США витискають з України капітуляцію, щоб разом із Москвою дерибанити, що вийде  

У Відні я була на круглому столі, за яким зустрічалися редактори й журналісти кращих світових медіа, дослідницьких інститутів і громадський організацій. Одна з панелей, де в мене був виступ, називалася "Вороги". Не можу озвучувати, хто і що говорив, але загалом тези були й очікувані, і логічні. Україна має одного ворога й багато поганих друзів і союзників.

Я сама дивувалася, як спокійно слухала деякі речі, які мені не подобалися. Ми шалено втомилися. У нас уже майже немає сил ненавидіти, не те що сперечатися з аргументами. Кілька українців за тим столом були стримані й делікатні. Настільки, що двоє з присутніх іноземців навіть відмітили, як дико звучать усі ці виважені формулювання на тлі того, що ці люди завтра поїдуть туди, де їх буквального щодня намагаються вбити. І союзники роблять надзвичайно мало, щоб це спинити.

А вчора ввечері ми прибули на польський кордон, який я понад усе хотіла б оминути. Я три роки не була на кордонах, але сотні разів слухала й читала історії про жахливе ставлення польських прикордонників. Наш виявився, мабуть, не найгіршим. Він просто поводився дуже зверхньо і грубо віддавав команди польською так, ніби я зобовʼязана розуміти його мову – абсолютно ні. Я відповідала так само зверхньо українською. Потім сказала, що він може звертатись англійською або можемо продовжити так далі. У якийсь момент наш водій, який воював з 2022 року і недавно демобілізувався (у нього четверо дітей), зрозумів, що ситуація загострюється і спробував якось розрядити обстановку.

Після перевірки я сіла в машину й подумала, що ми дуже добрі люди. Ми прийняли те, що Захід готовий відкупитися мінімальними донатами, замість по-справжньому воювати разом (без ніг на землі, але по-справжньому). Що США повністю реабілітували Путіна й Росію й усіма силами витискають з України капітуляцію, щоб почати, уже не ховаючись, вести бізнес із Москвою і, скоріш за все, разом дерибанити те, що в нас вийде віджати.

Але все одно, коли ти ось так один на один стикаєшся з людиною, котра поводить себе як останнє бидло з людьми, яких за 20 м почнуть буквально вбивати всією зброєю, яка існує. Які повертаються додому з безпеки, знаючи, що по дорозі до Києва вже горять заправки. Я думаю, що ми надто добрі або просто шалено втомлені. І ворогів у нас значно більше. Просто більше немає сил і бажання з кимось цим ділитися.

На кордоні в бік України перед нами не було нікого.

Джерело: Катерина Коберник / Facebook