Штучні "нові обличчя" замість професіоналів. Наслідок – приховане авторитарне управління 

Державна піраміда й необхідні умови для будівництва демократії. Тези до стратегії відновлення України.

"Багато форм правління пробували й будуть пробувати в цьому світі гріха і страждань. Ніхто не стверджує, що демократія є досконалою чи всезнаючою. Дійсно, кажуть, що демократія – найгірша форма правління, якщо не вважати всіх тих інших форм, що застосовувалися час від часу" (Вінстон Черчилль, виступ у британському парламенті, 1947 рік).

Декілька слів про "світ гріха і страждань". На нашу думку, він є поєднанням матеріального та енергетичного, об'єднаних у єдину надскладну систему, яка діє за законами нашого творця – Бога. Окремі складові цієї системи постійно рухаються й видозмінюються, а матеріальне може переходити в енергетичне й навпаки.

Єдність і боротьба матеріального та енергетичного породжують духовне і є джерелом розвитку світу. У ньому кількісні зміни переходять у якісні, минуле заперечується дійсним, а розвиток відбувається по спіралі, на якій прогрес і регрес чергуються, а складна система здатна змінювати якість власних компонентів.

Закони всесвіту є об'єктивними й не залежать від волі людей. Людина є його частиною, і в кожній людині закладена його мікромодель. Це дає їй можливість брати участь або у прогресі, або у регресі – як самої себе, так і всесвіту.

Регрес чи прогрес залежать від ступеня пізнання його законів і дотримання їх. Початкові умови, генетичний код, спадковість та обрана мета життя людини також мають значення. "Духовно світле" і "духовно темне" в людині є наслідком її життєвих перетворень. Різні народи, релігії, форми державного правління та панівні в суспільствах ідеології також впливають на долю кожної конкретної людини.

Тепер перейдемо до форм державного управління в різних країнах і серед різних народів. Історія людства знає багато таких форм. Переважаючими у країнах Азії, наприклад, є авторитарні, а в країнах Європи – демократичні. Водночас уніфікованих і застиглих у часі форм не існує.

Якщо умовно розташувати їх усі на одній прямій лінії, то її крайніми точками будуть: абсолютна автократія, фактично – диктатура, та повна демократія як ідеал народовладдя, якого дуже важко досягнути, а форма управління потребує постійної адаптації до нових умов існування. Різниця між ними полягає насамперед у цільовій функції – меті існування держави.

Для авторитарної країни найвищими цінностями є розміри її території, кількість підданих та особиста "слава" диктатора. Усе, що є у країні, диктатори вважають своїм. Для демократичних країн такими цінностями є особиста свобода й гідність громадян, верховенство права та їхня рівність перед законом, а також захист права приватної власності.

Усі форми державного управління, які перебувають між цими двома крайніми формами, є різними комбінаціями автократії та демократії. Їх зміщення й трансформація у бік тієї чи іншої форми відбуваються залежно від внутрішніх і зовнішніх умов, у яких перебувають країни й народи та які змінюють стан і якість суспільств, еліт, ідеологій та урядів. Причому такі зміни можуть бути як поступовими – еволюційними, – так і революційними.

Для прикладу, демократія США часів президентів Ніксона і Трампа – це дві різні форми демократії. Хоча президент Трамп прийшов до влади не революційним шляхом, він майже революційно змінив її обличчя. Він, очевидно, схильний до авторитарного стилю управління, не приховує захоплення диктаторами, уникає однозначного засудження воєнної агресії, демонструє суперечливе ставлення до норм міжнародного права та суттєво змінив традиційні акценти зовнішньої політики США щодо захисту свободи й демократії у світі.

Але про які необхідні умови для будівництва сучасної демократії можна вести мову на основі знань, накопичених людством до наших днів?

Перша умова – "середній клас – соціальна база для демократії".

Вона полягає в тому, що необхідною, але недостатньою умовою для існування у країні демократії є наявність у ній критичної маси середнього класу.

Пам'ятаєте: "Держава, що складається із "середніх" людей, матиме й найкращий державний лад", – Аристотель, трактат "Політика", IV ст. до н. е.

Згідно з Аристотелем, "середні" у країні мають бути сильнішими й чисельнішими за найбагатших і найбідніших. Перші завжди купуватимуть владу й прагнутимуть стати олігархами, а другі – продаватися на виборах і мріяти про власних рабів. Наслідком буде потрапляння до влади корумпованих ділків чи продажних говорунів-популістів, якими управлятимуть олігархи.

Нагадаємо також, що демократія часів Аристотеля існувала в невеликих містах-державах. Вона діяла лише для вільних громадян і не надавала права голосу більшості населення – рабам і навіть вільним, які не були народжені в цій державі. Аристотель вважав, що збільшення кількості виборців понад 5000 також є загрозою для демократії. До влади потраплятимуть ті, кого виборець не знає особисто. А без спільного проживання "на очах" виборець не здатний перевірити справжню біографію кандидатів у владу й відрізнити їхні пусті слова від дійсних вчинків.

У сучасних демократичних країнах до середнього класу має належати не менше ніж 50% населення країни. І до нього мають належати наукова й творча інтелігенція, лікарі, учителі, військовослужбовці, державні службовці, інженери, висококваліфіковані працівники, представники малого й середнього бізнесу, а також пенсіонери. Без такої соціальної бази – самодостатнього середнього класу – фундаменту для будівництва державної піраміди демократії просто не існує.

Друга умова – "двопартійність – політична основа для демократії".

Вона полягає в тому, що навіть за існування у країні соціальної бази для будівництва демократії її побудова неможлива без наявності у країні політичних партій, які дійсно прагнуть її збудувати, визнають існування законів демократії та мають програму і стратегію – своєрідний архітектурний план – такого будівництва.

Накопичений досвід людства свідчить, що для демократії потрібен не лише народ, який історично прагне свободи і справедливості, але й відповідна політична еліта такого народу, яка знає, як її збудувати. Для цього така еліта має структуруватися принаймні у двох політичних партіях невождистського типу або у двох блоках партій, які визнають існування законів демократії і відрізняються між собою лише ідеологічним спрямуванням: одна – консервативним, а інша – ліберальним баченням світу.

Маючи спільну віру в демократію, вони мають відрізнятися лише ідеологічним світоглядом. В однієї – це перевірені часом консервативні традиції переважно свого народу та історичний досвід його минулих поколінь. В іншої – ліберальні погляди інших народів, які часто ще не перевірені історією власної країни, але вже підтвердили свою успішність у передових країнах світу. Спільними для обох мають бути беззаперечний патріотизм і відданість демократичним цінностям: виборності, підзвітності й відкритості органів державної влади перед розвинутим громадянським суспільством.

Справа в тому, що без наявності у країні таких партій або блоків партій, а також ЗМІ, які їх підтримують, підвищувати політичну культуру виборців, учити їх законів демократії й перетворювати населення на розвинуте громадянське суспільство буде нікому. Їхнє місце неодмінно займуть кишенькові олігархічні партії, корумповані політикани й підконтрольні тільки їм ЗМІ, які зацікавлені не в народовладді через демократію, а в особистій авторитарній владі – за ширмою псевдодемократії.

Їх легко впізнати не за їхніми популістськими словами і псевдопатріотичними гаслами, а за справами. Такі псевдодемократичні партії активно знищують перш за все професійну еліту країни і репутацію достойних і моральних кандидатів у владу. Роблять це шляхом їх ігнорування й замовчування у ЗМІ або навішування на них ярликів і використання чорного піару. Мета – просування у владу замість патріотичних професіоналів штучно створених "нових облич", "молодих політиків", "громадських активістів" і "безкорисливих волонтерів". Як наслідок – замість демократії приховане авторитарне управління країною.

На питання, чому потрібно саме дві партії чи два блоки партій, відповідь проста. При демократії одну владу має контролювати одна опозиція. Кожна з партій чи блоків партій повинна мати кадровий резерв як для управління в уряді, так і для контролю в опозиції. Бути завжди готовою не лише управляти, але й контролювати. Без порушення закону, за визначеними законом процедурами і поважаючи демократичний принцип верховенства права у країні більше, ніж власний ідеологічний консервативний чи ліберальний світогляд.

Природньою назвою таких партій могло б бути: Консервативно-демократична й Ліберально-демократична партії. У самих назвах партій визначена їхня головна політична мета – будівництво демократії, а також підкреслена ідеологічна основа для пошуку матеріалів і будівничих: консервативна й ліберальна ідеології. Вони мають важливе значення, але є другорядними щодо архітектури проєкту будівництва – державної піраміди демократії. Цей архітектурний план має бути незмінним для обох партій, як і розуміння ними того, що деструктивна боротьба їхніх ідеологій, із прихованою спробою підмінити архітектурний план демократії планом будівництва автократії, уже не раз призводила в Європі до перемоги фашистських диктатур.

Третя умова – "баланс влади – правова основа для демократії".

Вона полягає в тому, що справжні, а не декларовані виборність, підзвітність і прозорість органів влади за демократії, а також рівність усіх громадян перед законом можуть бути забезпечені лише за умови поділу й відокремлення трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової.

Такий розподіл має бути реальним, а не декларованим, і його порушення з боку виконавчої гілки влади має розглядатися як пряма загроза демократії і державна зрада. Контрольні функції опозиції щодо виконавчої гілки влади мають бути процедурно визначені спеціальним законом, що особливо важливо для країн, де немає сталих історичних традицій такого контролю або вони не прописані в конституції.

Конституція має бути беззаперечним законом прямої дії, а вищою формою правосуддя – суд присяжних. Оскільки за звинуваченням у суді стоять докази, зібрані державними правоохоронними органами, то на захисті громадян мають стояти можливі контрдокази, які мають збирати приватні детективи.

Більша ж частина функцій державного управління має бути передана на якомога нижчий рівень управління – у місцеве самоврядування, а правоохоронні функції мають бути поділені на муніципальну і національну частини.

Четверта умова – "стабільність органів влади – запорука збереження інституційності і професіоналізму влади при демократії".

Вона полягає в тому, що в умовах постійного переобрання політичної влади у країні збереження стабільності, фаховості й інституційної пам'яті органів державного управління можливе лише за умови збереження в цих органах критичної маси позапартійних кадрових професіоналів. Причому їхнє кадрове зростання має бути захищене законом від протиправного політичного впливу і свавілля політично вмотивованих кадрових рішень.

Політики, як правило, змінюються при владі після кожних виборів. Їхня професійна фаховість при політично вмотивованих призначеннях може не враховуватися. Їхні підлеглі з числа кадрових позапартійних професіоналів зростають по кар'єрній драбині протягом десятиліть. Вони є в цих органах єдиними носіями інституційної пам'яті, фаховості й сталих професійних традицій. Тому захист таких кадрових професіоналів від протиправного впливу на них з боку політиків має регулюватися спеціальним законом. А його порушення має тягнути за собою кримінальну відповідальність як за руйнацію стійкості держави і демократії.

Відповідальність за приховування і замовчування таких деструктивних фактів послаблення й руйнування державних органів має лежати не лише на чинній владі, але й на опозиції. Особлива відповідальність має лежати і на засобах масової інформації – четвертому елементі недержавної влади при демократії. Їхнє мовчання та незвернення уваги на такі факти є індикатором того, що свобода слова в країні відсутня, а ЗМІ перебувають під контролем корумпованої влади й олігархів.

П'ята умова – "інноваційно-виробнича і технологічно-продуктивна модель – економічна основа для демократії".

Вона полягає у тому, що лише сильна і самодостатня модель економіки зі стабільними темпами макроекономічного зростання може бути у сучасних умовах основою для будівництва в країні демократії. Без такої основи неможливо забезпечити ні соціально-політичний фундамент для її будівництва, ні обороноздатність уже діючої демократії у ворожому до неї зовнішньому середовищі.

Не забуваймо, що головними зовнішніми ворогами будь-якої сучасної демократії завжди будуть авторитарні режими, які бояться успіху демократій як прикладу для своїх народів. А також транснаціональні ділки і корпорації, які просувають ідеї глобалізму задля пограбування природних і людських ресурсів інших країн світу. Вони не зацікавлені у сильній економіці й ефективному урядуванні країн, які вони грабують.

Так само не існує спільних планів і стратегій зміцнення економічної могутності країн, які будують демократію, навіть з боку демократичних країн світу, ЄС чи НАТО. На першому місці для них завжди стоятимуть власні національні інтереси й вигода.

Так, самодостатність, висока продуктивність і ефективність власної національної економіки залишаються єдиним ресурсом для економічного забезпечення будівництва демократії. Модель сучасної економіки може бути сформульована так: продуктивні виробничі сили + технології + інновації + фінансовий і людський капітал + здорова демографія і екологія.

Реалізація такої моделі економіки можлива лише за умов гарантованої державної підтримки й захисту національних інтересів у сферах: науки, освіти, охорони здоров'я, демографії й екології.

Отже, демократія являє собою надскладну, багаторівневу ієрархічну систему, яка, у свою чергу, складається із взаємопов'язаних складних підсистем. Причому тільки правильно побудована уся конструкція державної піраміди у цілому може забезпечити злагоджену роботу всіх елементів держави: суспільства, еліт, економіки і державних органів управління – для реалізації мети – цільової функції демократії: забезпечення свободи, верховенства права і рівності всіх громадян перед законом, а також захисту гідності громадян та їхніх прав на землю і приватну власність.

До того ж ця система діє також за об'єктивними законами природи, а саме – за закономірностями теорії складних систем. Однією з таких закономірностей є те, що будь-яка спроба покращити один елемент складної системи гарантовано погіршує роботу системи у цілому. Покращити окремий елемент системи можна лише після попереднього аналізу його місця в ієрархії цілісної системи. Цьому має передувати аналіз зв'язків цього елемента з іншими, його впливу на призначення і цільову функцію системи у цілому, а також впливу зовнішнього середовища на всі елементи системи.

Тому ще раз уявіть, якої шкоди за роки незалежності України вже завдали безсистемні реформи її органів управління. Це стало наслідком приходу до влади людей, які не володіли азами системного аналізу і синтезу навіть простіших складних систем, як наприклад – технічних. Але вони сміливо втручалися у процеси начебто демократичного державотворення, насправді руйнуючи його паростки в органах влади. Прикривалися псевдодемократичною риторикою, але намагалися скопіювати олігархічно-кланову авторитарну модель управління на кшталт російської. Це мало руйнівні наслідки для обороноздатності України і додатково спровокувало Росію на агресію 2014 року.

Джерело: "ГОРДОН"