Слабкості ворога до болю схожі на наші
Фейсбук сповнюється жалісними постами та відео росіян, до яких нарешті дійшла війна. Фермери засмаглі, бізнесмени модняві, жіночки різного віку (чомусь завжди в автомобілі, ніби вже їдуть звідси та жаліються наостанок), чоловіки середнього+ віку (чомусь завжди з оголеними грудьми). Мимоволі забажаєш, щоб навпаки: щоб чоловіки були в автівках, а жіночки з оголеними грудьми чи щоб хоча би груди в тих чоловіків виглядали не як жіночі... але то мій віковий секзизм, мабуть, говорить.
Facebook сповнюється оцим усім, коротше. І я розумію, чому під цими постами збирається стільки радісних українців. Дуже розумію цю злу радість: от вона, ваша війнонька, недорогі росіяни, от вона яка насправді, їжте на здоров'я те саме, що й нам насипали стільки років... Ой, як я розумію цю зловтіху! Не від чорної душі вона, не від хорошого життя. Ця злість загартована власною кров'ю та смертями близьких, треба пам'ятати. Ця злість зросла з первинного бажання миру, з нерозуміння агресії, з відчайдушних спроб уникнути війни. Багато чого доброго, нормального, солодкого перебродило в нас, аби стати цією міцною злою настоянкою.
Усе це я розумію та поділяю. Але милуюся я іншими співвітчизниками. У захваті я від тих красунчиків, які під кожну таку жалісну розповідь РФ кладуть не прокльони, а спокійне, охайне, підкреслено ввічливе нагадування: ви можете все це зупинити будь-якої миті; нам вашої землі не треба; ваша власна влада ненавидить вас більше, ніж ми; просто підіть з України – і все зупиниться; якнайменше – наша пропозиція припинити взаємні далекобійні удари по тилах все ще "на столі"...
Адже російська пропаганда працює саме так: компрометує кожну впливову людину в Україні, ретельно розділяє нас на "маленьких людей, яких використовують" і "владу, яка хоче війни, бо заробляє на ній". Російська пропаганда щомиті плекає в нас думку, що воювати нема за що, що можна просто відступити, просто програти, аби просто продовжити жити своє маленьке життя.
І це працює. Бо не всі ми воїни в душі. Бо всі ми втомилися. Бо не видно краю війні, а "просто віддайте Донбас і живіть собі" звучить так оманливо просто й заспокійливо. Адже вдала інформаційна війна – це не коли ми прокляли ворогів більше разів, ніж вони нас, ні. Вдала інформаційна війна – це коли ми приборкали зайві емоції, зрозуміли слабкості ворога (а вони нерідко до болю схожі на наші) і влучно вдарили саме в те місце, де вже наявні сумніви, де вже тріщить по швах.
І чимало моїх співвітчизників це розуміють. Чимало нас уперто працює саме в цьому напрямку. Набагато більше, ніж я мала сміливість сподіватися. Добрий слідчий, який зі співчуттям каже: "Ой, як я вас розумію... А у вас же попереду ще люта російська зима", – набагато небезпечніший, ніж злий, який тільки проклинає та погрожує. І набагато ефективніший.
Ох, і приємно ж пишатися співвітчизниками! Щоразу радію, коли спостерігаю щось таке. Радію, запам'ятовую – і собі вчусь.
Джерело: Тая Найденко / Facebook