Немає вічних друзів. Старі інститути не відповідають новим реаліям 

Від Версаля до України: 100 років пошуку світового порядку

Як Перша світова війна, Ялта, холодна війна, розпад СРСР і агресія Росії проти України привели світ до нової епохи геополітичної трансформації? Світ переживає період глибокої трансформації. Війна РФ проти України, конфлікт на Близькому Сході, дедалі більше суперництво між США й Китаєм, криза міжнародного права й послаблення глобальних інститутів свідчать про те, що міжнародна система вступила в нову епоху. Щоб зрозуміти причини нинішньої турбулентності, треба звернутися до історії формування світового порядку після Першої і Другої світових воєн, а також проаналізувати наслідки розпаду Радянського Союзу й виникнення однополярного світу під лідерством США. Сьогодні стає очевидним, що старі механізми глобальної безпеки більше не здатні ефективно реагувати на нові виклики, а людство перебуває на етапі формування нового світового порядку.

Перша світова війна й народження нового світу

Перша світова війна стала наслідком поєднання кількох чинників: боротьби великих держав за колонії та ринки, зростання націоналізму, формування військово-політичних блоків і гонки озброєнь. Приводом для війни стало вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєві 1914 року, проте реальні причини формувалися десятиліттями. Після закінчення війни підписали Версальський договір 1919 року. Німеччину визнали винною в розв'язанні війни, і вона зазнала серйозних територіальних, військових та економічних обмежень. На неї наклали значні репарації, а її збройні сили суттєво скоротили. Для запобігання новим конфліктам було створено Лігу Націй – перша спроба створити міжнародну систему колективної безпеки. Однак Версальська система виявилася нестійкою. Переможці не змогли створити справедливий баланс інтересів, а приниження Німеччини стало однією із причин майбутнього реваншизму. Світ після Першої світової війни формально залишався багатополярним, проте колишній європейський баланс сил було зруйновано.

Друга світова війна й формування біполярного світу

Недоліки Версальської системи, економічна криза 1930-х років, прихід до влади нацистів у Німеччині й політика умиротворення агресора призвели до початку Другої світової війни. Після перемоги антигітлерівської коаліції світові лідери зустрілися на Ялтинській та Потсдамській конференціях, де визначили основи повоєнного устрою світу. Німеччина знову зазнала покарання, була розділена на зони окупації й фактично позбавлена можливості проводити самостійну зовнішню політику. 1945 року створили Організацію Об'єднаних Націй, яка мала запобігти новим глобальним війнам. Однак дуже швидко колишні союзники – США і СРСР – перетворилися на суперників. Розпочалася холодна війна, а світ виявився розділеним на два протилежні табори. Так сформувалася біполярна система міжнародних відносин, у якій дві наддержави контролювали основні політичні процеси на планеті. Незважаючи на численні кризи й локальні війни, ця система забезпечувала відносну передбачуваність міжнародних відносин завдяки наявності зрозумілого балансу сил.

Розпад СРСР і однополярний момент

1991 року Радянський Союз припинив своє існування. Холодна війна завершилася перемогою США і західної моделі розвитку. На певному етапі багато кому здавалося, що людство вступає в епоху безпрецедентної стабільності й глобальної інтеграції. Сполучені Штати стали єдиною наддержавою, а сформований світовий порядок дістав назву однополярного. Однак історія продемонструвала, що домінування однієї держави не означає припинення геополітичної конкуренції.

Теорія кінця історії та її крах

На початку 1990-х років багато західних політиків і дослідників були переконані, що завершення холодної війни означає остаточну перемогу ліберальної демократії як універсальної моделі розвитку людства. Найвідомішою демонстрацією цієї ідеї стала книга Френсіса Фукуями "Кінець історії й остання людина". Фукуяма стверджував, що ідеологічна еволюція людства підійшла до свого завершення, а ліберальна демократія та ринкова економіка стали фінальною формою суспільного устрою. На перший погляд, події кінця XX століття підтверджували цю теорію. Комуністичний блок розпався, більшість країн почала інтеграцію у глобальну економіку, а вплив США досяг безпрецедентного рівня. Однак уже в перші десятиліття XXI століття стало очевидно, що історія не закінчилася. Відродження геополітичної конкуренції, зростання Китаю, посилення регіональних держав, міжнародний тероризм, війни на пострадянському просторі й криза глобальних інститутів продемонстрували, що світ вступив не в епоху загальної злагоди, а в період формування нової міжнародної системи. Парадоксально, але перемога Заходу в холодній війні породила ілюзію завершення історичного процесу саме в той момент, коли починалася нова історична епоха. Замість "кінця історії" людство зіткнулося з початком абсолютно нової історії.

Спори про майбутнє: Фукуяма, Гантінгтон і Міршаймер

Після закінчення холодної війни провідні світові мислителі спробували пояснити, яким стане світ після розпаду Радянського Союзу. Одну з найвідоміших концепцій запропонував Фукуяма. Однак американський політолог Семюел Гантінгтон у книжці "Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку" стверджував, що головні конфлікти майбутнього відбуватимуться не між ідеологіями, а між цивілізаціями й культурно-історичними спільнотами. На думку Гантінгтона, після закінчення протистояння капіталізму й комунізму світ не стане єдиним. Навпаки, відмінності між західною, ісламською, китайською, православною, індуїстською й іншими цивілізаціями відіграватимуть дедалі значнішу роль у світовій політиці. Ще реалістичніший погляд запропонував Джон Міршаймер – один із найвідоміших представників школи політичного реалізму. Згідно з його теорією, держави, незалежно від своїх ідеологій, насамперед керуються питаннями безпеки й балансу сил. Міршаймер стверджував, що суперництво великих держав є природним станом міжнародної системи і його не можна усунути поширенням демократії або розвитком міжнародних організацій. Із цього погляду зростання напруженості між США й Китаєм, а також протистояння Росії та Заходу є закономірним наслідком боротьби великих держав за вплив і безпеку. Сьогоднішні події демонструють, що жодна із цих теорій не змогла повністю пояснити розвиток світу після 1991 року. Однак кожна з них виявилася частково правильною. Фукуяма правильно оцінив глобальне поширення ринкової економіки й демократичних інститутів. Гантінгтон правильно вказав на дедалі більше значення цивілізаційної ідентичності. Міршаймер виявився близьким до реальності в оцінюванні неминучості геополітичної конкуренції між великими державами.

Нереформований світ переможців

Однією з головних стратегічних помилок періоду після закінчення холодної війни стала відсутність масштабної реформи міжнародних інститутів. Практично вся система глобального управління й далі функціонувала за правилами, які сформували переможці Другої світової війни 1945 року. Рада Безпеки ООН зберегла той самий склад постійних членів. Механізм права вето залишився незмінним. Міжнародні фінансові й політичні інститути також і далі працювали в логіці середини XX століття. Тим часом світ уже кардинально змінився. Німеччина і Японія стали найбільшими економіками світу. Китай перетворився на другу економіку планети. Індія стала одним із найважливіших центрів глобального зростання. Виникли нові регіональні центри сили. Однак політична архітектура й надалі віддзеркалювала реалії 1945 року. У підсумку розрив між фактичним розподілом сили й формальними механізмами управління постійно зростав. Саме цей дисбаланс поступово підривав довіру до міжнародних інститутів і міжнародного права.

Криза міжнародного права

Протягом десятиліть після розпаду СРСР світ неодноразово стикався із ситуаціями, коли міжнародне право демонструвало свою обмеженість. Заморожені конфлікти на пострадянському просторі стали одним із найяскравіших прикладів кризи наявної системи безпеки. Конфлікт між Азербайджаном і Вірменією за азербайджанський Карабах, ситуація в Абхазії та Цхінвальському регіоні Грузії, проблема Придністров'я в Молдові, а згодом російська анексія українського Криму й війна на Донбасі продемонстрували нездатність міжнародних механізмів ефективно запобігати таким кризам і врегульовувати їх. У багатьох випадках рішення міжнародних організацій залишалися декларативними, їх не супроводжували реальні механізми виконання. Головний урок останніх 100 років полягає в тому, що жоден світовий порядок не може існувати довго, якщо його політичні інститути перестають віддзеркалювати реальний розподіл сили у світі. Саме цей розрив між формальною архітектурою і фактичним балансом сил зруйнував Версальську систему, призвів до кризи Ялтинсько-Потсдамського порядку й сьогодні сприяє ерозії міжнародної системи, яка склалася після закінчення холодної війни.

Війна РФ проти України як переломний момент

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року стало найбільшим воєнним конфліктом у Європі із часів Другої світової війни. Цей конфлікт продемонстрував не лише кризу європейської системи безпеки, а й глибоку кризу всієї міжнародної архітектури, яку створили після 1945 року. Війна продемонструвала обмежені можливості міжнародних інститутів у ситуації, коли одним з учасників конфлікту є постійний член Ради Безпеки ООН. Фактично саме російсько-українська війна стала одним із головних чинників прискорення процесів формування нового світового порядку.

Повернення політики балансу сил

Після розпаду СРСР багато держав виходили із припущення, що епоха класичної геополітики поступово відходить у минуле. Однак події останніх десятиліть продемонстрували протилежне. У міжнародні відносини знову повернулася політика балансу сил, добре знайома за XIX-м і першою половиною XX століття. Росія прагне зберегти вплив на пострадянському просторі. Китай нарощує свою присутність в Індо-Тихоокеанському регіоні. США намагаються зберегти глобальне лідерство. Регіональні держави також прагнуть розширювати власний вплив. Фактично світ поступово повертається до логіки конкуренції великих центрів сили. Саме тому війна Росії проти України, конфлікти на Близькому Сході, напруженість навколо Тайваню, боротьба за транспортні коридори, енергетичні маршрути й технологічне лідерство є не окремими кризами, а елементами єдиного процесу глобальної трансформації.

США, Китай і боротьба за майбутнє світове лідерство

На тлі російсько-української війни дедалі помітнішим стає стратегічне суперництво між США й Китаєм. Якщо XX століття багато в чому визначалося протистоянням США і СРСР, то XXI століття може стати епохою конкуренції між Вашингтоном і Пекіном. Конкуренція розвивається одночасно в економіці, технологіях, енергетиці, торгівлі, фінансах і військовій сфері. Водночас ні США, ні Китай не зацікавлені у прямому воєнному зіткненні. Основна боротьба розгортається за вплив на держави й регіони по всьому світу.

Роль середніх і малих держав

Історія свідчить, що в періоди глобальної трансформації найбільші ризики часто виникають саме для середніх і малих держав. Такі країни нерідко опиняються в зоні зіткнення інтересів великих держав і стають об'єктами геополітичного тиску. Тому головним завданням стає зміцнення власної стійкості: розвиток економіки, модернізація збройних сил, зміцнення державних інститутів і проведення прагматичної зовнішньої політики. На пострадянському просторі таку політику успішно демонструє Азербайджан, чий приклад є вельми повчальним як для його сусідів, так і для багатьох малих і середніх країн у світі. Особливого значення набувають регіональні об'єднання, які дають змогу державам спільно захищати свої інтереси. Прикладом таких механізмів можуть бути АСЕАН, Організація тюркських держав, Рада співробітництва арабських держав Перської затоки й інші регіональні структури. Що сильнішими стають такі об'єднання, то важче зовнішнім гравцям ігнорувати їхні інтереси.

Новий багатополярний світ

Сьогодні дедалі більше ознак вказує на поступове формування багатополярної системи міжнародних відносин. США зберігають статус найбільшої світової держави, проте вже не мають того рівня домінування, який був у 1990-х і на початку 2000-х років. Китай стрімко зміцнює свої позиції. Суттєву роль і надалі відіграють Європейський союз, Індія, Туреччина, країни Перської затоки, держави Південно-Східної Азії та інші регіональні центри сили. Імовірно, саме США й Китай стануть двома найважливішими полюсами майбутньої системи, однак поряд із ними існуватимуть й інші центри впливу, здатні значно впливати на світову політику й економіку. Формування нового світового порядку буде тривалим і складним процесом. Протягом найближчих десятиліть світ залишиться ареною конкуренції між різними центрами сили.

Висновок

Сучасна міжнародна турбулентність є не випадковим набором криз, а виявом глибокої трансформації всієї світової системи. Версальська система після Першої світової війни, Ялтинсько-Потсдамський порядок після Другої світової війни й однополярний момент після розпаду СРСР послідовно формували міжнародне середовище останніх 100 років. Сьогодні цей цикл добігає кінця. Старі інститути вже не відповідають новим реаліям, а новий світовий порядок ще остаточно не сформувався. Для держав середнього масштабу головна загроза полягає не в самій багатополярності, а в перехідному періоді між старим і новим світовим порядком.

Історія свідчить, що саме в такі епохи виникають найбільші конфлікти, змінюються кордони й перерозподіляють сфери впливу. Сьогодні людство живе не в епоху завершення історії, а в епоху народження нової міжнародної системи. Старий світовий порядок уже не здатний забезпечувати колишній рівень стабільності, а новий ще тільки формується. Саме тому державам треба не чекати на появу нових правил гри, а вже зараз зміцнювати власну стійкість, розвивати регіональну співпрацю й готуватися до світу, у якому конкуренція великих держав знову стає головним чинником міжнародної політики.

Як казав лорд Пальмерстон, видатний державний діяч і колишній прем'єр-міністр Великобританії: "У держав немає вічних друзів і вічних ворогів. Є тільки вічні інтереси".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook