Поранених возять, як на екскурсію, – по лікарнях. Це коштує їм зору 

Поранені військові. Очі. Багато.

В Україні є затверджений маршрут лікування очних травм у військових. Він не виконується. У нас є чудові офтальмологи, які роблять справжні дива. Але замість того щоб вчасно потрапити до них, поранених возять, як на екскурсію, – по лікарнях, із міста в місто.

І це коштує їм зору.

Останні два тижні – щодня повідомлення. Прохання допомогти. Іноді вдається. Читаю потім: "Після того як ти тоді когось дьорнула, одразу призначили операцію й почали хоч заходити до них. Але дружина каже – там біда".

Одному зір удалося врятувати. Прогноз добрий.

А сьогодні почула історію хлопця, якому допомагає пані Оксана Корчинська. Лівого ока вже немає. Праве – могли врятувати.

Одному вдалося. Іншому – ні. І таких історій – купа. Інша історія, інший маршрут: Харків, Вінниця, Вінницька область, Київ. У цих містах є обласні лікарні з офтальмологічними відділеннями. Але чомусь шлях пораненого пройшов повз них.

Чому важкопоранений зі Львова опинився в жахливому відділенні лікарні швидкої допомоги іншого міста? Ніхто не може дати відповідь.

Направила офіційне звернення до командування Медичних сил Збройних сил України з проханням провести нараду й розібратися, що не так із маршрутом. Бо це не статистика. Це конкретні люди. І конкретні очі, які можна було зберегти.

Якщо у вас є випадки саме по операціях на зір – пишіть мені.

Не хочеться більше повідомлень у стилі: "На жаль, маємо невтішні новини. Сьогодні лікар зробив обстеження ока й сказав, що шансів немає".

Хочеться розібратися в кожному випадку. Поки ще є що рятувати.

Хлопцеві, котрий на фото, уже допомагаємо, але стан лікарні й ті умови, у яких він перебував на початку, – це тема окремого допису й окремих звернень.