Шофар – як повітряна тривога, закликає цінувати життя. Страх не має над нами влади
Сьогодні починається останній місяць єврейського року. За порядковим номером він не 12-й, а лише шостий. Але ним закінчується рік. Він зветься Елул і він передує двом найважливішим дням року: Рош га-Шана, єврейському Новому року (який ми рахуємо від створення світу та перших людей, Адама і Єви/Хави) – тож можна сказати, що він передує дню народження людства. Та Йом Кіпуру, Дню спокути. Майже 30 днів Елула, а потім ще 10 днів до Йом Кіпуру утворюють разом 40 днів особливого часу, який традиція називає днями трепету.
Це не свято у звичному розумінні, а період внутрішньої підготовки, коли людина готується постати перед Всевишнім із чесним звітом про прожитий рік.
Саму назву місяця, Елул, наша традиція здавна читає як акронім. Літери алеф, ламед, вав, ламед складають початкові літери фрази з Пісні Пісень: "Ані ле-Доді ве-Доді Лі", "Я належу коханому моєму, а коханий мій належить мені". Пісню Пісень написав цар Соломон, наймудріший з-поміж людей, той, кому традиція приписує найглибше розуміння людського серця і людської туги. І саме він обрав для найвищого сказати мовою найпростішого, мовою кохання двох, що шукають одне одного. Бо "коханий" у цій пісні – це водночас Всевишній і людина поруч із нами. Це подвійна любов, яку неможливо розділити: туга душі за Б-гом і туга серця за ближнім (що ми відчуваємо особливо зараз, під час війни) переплетені, як два голоси одного дуету. Елул не про те, що людина, наче прохач, неохоче рухається назустріч далекому й суворому судді, який десь там далеко очікує. Елул – про взаємність, про двох, що йдуть одне одному назустріч водночас, так само як закохані відчувають одне одного здалеку і мріють про це – ще до зустрічі.
Це принципово змінює тон усієї внутрішньої роботи цього місяця: вона робиться не зі страху, а з туги за втраченою близькістю, яку хочеться повернути, і ця туга спрямована водночас угору, до неба, і в сторони, до тих, хто поряд.
Хешбон нефеш: самоаналіз та аудит нашої душі
Саме для цього повернення існує поняття хешбон нефеш. Дослівно це означає "підрахунок душі", а по суті це чесна ревізія самого себе. Суд, який ми влаштовуємо самі собі. Людина сідає наодинці зі своїми думками й запитує себе, якою вона була цього року і якою хотіла б бути насправді. Також – кого образила словом чи мовчанням, кого недолюбила, де збрехала собі, а де просто відкладала важливе на потім. Це не покаяння заради покаяння і не самобичування. Це тверезий погляд на себе, потрібний для одного: щоб рухатися далі не з тим самим тягарем, а трохи легшим.
Хасидська філософія, і зокрема вчення нашого Ребе, додає до цього дуже живий нюанс. Кожен день Елула, учить хасидизм, людина ніби заново проходить увесь свій рік, місяць за місяцем, і в кожному дні здатна виправити те, що недогледіла тоді. Абстрактна ідея покаяння тут стає майже дотиковою: не просто жаліти про минуле загалом, а сісти й пригадати, яким був, скажімо, минулий лютий і що саме тоді пішло не так.
Чого нам насправді бракує?
І ось тут варто зрозуміти дещо дуже важливе про саму природу людини, дещо, що пояснює, чому саме на початку Елула єврейська традиція читає в синагогах недільний розділ Тори "Шофті". Ця глава, з книги "Дварим", де Мойсей повторює перед народом усі-усі закони, майже завжди припадає на перший тиждень Елула, і це не випадковість календаря, а глибокий духовний задум.
Глава відкривається словами: "Суддів і наглядачів постав собі в усіх брамах твоїх". На перший погляд, це просто настанова про організацію судової системи в стародавньому Ізраїлі. Але філософська й кабалістична традиція читає ці слова зовсім інакше – як звернення до кожної людини особисто.
Річ у тім, що кожна людина вже й так здатна об’єктивно оцінювати власні вчинки. Це не питання інтелекту чи знання. Майже кожен із нас у глибині душі чудово розуміє, коли зробив щось не так, коли обрав легший шлях замість чесного. Ми вміємо ухвалювати правильні рішення і часто ухвалюємо їх у хвилини особливої ясності, коли серце ніби саме підказує, як варто жити далі. Але тут криється найболючіший парадокс людської природи: найважче не ухвалити рішення, а втримати його. Скільки разів ми казали собі: "Із завтрашнього ранку почну" – і скільки разів це рішення тихо розчинялося в буденності, забувалося, як папірець, списаний і відкладений у шухляду?
Саме тут глава "Шофтим" дає відповідь на питання, чого нам насправді бракує. Не суддя всередині нас є проблемою, суддя в нас є, і він доволі справедливий. Бракує іншого – наглядача, такого собі внутрішнього пристава виконавчої служби – того, хто простежить, щоб винесене рішення справді виконувалося. А "брами", про які йдеться, кабалістична думка тлумачить не як міські ворота, а як брами душі: очі, якими дивимось на світ, вуха, якими слухаємо, вуста, якими говоримо. Якщо в кожній із цих брам не стоїть свій внутрішній наглядач, здатність вчасно зупинитися і почути себе, навіть найщиріший намір розмиється в потоці буденних вражень і звичок.
І тут варто зупинитися ще на одній речі, яку дає нам хешбон нефеш і сам єврейський календар. Вони вчать цінувати час так, як його рідко цінують у буденному житті. Календар за своєю природою повторюваний. Рік за роком приходить Рош га-Шана, рік за роком настає Песах, а в нерелігійних людей візьмемо за приклад державні чи професійні свята, рік за роком буде й день народження, і річниці весілля, чи сумні дати, і здається, що все це просто повториться знову, так само, як завжди.
Але хешбон нефеш кричить нам протилежне: дата може повторитися, а от людина, яка її зустрічає, має шанс підійти до неї іншою. Той самий Песах через рік уже не буде тим самим Песахом, якщо ми самі змінимося, якщо зробимо цього року інший вибір, якщо наважимося на якесь рішення, наважимося перестати боятися. Чи змінити роботу, на відкриття бізнесу, долучитися до сил оборони. Перестанемо відкладати розмову, знайдемо мужність на пробачення, на крок назустріч собі чи ближньому, яких досі уникали. Свято залишається на місці в календарі, а от його сенс для нас залежить від рішень, які ми ухвалюємо саме зараз, поки є час на цю внутрішню роботу.
Молитви Слихот і шофар: голос, який будить
Щоб людина взагалі спромоглася на такий погляд усередину себе, традиція дає їй два практичні інструменти. Перший – це Слихот, спеціальні покаянні молитви, які громада починає читати вже в Елулі. Це не абстрактна філософія, а щоденна практика: встати трохи раніше або не йти спати допізна, промовити слова прохання про прощення і саме цим тихим щоденним зусиллям почати рік не з порожніми руками.
Другий інструмент – шофар, ріг барана, у який щоранку сурмлять упродовж усього місяця. Цей звук різкий, тривожний, він не заспокоює, а навпаки, вривається у буденність і трясе людину зсередини. Мудреці кажуть просто: шофар сурмить, щоб розбудити душу, яка заснула серед справ, звичок і виправдань. Цілий рік людина може дрімати, живучи на автоматі, не помічаючи, як черствіє серце, як байдужість підмінює співчуття. І ось приходить цей звук, гострий, як крик, і каже без слів: "Прокинься, подивись на себе, поки не пізно".
І тут, чесно кажучи, серце стискається, бо в Україні цей звук ми чуємо не раз на день у синагозі, а будь-якої миті, удень і вночі. І це не про романтизацію війни, не дай Б-г. Ні. Сирена – це прямий доказ існування ворожого зла, яке намагається нас знищити, але ми, українці, наважуючись жити й дбати одне про одного навіть під цими звуками, виявляємо найвищу стійкість. Сирена повітряної тривоги – це неприродний, теж украй різкий, пронизливий, тривожний звук, який вривається у буденність. Вона теж не дає спати спокійно. І хоч це, звісно, зовсім інший звук за своєю природою, породжений жахом війни, а не молитвою, є в ньому щось, що змушує згадати саме про шофар. Бо що робить сирена, коли лунає? Вона будить нас від байдужості. Вона змушує в ту саму секунду подумати не лише про себе, а про дитину в сусідній кімнаті, про літню маму, про сусіда, який, може, не почув. Сирена – це той звук, що на мить зупиняє все навколишнє і кричить: "Подбай зараз про того, хто поруч".
Так, це порівняння відгукується болем, воно не применшує жаху війни, а навпаки, освячує ту людяність, яку ця війна щодня видобуває з українців. Шофар будить душу для Б-га і для ближнього. Сирена, попри весь свій страшний сенс, теж навчила мільйони людей чути одне одного швидше, дбати одне про одного пильніше, не відкладати добре слово чи обійми на потім, бо потім, не дай Б-г, може не настати. І завдяки сиренам, здається, і війні в цілому – люди почали більше цінувати своє життя та моменти разом!
Цар у полі
І ось тут традиція дарує ще один образ, надзвичайної теплоти. Це притча про царя в полі. Уявіть собі царя, який упродовж усього року живе в палаці. Дістатися до нього майже неможливо: варта, протокол, державні справи, черга з прохачів, придворні, які вирішують, кого пустити, а кого ні. Проста людина з поля чи з міста навряд чи колись зможе особисто сказати цареві все, що думає, і те, що болить. Але раз на рік, і саме в місяці Елул, цар змінює звичку. Він виходить із палацу і сам, без охорони, без камер – іде просто в поле, туди, де люди працюють, на центральні площі, де їхнє повсякденне життя. І там, серед тяжкої праці, рутини й утоми буднів, немає ні трону, ні охорони, ні церемоній. Цар іде між людьми з обличчям відкритим і привітним, і кожен, хто захоче, може підійти до нього просто зараз. І сказати йому особисто те, що ніхто, крім нього, не почує. Попросити про все, що завгодно, – і до тебе дослухаються, і тобі це, скоріш за все, дадуть. Не треба записуватися, не треба мати зв’язки чи привілеї. Треба лише одне: наважитися підійти й заговорити. Не думати: "Напевно, йому не до мене", "Я маленька людина, навіщо я йому".
Ця давня хасидська притча – не про земну владу чи політику. Вона – про внутрішній, духовний стан людини перед Творцем. Ця притча про те, що Всевишній у дні Елула особливо близький до кожного з нас, ближчий, ніж будь-коли впродовж року. Не треба шукати посередників. Не треба чекати особливого дозволу чи слушної миті. Двері відчинені просто зараз, і питання лише в тому, чи знайдемо ми в собі сміливість і сили підійти.
Цінність часу та тшува. Не лише особиста, а й спільна.
З хешбон нефеш нерозривно пов’язане ще одне поняття, тшува. Часто його перекладають як покаяння, але точніше це слово означає "повернення" чи "відповідь". Повернення до себе справжнього, до тієї людини, якою ти міг би бути, якби не втома, не страх, не образи. Відповідь від Б-га на твої молитви, якщо ти згадаєш що все у світі залежить лише від нього. Баал Шем Тов, відомий цадік, засновник хасидизму, що народився і помер в Україні та про якого є чимало легенд (зокрема, що він благословив Довбуша), вчив, що навіть найглибше падіння можна перетворити на щабель для сходження, якщо підійти до нього з правильним серцем. Тшува не про провину. Вона про надію, що минуле не вирок, а лише сировина, з якої ще можна виліпити те, ким людина здатна стати.
Для України і для українців цей образ сьогодні звучить дуже живо. За два тижні ми відзначимо четвертий день незалежності в умовах важкої війни. Будемо святкувати Незалежність з вкрай важким серцем, все більше розуміючи якою важкою ціною вона дістається. Повномасштабна виснажлива війна триває майже пʼять років, а для багатьох вона почалася ще 12 років тому, і за цей час дуже багато хто навчився мовчати.
Мовчати про втому, яка накопичилася. Мовчати про те, що не влаштовує. Мовчати, коли бракує надії. Про страх за рідних на фронті, про проблеми в бізнесі та в родині, про біль від втрат, про сумніви, які соромно вимовити вголос. Здається, що зараз не час говорити про себе, коли є справи важливіші, коли країна воює. Але саме в цьому й криється пастка: чим довше людина мовчить, тим важче їй потім знайти слова взагалі, і для людей, і для неба.
І тут варто сказати ще про одне: тшува це не лише справа окремої людини, а й справа цілого народу. Так само, як людина робить хешбон нефеш, озираючись на свій рік, і суспільство, і країна теж переживають свій колективний аудит. Свій аналіз душі, життя та року. Що ми зробили одне для одного правильно за цей рік випробувань, а де забракло терпіння, де забракло вдячності, де у страху та втомі ми були різкими одне до одного, хоча воювали разом проти спільного ворога. Єдність народу, про яку так багато говорять під час війни, це не гасло, а плід внутрішньої роботи, того самого хешбон нефеш, тільки колективного. Сьогодні кожен, хто тримає на собі відповідальність за країну – від солдата й волонтера до керівників держави, – переживає той самий хешбон нефеш, шукаючи відповіді серед хаосу війни.
Кожен день, коли українські воїни стоять на передовій, далеко від своїх родин, віддаючи найдорожче заради того, щоб країна могла жити, молитися і мріяти, ростити дітей, святкувати, ходити на фестивалі та мітинги, зберігати свою культуру, рефлексувати – це теж форма найвищої, найжертовнішої тшуви, повернення до найкращого, на що здатна людина. Відповіді і сенсу. Культурні події, фестивалі, бізнеси, що працюють у тилу – це не про "безтурботність", це про те, що життя в Україні триває вперекір усім планам ворога. Перед такою мужністю схиляє голову кожен, хто розуміє справжню ціну свободи.
Елул нагадує зворотне тому, до чого ми звикли: ми гідні, нас чують, ми важливі, саме зараз час. Не тоді, коли стане легше, і не тоді, коли з’явиться ідеальний момент, якого може не настати ніколи. Попри весь жах, який несе цей звук сирен, українці щоразу доводять, що страх не має над нами влади. Під цими сиренами й далі народжуються діти, працюють лікарні, відкриваються бізнеси, проводяться фестивалі, моляться в синагогах, мечетях і церквах, тримають оборону на передовій і тилу. Це і є найвище свідчення духу: коли народ під смертельною загрозою не просто виживає, а продовжує жити повним життям, любити, будувати, вірити. Саме такий народ гідний того, щоб цар у полі почув його першим!
Цар у полі не питає що ти зробив, які в тебе результати та успіхи, йому не важливі документи, він не перевіряє статус, не чекає, поки людина стане гідною розмови. Він просто йде і чекає, чи наважиться хтось підійти. Ба більше, бажає цього! Для того ж і вийшов. Він чув, що народ хоче поговорити! Він знає, як багато болю й слів накопичилося в серці кожного! І в цьому величезна підтримка для кожного, хто зараз втомлений, хто втратив когось, хто боїться за близьких: не треба бути готовим, ідеальним чи сильним, щоб звернутися. Треба лише зробити крок.
Не мовчати з думкою, що це недоречно чи несвоєчасно, а говорити, поки цар ще в полі, поки лунає той звук, що будить душу, хай навіть це звук сирени, а не шофару, поки читаються слихот, і поки є час поставити в кожній брамі власного серця тихого, але непохитного наглядача, який не дасть добрим намірам розчинитися в буднях. І тоді наступний Новий Рік, наступний день народження чи день Незалежності, наступний Песах чи Великдень, який на перший погляд буде таким самим, як останні роки, насправді може стати іншим. Кращим, легшим. Не тому, що змінилася дата в календарі, а тому, що змінилися ми самі, і як народ, і кожен окремо, коли наважилися прокинутись, почути себе по-справжньому і сказати "Ані ле-Доді ве-Доді Лі", тобто наблизитись водночас до Б-га і одне до одного, скориставшись часом, який нам дано.
І нехай цей Елул наблизить не лише особисте прощення й повернення та відповіді, а й довгоочікувану перемогу України, щоб вже цей, а не наступний Рош га-Шана, чи наступний Йом Кіпур ми зустріли вже без сирен, у мирній, злагодженій, єдиній та вільній і переможній державі Україна, за яку сьогодні платять найвищу ціну найкращі її сини й доньки.
Джерело: "ГОРДОН"