Як добре, що я маю право глянути цим людям у вічі 

Вечір спадає на місто. Сліпий дощ завмер над Дніпром. Хмари в рожевому, ріка, Поділ, мости, дороги – усе в рожевому. Момент, коли сонця немає, але його світло ще є і струменіє звідусіль одночасно – ніжне, як квіти прийдешньої ночі.

Зграйка юних людей. Іде, танцює пішохідним мостом, безтурботно, бешкетливо. Міст бачив тисячі таких зграйок, і я колись бував у такому – чи то блуканні, чи то коханні.

Але нинішня зграйка не така, як завжди. На них – однострій. Один із них – на інвалідному візку, і танцюють вони навколо нього. Зграйка йде, пританцьовуючи навколо свого друга на візку, котить весело його – точно такими ж рухами, як дітьми катали одне одного на санчатах.

Я думаю: як добре, що я маю право глянути їм у вічі, таємне право дивитися на них без сорому і стиду. Бо я – невидимий, я загинув там само, де загинули їхні друзі.

Дощ заплющує очі. Київ розпалює нічні вогні – ніжні, як нічні квіти. Срібні сльози падають у Дніпро, і він несе їх у далечінь.

Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook