"Сучасне покоління політиків є руїнницьке". Пророчі слова... 

"Ті, що не озираються на предків, – не можуть принести користі нащадкам", Едмунд Берĸ (1729–1797)

Історія України ще у ХVІІ ст. давала підстави вважати її чи не найбільш демократично розвинутою країною Європи. Це засвідчував у своїх творах Вольтер. У листуванні з Катериною ІІ він також нагадував, що в Європі Московію не визнавали спадкоємицею Русі. "Єдина Русь, яку ми знаємо в Європі, – це Київська, останнім королем якої був Данило Галицький", – писав великий французький мислитель.

Козацька демократія України у XVII ст. була більш соціально поширеною, ніж обмежена шляхетська демократія Польщі. Вона мала гарні умови для подальшого економічного розвитку, справедливого поділу землі та розвитку суспільства без феодальної залежності. Україна мала гарний клімат і володіла близько 25% світових запасів чорноземів. Вона мала волелюбний і працьовитий народ, на землях якого ще з часів Трипільської культури, за п'ять тисячоліть до Різдва Христового, існувало розвинене землеробство, а скіфи-орачі з її території століттями кормили давньогрецький світ.

Економічно самодостатній, завжди прагнучий свободи і справедливості український народ ще у ті часи міг успішно розвивати вільне фермерства і ремісництво. Це було основою для зростання середнього класу – фундаменту подальшого розвитку демократії, а також соціальною базою для зростання чисельності козацької армії. Українські козаки вже тоді вважалися чи не найкращими професійними воїнами Європи. Отже, як і в наші часи, народ і воїни в Україні були. І вже тоді дивували світ. Бракувало еліти. Політична українська еліта у XVII ст. перебувала ще у стадії формування. Власна аристократія після падіння Русі під ударами монгольської навали у XIII ст. здебільшого пристосувалася до служіння завойовникам. Окрім шляхетської Польщі, сусідами козацької України були деспотії азійського типу – Османська імперія та Московія. Україна не мала природного географічного захисту від них. Її територія не була захищена від агресивних автократій морями й океанами, як США і Британія, або горами, як Швейцарія.

Якби самозакохана, пихата і зверхня до інших польська шляхта не припустилася фатальної помилки щодо козацької України, доля Європи могла б бути іншою. Після вимушеного повстання гетьмана Богдана Хмельницького та відокремлення України від Речі Посполитої таймер її занепаду і втрати державності був запущений. Уже через рік після цього, у 1655 році, стару і нову польські столиці – Краків і Варшаву – окупували шведські війська.Головним вигодонабувачем розриву між двома народами стала Московія. Щит Європи від загроз зі Сходу був зруйнований, а ресурси України використані Московією для створення власної регулярної армії при збереженні в ній азійської за своєю суттю деспотичної форми правління. Незважаючи на те, що історія не має умовного способу, рівноправна конфедерація демократичних у своїй основі Польщі, Литви та України гарантовано запобігла б трагедіям цих народів під час наступних світових воєн. Сильна і демократична Україна – найбільша за площею країна Європи – є природним захистом континенту зі Сходу. Їх об'єднанню у XVII ст. завадили не народи, а еліти.

Це повторилося і після розпаду Радянського Союзу через відсутність будь-якої стратегії Заходу щодо інтеграції України до ЄС і НАТО. Наслідком цього стала 12-річна війна Росії не лише проти України, а й, у своїй основі, проти "колективного Заходу".

Недостатнє розуміння нині правлячими елітами США того, що це війна ідеологій – світового авторитаризму проти світової демократії, – саме по собі є загрозливим. Як для США, так і для всього світу демократій. "Гарною угодою" і ґешефтом її не завершити. Питання полягає у захисті принципів свободи і демократії, які не вимірюються категоріями прибутку від рієлторських угод чи винагородою за зраду і руйнацію системи міжнародного права. Угод, у яких агресор і його жертва визнаються рівноправними учасниками, чим закладається основа для подальшого відновлення ескалації.

Факти ж є такими. На відміну від Московії, паростки правової держави з'явилися у предтечі України – Русі – ще в ХІ ст. Це сталося за часів правління великого князя київського Ярослава Мудрого та його зводу законів "Руська правда". Він з'явився раніше, ніж подібні закони були прийняті навіть в Англії. Зокрема, раніше за знамениту "Велику хартію вольностей" 1215 року, яка стала однією з основ нинішньої, формально неписаної, конституції Великобританії.

Нагадаємо, що першу спробу конституційного будівництва демократії в Європі здійснив український гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик. Це сталося за 77 років до ухвалення конституції США. Ця подія випередила політико-філософські праці Монтеск'є та Жана-Жака Руссо у Франції, а також державотворчу діяльність творців американської демократії – Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона, Джона Адамса і Бенджаміна Франкліна.

Конституція, написана й оприлюднена Пилипом Орликом у 1710 році під назвою "Договори і Постановлення прав і вольностей Війська Запорозького", не була втілена в життя. Проте вона побачила світ раніше, ніж з'явився текст конституції США, ухваленої у 1787 році. В одному з найдавніших конституційних текстів нового часу Пилип Орлик уперше запропонував обмежити повноваження виборного глави держави та запровадити демократичний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки.

На питання, чому потрібно будувати саме демократію, відповідь проста. Тому що не існує іншої винайденої людством системи управління, яка б захищала особисті права, свободу і гідність людини згідно із законом, однаковим для всіх. При цьому демократії мають природні вади і є вразливими до зовнішньої агресії та деструктивних дій корумпованих політиків зсередини. Стійкість демократій забезпечується лише одночасною і системною роботою трьох основних компонентів: суспільства, еліт і правильних стратегій. Вони мають діяти синхронно і відповідно до законів існування демократій. Люди, які приходять до влади без цих знань, стають могильщиками демократій навіть зі щирими намірами добра.

Французький державний діяч і мислитель Алеĸсіс де Тоĸвіль (1805–1859 роки) ще у XІХ ст. звернув увагу на вади демократій. У книзі "Демократія в Америці" він дослідив архітектуру демократії США і проаналізував суперечності, притаманні її моделям управління. Він зазначив, що будь-яка демократія не може мати завершеної форми ідеалу і є, по суті, процесом, який розвивається поступово, потребує великих зусиль і ніколи не досягає абсолютної досконалості.

Сутністю цього процесу управління в умовах демократії є постійний пошук шляхів розв'язання суперечностей, пошук компромісів і балансів інтересів у суспільстві. До переваг демократій він відносив рівні умови для досягнення успіху завдяки продуктивній і суспільно корисній праці. Наявність соціальної активності, мобільності та соціальних ліфтів, які живлять економічний прогрес. До вад – рівність без урахування цінності особистості й авторитету минулого, де голос заслуженої й освіченої людини прирівнюється до голосу самозакоханого фахового невігласа. Це живить індивідуалізм і егоїзм. За відсутності у суспільстві сталих культурних та історичних традицій, які можна назвати консервативними, трансформація "людини з вулиці" у владну еліту може призвести до падіння духовності й моралі суспільства. Можливим компенсатором він вважав релігію, яка живить моральні принципи. Саме за її допомогою можна уникати зловживань свободою, запобігати її сповзанню в анархію та підтримувати стабільність і моральність суспільства.

Де Тоĸвіль підкреслював важливість піклування про підвищення політичної культури громадян-виборців. Інституційним засобом для досягнення цього він вважав вибір правильних стратегій і моделей децентралізації влади та місцевого самоврядування. Без цього політична освіта виборців і активна участь громадян у політичному житті стають неможливими.

Досвід існування давньогрецьких демократій свідчить, що якісне управління, вибір якісної влади та дієвий контроль над нею найкраще реалізуються у невеликих групах людей – тоді, коли влада є максимально наближеною до виборців.

Ще одною вадою демократії де Тоĸвіль вважав можливу "тиранію більшості". При демократії завжди є ризик того, що більшість після перемоги на виборах може нав'язувати свою волю меншості. Компенсатором цьому має стати захист прав меншості. Інституційно це можна забезпечити через прийняття відповідних законів, наприклад, закону про імпічмент президента та закону про опозицію в парламенті, а також через незалежність судової гілки влади від виконавчої.

Модель політичного управління має обов'язково включати законодавче визначення прав опозиції у парламенті, а також визначені законом процедури контролю над виконавчою гілкою влади і захисту незалежності судів із конституційним закріпленням принципів верховенства права та громадянського контролю над усіма трьома гілками влади в країні.У цьому сенсі важливу роль відіграють, згідно з де Тоĸвілем, свобода слова і свобода друку. Незалежні і фахові ЗМІ є основою для поширення правдивої інформації у суспільстві, забезпечення прозорості влади та стримування її від зловживань і корупції. Свобода слова, після правильного вибору моделей політичного управління і місцевого самоврядування, є гарантом формування політичної культури виборців. Від неї залежить і правдиве інформування суспільства про зовнішні та внутрішні загрози для країни, громадян і демократичних інститутів влади.

Де Тоĸвілю подобалася сучасна модель американської демократії. Він підкреслював гарну збалансованість свободи, рівності, релігії та громадянської активності. Не забуваємо, що раби, які забезпечували добробут американського середнього класу тих часів, не були повноцінними громадянами і виборцями. Він наголошував на необхідності адаптації складної системи управління до нових умов існування. Застерігав, що поява серед виборців "рабської психології" є загрозою для демократії і може зруйнувати баланс між свободою і рівністю. Нагадував давньоримський досвід: "Раб не мріє про власну свободу, він мріє про власних рабів".

Дослідник застерігав також від можливості "прихованої тиранії", яка з'являється, коли падає рівень політичної культури еліт, суспільства і виборців. Тирани можуть приходити до влади і шляхом демократичних виборів. Отримавши владу, вони неодмінно спробують взяти під контроль усі аспекти життя громадян. Наслідком цього стане руйнація механізмів контролю над владою, падіння соціальної активності громадян та їхнього впливу на долю країни.

Аналізуючи такі поняття, як індивідуалізм і громадянська активність, де Тоĸвіль виявив ще одне протиріччя демократій. А саме: індивідуалізм надає пріоритет особистим інтересам, але водночас послаблює громадянську активність і відповідальність. Компенсацією надмірного індивідуалізму можуть стати політичні партії і професійні спілки, які гуртують суспільство. Але лише тоді, коли вони керуються законами та ідеологією демократії, є ідеологічними партіями, а не діють за принципами організованих угруповань для задоволення матеріальних, егоїстично-кланових інтересів. Загроза егоїстичного індивідуалізму для демократій існує не лише на рівні люмпенізованої психології громадян, але й на державному рівні – серед політичних еліт країни. У першому випадку протидіяти цьому можливо за рахунок політичної освіти, духовних і культурних традицій та моральних цінностей релігії. У другому – шляхом національної стратегії спільного з іншими країнами демократії захисту як від зовнішніх ворогів – агресивного авторитаризму, так і від внутрішніх – системної державної корупції з боку корумпованих ділків-політків і прихованих тиранів, які рвуться до влади.

Первинне будівництво демократій, як свідчить історичний досвід, здійснюють саме консерватори, а не ліберали. Соціально-економічну основу демократії – міцну національну економіку, армію, дипломатію і інформаційну політику – самі лише ліберали збудувати не можуть. Однак для успішного завершення її будівництва потрібні щонайменше дві системотворчі парламентські партії: консервативно-демократична і ліберально-демократична. Їх має об'єднувати спільна мета – будівництво демократії, а розділяти – різні погляди на світ і здатність контролювати виконавчу гілку влади з позицій парламенту. Консервативний підхід до захисту культурно-історичних традицій народу, національного виробника, внутрішнього ринку і блокування деструктивного впливу ззовні на первинному етапі державного будівництва можуть забезпечити лише консерватори. Гасло лібералів "усе вирішить вільний ринок" – це вирок для будівництва національної демократії.

Середньою температурою по палаті діагноз не ставлять і не лікують. Тільки консерватори здатні забезпечити зростання середнього класу і верховенство права в країні із поділом гілок влади та блокуванням спроб зовнішнього управління ще слабкою країною, насамперед з боку "глобалістів".

Після зміцнення національних інститутів влади, економіки і законності в країні приходить час лібералів. Тому що і серед консерваторів при владі існує вірус корупції. Гроші і влада є для нього потужним стимулятором. Наслідком може стати приховане сповзання до авторитаризму. Періодична і еволюційна лібералізації надмірно сконцентрованої влади є необхідністю при демократії. Приклад сучасних США, Угорщини, Польщі – перед очами. Але послідовність цих процесів має значення.

Пояснення просте: аби щось покращити, потрібно спочатку його створити. Без фундаменту, стін і даху чистові роботи та меблювання будинку не проводять. Не кажучи вже про зовнішній вплив з боку тих, кому міцна національна влада і сильна економіка не потрібні. "Глобалістам" вона заважає приховано привласнювати ресурси та здійснювати політичний вплив через кишенькових політиків. Спеціальні служби авторитарних країн також не сплять. Успіх демократій – це вирок для диктатур у їхніх країнах. Для транснаціональних корпорацій національні інтереси держав, навіть демократичних, є вторинними. Їх цікавить не ідеологія, а власний прибуток. Грабувати слабкого завжди легше.

Нарешті лише консервативні цінності спираються на скелю національних традицій. Звернення до традиції є невід'ємною рисою консерватизму. Його світовими поширювачами були такі особистості, як Едмунд Берĸ, Алеĸсіс де Тоĸвіль, Девід Г'юм, генерал де Голль, Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, В'ячеслав Липинсьĸий та багатьох інших мислителів і видатних державних діячів.

В'ячеслав Липинський, ідеолог українського неоконсерватизму часів гетьманату Павла Скоропадського, стверджував, що національне відродження починається саме з відродження політичних еліт. До яких він відносив усіх, хто здатен стати "провідниками і організаторами нації". Він називав їх "національною аристократією" і був переконаний, що такі люди мають бути самодостатніми, освіченими, високоморальними та володіти певними ресурсами для своєї діяльності. Не олігархічними ресурсами, а достатніми для забезпечення власної незалежності.

Головне – вони мають "відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими живе в даний історичний момент увесь народ". Іншими словами "національна аристократія мусить мати, окрім матеріяльної сили, ще й моральний авторитет в очах своєї нації". "Без цих основних прикмет – матеріальної сили і морального авторитету – немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії – без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може бути самої нації".

Говорячи про часи визвольних змагань початку минулого століття, він також наголошував: "Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки у сфері культурній, у сфері ж політичній воно є руїнницьке". Пророчі слова, уроки з яких ми ще досі лише засвоюємо...

Джерело: "Українська правда"