Я перестала думати про смерть. Повернутися в пекло непросто
Прокинулася від потужного вибуху. Схопилася, довго не могла збагнути, де я.
Ще позавчора я гуляла неймовірним брюссельським парком, дихала північним морем у крихітному нідерландському містечку, снідала круасанами у справжній французькій пекарні. Учора весь день їхала за кермом, більше тисячі кілометрів, утомилася смертельно. Засинала в якомусь дивному напівмаренні. Усе змішалося: українські пейзажі на трасі Київ – Чоп, готична архітектура Відня, набережна Братислави, центральна площа Лілля. Заснула.
А вранці над моїм будинком у Харкові збили російський безпілотник. Шибки звично здригнулися. Пес кинувся у ванну. Усе миттєво стало на свої місця. Я вдома.
Востаннє повноцінну відпустку тривалістю три тижні я дозволяла собі приблизно ніколи. А тут, так вийшло, випадково. Їхала до доньки у Львів на кілька днів. За кермом, із доберманом. Друзі, яких війна розкидала по всій Європі, дізнавшись про це, відразу сказали: не заїдеш – не пробачимо. Залишила собаку, машину, сіла в автобус і вирушила зі Львова просто в мирне життя. Боже, як воно прекрасне. Правда. Ця думка жовто-блакитною ниткою пронизала мої спонтанні канікули.
Раніше, у далекому довоєнному минулому, я неодмінно відвідала б усі історичні місця, музеї, замки та руїни. Не виймаючи з вуха радіогіда. Сьогодні я сідаю на лавку у брюссельському парку й жадібно спостерігаю за звичайним життям. Ось ділова качка йде парапетом палацового фонтану. За нею – зграйка крихітних пташенят. Кумедні. Ліворуч, на піщаній алеї, підлітки, галасливо переговорюючись, грають у бадмінтон два на два. Праворуч сивочолий чоловік-садівник підстригає дивовижний кущ. Акуратно переставляє старомодну дерев'яну драбину – знову і знову піднімається з ножицями до верхівки рослини. Як на мене, вона й так ідеальна. На сусідній лавці темношкірий хлопець заколисує на руках новонароджене немовля, це так зворушливо. Мама малюка на пробіжці, і що п'ять хвилин вона пробігає повз нас із пляшкою води й рушником на плечах. Усміхається, махає рукою. Хлопець жестом показує їй "усе ок".
Здавалося б, нічого не відбувається. Узагалі нічого. Але тільки коли ти приїхав із прифронтового міста – із його нескінченними сиренами, вибухами, пожежами, підвалами й військовою технікою на дорогах – ти розумієш: відбувається найважливіше – звичайне життя. У ньому люди сміються. У ньому приголомшливо співають птахи. Так голосно, так гарно. І квіти. Неймовірно багато квітів. Особливо в Бельгії. Це взагалі не країна, а один суцільний ботанічний сад. Я закохалася. Із тисячі фотографій у моєму телефоні, напевно, 900 – це клумби, палісадники, розарії.
На третій день відпустки я раптом зрозуміла, що перестала думати про смерть. Узагалі. У Братиславі, Відні, Брюсселі – у кожному місті, де мені вдалося побувати, я думала тільки про життя. Про життя, яке в нас відібрали. Чесно, цієї думки неможливо позбутися. Ні на хвилину. Стою на мальовничому історичному містку в дивовижному містечку Брюгге, а в мене в кишені телефон розривається харківськими оповіщеннями: "Ракета на місто, усі в укриття", "Безпілотник курсом на Салтівку". І така лють душить, аж до клубка в горлі, до сліз. Ну чому?!
Чому світ так влаштований, що в одну мить він може бути прекрасним і жахливим? Чому одні люди створили цей дивовижний, безкрайній сад із каналами, фонтанами, скульптурами... А інші п'ятий рік "беруть" руїни Малої Токмачки? Чому в одних пробіжки зеленими алеями, а в інших – пробіги з георгіївськими стрічками й майками "Київ за три дні"? Чому?
Я у Франції побачила крізь вікно, як красива жінка в невеликій кондитерській розливає по формочках гарячий шоколад. Задивилася. І подумала, що саме зараз така сама жінка десь у Єлабузі з тим самим виразом обличчя стоїть за конвеєром зі складання дронів. І ці дрони полетять у моє місто, знову і знову – убивати. Скажіть мені, як? Як. Таке. Можливо?
Знаю, що відповіді немає. Щойно знову пролунав вибух над моїм будинком. Поки я пишу цей текст, уже третій. Усе добре, у чатах пишуть: працює ППО. Я ще коли у зворотний шлях вирушала, боялася, що адаптація буде складною. Знову повернутися з мирного життя в це пекло непросто. Але випадково адаптувалася, не доїжджаючи до Харкова. Ми з якимось чолов'ягою на сірому Mitsubishi одне одного по черзі обганяли всю дорогу. То він мені фарами блимає, мовляв, пропусти, то сам з’їжджає з лівої смуги – нерви здають. Ми так кілометрів 400 проїхали. І зустрілися на заправці. Я з машини виходжу, а він такий зі щирим здивуванням вигукує: "Баба?" І одразу ж додає: "Ну ти мужик!" Більш сумнівного компліменту мені ще не робили. Поки він пив каву, ми з Гектором трохи погуляли. І знову синхронно сідаємо з ним у свої машини, їхати. Він віконце відчиняє і по-дружньому так кричить: "За Валками можеш не пригальмовувати, там камера не працює! Ну, давай уже, рушаймо, до дому 50 км".
Я вдихнула вечірнє повітря, таке чисте після дощу. І відчула нотки гару. Завила сирена. Так, чоловіче, дім близько. Поїхали.
П.С. Як там у кремлівському "вироку" щодо моєї книжки: розпалює ненависть? Мабуть, так, справедливо. Ненавиджу вас. Тварюки, які відібрали у нас життя.
Четвертий вибух у Харкові.
Джерело: Анна Гин / Facebook