Я навряд чи забуду кадри палаючого Лук'янівського ринку. Разом із ним горить шматок мого дитинства 

Сьогодні вночі згорів Лук'янівський ринок. Я там виріс, біля "Київської Русі", і вся Лук'янівка була моєю дитячою мапою, якою я щодня ходив пішки до школи, повз завод "Артема", ринок, зупинки й усі ці місця, які тоді здавалися вічними.

А сьогодні все це горіло, увесь цей квадрат моєї особистої пам'яті виявився не просто районом, а ціллю.

Багато років Лук'янівський ринок був не просто ринком, а ранковим ритуалом, куди ми з батьком ходили по продукти. Там пахло свіжими овочами, м'ясом, квітами й вимитим асфальтом.

Ринок тоді здавався чистим, майже вмитим – ніби місто щоранку починалося не з новин, не з машин і не з великих подій, а саме із цих рядів, пакетів, візків, голосів і мокрих слідів на землі.

Я тоді ненавидів ці походи. Заради них треба було вставати надто рано, а дитина погано розуміє, навіщо її витягують із теплої квартири в сірий київський ранок, якщо можна ще полежати й нічого не знати про малозрозумілих бабусь по той бік прилавка.

Але потім ми виходили, йшли ще напівсонним районом, і ставало вже легше – ринок зранку був живим, вологим, трохи туманним і дуже справжнім.

Батька там знали. Йому відповідали, із ним сперечалися, із нього сміялися, він сам піджартовував над продавцями й щоразу питав, чи все свіже, хоча саме запитання було частиною гри.

І тепер, коли я думаю про цей ринок, я спочатку бачу не прилавки й не ряди, а його усмішку десь між ящиками з помідорами й величезними півоніями, які він іноді купував мамі.

А потім замість старої книгарні там з'явилися станція метро "Лук'янівська" і торговельний центр "Квадрат".

І я ще пам'ятаю той останній шкільний Новий рік, коли відкрився перший у місті McDonald's. І той запах смаженої картоплі, теплих булочок і м'яса, який тоді здавався запахом іншого світу, хоча сьогодні смішно навіть зізнаватися в такій пам'яті.

Того останнього шкільного січня ми стояли в цій черзі з моєю однокласницею, у яку я був страшенно закоханий. І я пам'ятаю це нетерпляче очікування, зимове місто, запах вестибюля, її довгу дорогу з Троєщини й радість від думки, що тепер, коли з'явилося метро, ми зможемо бачитися частіше.

Я навряд чи забуду ці кадри палаючого ринку, станції метро й охопленого вогнем чорного "Квадрата". Разом із ними сьогодні горить не тільки Лук'янівка, а й той шматок мого дитинства, де батько сміється із продавцями, півонії стоять мокрі й важкі, асфальт пахне чистою водою, а мені чомусь здається, що все це буде вічним.

Але мені хотілося б написати це не лише про Лук'янівку, а й про всі наші райони, які сьогодні в кожного свої, бо в когось це Оболонь, у когось – Позняки, у когось – Сирець, Дарниця, Борщагівка, Харків, Дніпро, Одеса, Запоріжжя, маленьке місто чи село, де кожен під'їзд, ринок, зупинка й магазин мають усередині чийогось життя значення, якого не видно на супутникових знімках.

Колись ми обов'язково будемо пам'ятати ці місця вже іншими, не тільки крізь дим, уламки й фотографії після прильотів, бо місто все одно відновить ринок, люди знову принесуть туди овочі, м'ясо, сир і квіти, а хтось знову ходитиме туди надто рано вранці з батьком і злитиметься, що його підняли вдосвіта…

Мені дуже хочеться в це вірити.

P.S. Я не хотів псувати цей текст згадкою про РФ, але вони все одно присутні в кожному такому кадрі. Нехай горять у пеклі.

Це ніяке не "возмездие" за Старобільськ, а частина війни, у якій вони відповідають не на конкретний привід, а на сам факт нашого спротиву.

І цей удар, я впевнений, є істерикою безмозкого Голіафа у відповідь на наші удари по їхній економіці, нафтопереробних заводах, портах і об'єктах, які годують їхню воєнну машину.