Частина поляків подібна до німців початку 1930-х, а замість євреїв – українці
Років 14 тому я вертався з лондонського Польського інституту і музею імені генерала В. Сікорського (Polish Institute and Sikorski Museum).Там зберігається неймовірна кількість цікавезних матеріалів, у тому числі для історії України. Наприклад, фантастично цікавий архів "Українського бюро" в Лондоні. Того дня я відкопіював собі частину матеріалів про Голодомор, потримався за оригінал машинопису Ольгерда Іполита Бочковського про Голодомор в Україні…
Там тоді працювали добрі та дуже приязні люди, із якими було насправді цікаво спілкуватися. Це була справжня насолода спілкування! І – так, авжеж! – ми говорили між собою польською. Того вечора я вертався до дому моїх друзів, у яких я зупинився, уздовж Гайд-Парку в бік Пікаділлі. Назустріч мені йшла купа люду. Усі говорили польською…
Спочатку я вирішив, що мене трохи "поплавило" від надлишку спілкування польською мовою за день і в мене почалися якісь дивні галюцинації – польська мова мене переслідує оце вже повсюдно. Насправді мені назустріч ішли польські будівельники. Вони верталися з якогось будівництва і доволі весело обговорювали щось для них актуальне. На повний голос! Посеред Лондона. Я не зауважив, щоб хтось із місцевих проявляв якусь агресію до польських роботяг. До них ніхто не чіплявся з вигуками "Це Британія! Спердоляй до Польщі!" І не тільки тому, що в Лондоні ти можеш розчинитися в багатоманітності натовпу, але залишатися собою.
У будинку неподалік станції, де жили тоді мої друзі, через чиєсь вікно було добре видно прапор польської "Солідарності" на стіні. Вікно залишалося цілим. Нікому в голову не приходило вимагати від поляків у Британії, щоб вони говорили англійською без польського акценту. Нікому в голову не приходило вимагати, щоб поляки між собою говорили "Пош інґліш"! Загалом середньостатистичний польський роботяга говорить дуже гучно у переконанні, що навколо немає нікого, хто розуміє, що він верзе!
Іншого разу, як я приїхав до моїх лондонських друзів, польська бригада укріплювала фундамент будинку, у якому вони тоді мешкали. Польська лайка загалом оперує обмеженим спектром засобів художньої виразності в порівнянні з українськими еквівалентами. Але цим польським хлопцям цілком вистачало цього доволі обмеженого арсеналу, щоб комунікувати всі, так би мовити, актуальні виробничі потреби. Вони користувалися цим арсеналом на повний голос і не переймаючись, чи хтось щось зрозуміє. Я певний час був замислився: чи зробити їм приємність і привітатися польською, чи не ставити їх у незручне положення. Урешті-решт ми віталися англійською. І вони навіть не здогадувалися, що я розумів абсолютно все, що вони верзли за роботою.
Я міг би розказати ще кілька більш-менш комічних епізодів, які сталися через те, що поляки мають звичку досить гучно говорити своєю мовою за кордоном, перебуваючи в переконанні, що їх мало хто там розуміє. Це робить поляків дуже помітними. Незалежно, де це відбувається, – у Швейцарії, на вершині Роше-де-Не, чи на пляжі в Сандвіку, в Осло, чи в аеропорту "Лютон". Кожного разу це було гучно, комічно, а у випадку в "Лютоні" – із викликом поліції. Бо чувак настільки напився і розійшовся, що втихомирити його без поліції вже не видавалося можливим. Але в жодному разі ніхто не казав полякам: "Валіть до Польщі!"
Поляків узяли в Євросоюз з усім багажем: із "Солідарністю" та співучастю в Голокості, Романом Дмовським і Чеславом Мілошем, Болеславом Комінеком і Зиґмунтом Лупашком, їхніми янголами й демонами, польською мегаломанією та комплексом жертви, з усім блискучим і всім огидним, що було успадкувала Польща з історії.
Із невмінням прощати. Так, поляки не вміють прощати. Попри мільйони повторень щодня "і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим" – суть цього постулату вивітрилася зі щоденних ритуалів значної частини польського суспільства. Колись я написав про це колонку: бо мені видавалося парадоксальним таке невміння прощати іншим, попри те, що саме польські єпископи у 1965 році звернулися з історичним "Прощаємо і просимо про пробачення!" Ішлося про те, що минуле має залишитися в минулому, давайте творити нове майбутнє нової Європи! Але і Болеслав Комінек, і Кароль Войтила, і Єжи Ґедройць – тепер лише рядки у "Вікіпедії". Польща викинула їхній досвід та зусилля на смітник.
І це те, що насправді лякає! Польща 15 років тому – це відмінниця економічної і суспільної трансформації. Видавалося, що реформи Лешека Бальцеровича і Єжи Бузека привели до незмінних і насправді фантастичних результатів: Польща вийшла на траєкторію сталого зростання. І для українців польські рецепти мали привабливий вигляд як case study, як рольова модель та приклад для наслідування! Аж тут попрокидалися демони. Значна частина поляків сполучає почуття вищості стосовно українців із власною віктимністю. Це доволі шизофренічне сполучення, але вже як є.
Поляки сакралізували власний комплекс жертви, зробили його ключовим елементом національної ідентичності. Українці кажуть: "Я більше ніколи не хочу бути жертвою!" 10 років тому мене вразив імператив гданського історика (а донедавна – шефа Бюро національної безпеки при президенті Польщі) Славомира Ценцкевича: "…Мусимо чітко – так само, як Ізраїль, – репрезентувати власну національну точку зору. Інакше програємо боротьбу за місце поляків як жертв двох тоталітаризмів". Оце прагнення значної частини польського суспільства виставляти себе найбільшою жертвою в історії з української чи єврейської перспективи має дещо хворобливий вигляд.
Українці намагаються опрацьовувати травми минулого. Поляки – десятиліттями свої травми минулого сакралізувати. А жертва ніколи не буває відповідальна за власні помилки. Жертва – безпомильна. Це імператив віктимності. Нацизм виріс із почуття національних образ німців після Першої світової. Німці почувалися жертвою обставин, несправедливості, лихої долі. Треба було знайти того, хто є винуватцем цього. Вони знайшли євреїв. Значна частина польського суспільства сьогодні подібна до німців на початку 1930-х. Тільки замість євреїв у польських ультраправих – українці. Коли я бачу в польській пресі сьогодні повідомлення, що це не в Польщі, а в Україні гартується культ неонацизму, я почуваюся розгубленим: бо це те, що психологи називають словом "проєкція" – це захисний механізм психіки, при якому людина несвідомо приписує іншим власні почуття, думки, страхи чи бажання.
У Польщі сьогодні кожний п'ятий голосує за неонацистів: вони представлені в Сеймі, у Європарламенті, у місцевому самоврядуванні. Покажіть мені в Україні хоч одного неонаці в українському парламенті! Немає. В Україні ультраправі ідеї непопулярні. У Польщі неонацистські ідеї – у тренді. І ми це бачимо щодня в повідомленнях польських медій: вербальне насильство перейшло в насильство фізичне. Коли в польській пресі я читаю про "хвилю ненависті до поляків" в Україні, я навіть не знаю, як це називати! Бо це навіть не проєкція, це – хуцпа. В Україні росте не хвиля ненависті до поляків, а хвиля розчарування поляками. І навіть не розчарування – бентеги! Я, наприклад, уже кілька років почуваюся збентеженим: як так сталося, що суспільство, яке для українців багато в чому правило за рольову модель, перетворилося на оте, на що воно перетворилося?!
Колись президент Віктор Ющенко любив повторювати: "Поляк єден!" – звертаючи увагу на єдність польського суспільства: світоглядну, ціннісну – ще 10–15 років тому саме такий вигляд мало польське суспільство з української перспективи. Тепер усе інакше: українське суспільство за роки незалежності пройшло шлях від посттоталітарної атомізації через світоглядну поляризацію та політичну турбуленцію 2004–2014 років до складної консолідації та посттравматичного зростання. Ключовий тренд, у якому відбувається динаміка українців, – це консолідація. Це помітно по соціологічних дослідженнях, це помітно по тому, як українське суспільство взаємодіє.
Польща сьогодні перебуває у контртренді – дезінтеграція через поляризацію. В умовах великої війни це небезпечна історія. Таке вже було в минулому: польське суспільство було так само дезінтегровано та поляризовано у 1930-х роках. У 1939 році це коштувало Польщі незалежності. Українська держава у подібних умовах краштесту в лютому 2022 року не просто вистояла, а почала лякати польських правих геополітичним та мілітарним посиленням. Польща в подібних умовах у 1939 році опинилася в ситуації, коли армія склала зброю, а уряд та президент утекли із країни.
Комплекс жертви, який плекається значною частиною польського суспільства, робить польську державність вразливою. Польща потребує глибокого опрацювання власного комплексу жертви. Бо перед лицем актуальних викликів Польща стає вразливою.
Практично щодня польські медіа пишуть про насильство проти українців у Польщі. Українців б'ють за те, що вони говорять польською з акцентом. На українських дітей у Польщі нападають із лайкою здорові жлоби у громадському транспорті та в інших публічних місцях. Доходить до того, що поляки б'ють поляків до втрати свідомості, бо комусь здалося, що той поляк говорив з українським акцентом.
Звичайно, можна й далі закривати очі на проблему, але з української перспективи Польща звертає не в той бік. Польське суспільство має проробити над собою серйозну роботу, яку замість польського суспільства ніхто не зробить. Ксенофобія, українофобія, антисемітизм – це точно не ті цінності, на яких збудована об'єднана Європа. Сучасна Польща в тому тренді, у якому вона перебуває, дискредитує Європейський союз. На це вже давно дивитися прикро. А віднедавна – огидно. Польща звернула не в той бік.
Джерело: Oleksandr Zinchenko / Facebook
