"Міс Всесвіт Україна 2026" Анна Ніконова – уперше про коханого, свої параметри і сестру-близнючку 

– Аню, вітаю з перемогою на конкурсі "Міс Всесвіт Україна". Як вам члени журі? Чиї коментарі та оцінки були найприскіпливішими?

– Дякую! Досі звикаю, що саме я представлятиму Україну на Miss Universe. Попереду дуже багато роботи, але саме це мене найбільше надихає. Хочеться використати цей рік максимально змістовно і зробити все можливе, щоб українців побачили такими, якими бачу їх я, – сильними, талановитими, освіченими. Розумію, що і я тепер представляю не лише саму себе, а всю країну, а це неймовірно відповідально.

Щодо журі – вони були дуже доброзичливими, але водночас уважними до деталей. Мене приємно вразив сам підхід до співбесіди. Запитання були індивідуальними й стосувалися конкретно мого життя, сім'ї, освіти і професійного шляху. Було видно, що перед співбесідами вони детально ознайомилися з анкетами кожної фіналістки. Це не була стандартна співбесіда – журі намагалися зрозуміти мою особистість, цінності, що для тебе важливо та готовність представляти Україну на світовому рівні.

У мене зовсім не склалося враження, що хтось із членів журі намагався бути прискіпливим. Навпаки, атмосфера була дуже відкритою. Я навіть відчувала, що вони підбадьорювали мене і створювали комфортну атмосферу для розмови, щоб я могла максимально розкрити себе і бути собою.

– Як наважилися подати заявку на участь у конкурсі? Хто підтримав?

– Подати заявку було непростим рішенням. Конкурс "Міс Всесвіт Україна" завжди здавався чимось дуже далеким, і я довго не могла повірити, що взагалі можу стати його частиною. У дитинстві я сильно заїкалася, була дуже невпевненою в собі. Завдяки музиці й сцені мені вдалося це подолати, але внутрішні сумніви залишалися ще багато років. Найбільше мене підтримали мама і сестра Оля.

Ми щороку разом дивилися разом "Міс Всесвіт", і саме мама постійно повторювала: "Аню, спробуй. Найгірше, що може статися, – тобі просто відмовлять". Мама завжди вчила нас не дозволяти страху приймати рішення замість нас, і саме її слова стали для мене вирішальними. Вона у молоді роки пробувала себе у конкурсах та моделінгу, і її підтримка стала для мене фундаментом.

Якщо чесно, коли я подавала заявку, то не мала жодних очікувань. Заповнила анкету на офіційній сторінці Miss Universe Ukraine і була впевнена, що мене не запросять. Я саме дописувала дисертацію в Кембриджі, була виснажена і втомлена. Навчання було важким, я ніби загубила себе як дівчина, мало робила фото і не мала часу на своє хобі – моделінг.

Я дуже готувалася, але був факап із туфлями – я не могла в них геть ходити і була впевнена, що провалила свій виступ. Журі запропонувало мені їх зняти і робити дефіле босоніж. Це було весело. Такої конкурсантки, яка взула незручні підбори, у них, мабуть, ще не було.

– Чи важка корона у королеви краси? Які були відчуття, коли вам її наділи на голову?

– У той момент я майже не відчувала її фізичної ваги. Я була настільки розгублена й щаслива, що заплакала .

До останнього не могла повірити, що прозвучало саме моє ім'я. А вже трохи пізніше прийшло інше відчуття. Я зрозуміла, що найважче в цій короні – не вона сама, а відповідальність, яка приходить разом із нею. Для мене це не просто титул. Це можливість представляти Україну на міжнародній сцені. Говорити про нашу країну, про дітей, які навіть під час війни продовжують навчатися, про людей, які щодня будують майбутнє України. Саме тому тепер я розумію, що кожне моє слово має значення. І я дуже хочу бути корисною і багато працювати, щоб виправдати відповідальність. Попереду цілий рік роботи, підготовки, рішень, відповідальності і можливостей, які хочеться використати якнайкраще. Мабуть, це і є справжня вага цієї корони.

А корона дуже красива, вона переходить із року в рік до володарок титулу "Міс Всесвіт Україна". У ній 93 унікальні українські топази з Володарського родовища, одного з найдавніших у світі. Вік цих мінералів сягає майже 2 млрд років. Носити – це усвідомлювати скарби і спадщини нашої багатої країни.

– У вас є сестра-близнючка – як вона відреагувала на вашу перемогу?

– Ми з Олею дуже близькі. З дитинства все робили разом, тому для мене було дуже важливо якомога швидше поділитися цією новиною саме з нею. Вона була однією з перших, кому я зателефонувала після того, як я вийшла з нагородження. Я знала, що вона чекає на мій дзвінок, і, здається, хвилювалася навіть більше, ніж я. Ми обидві не могли стримати емоцій. Мені дуже пощастило мати сестру, яка завжди поруч, навіть якщо нас зараз розділяють кілометри. Вона була поруч із самого початку цього шляху, підтримувала мене в моменти, коли я сама в собі сумнівалася, і завжди нагадувала, що мама казала: варто хоча б спробувати.

Ми виросли у великій родині, де підтримувати одне одного – це абсолютно природно. І я дуже вдячна, що в той момент, коли здійснилася моя мрія, поруч зі мною, нехай навіть через екран, були люди, які вірили в мене із самого початку. А Оля зараз так рада, що всім своїм друзям в Америці вже розповідає про конкурс і про мою перемогу.

– Якшо погуглити ваше прізвище, то видає найпопулярніші пошукові фрази, серед них – "Анна Ніконова параметри". Які у вас параметри?

– Мене насправді це дуже вразило, я цього зовсім не знала. Якщо комусь цікаво, то тут жодної інтриги: зріст – 170 см, параметри – 85–58–89. Але я дуже сподіваюся, що із часом у Google частіше шукатимуть не мої параметри, а мої проєкти, ідеї чи інтерв'ю. Було б приємно, якби після року на Miss Universe мене асоціювали не лише з тим, як я виглядаю, а й із тим, що мені вдалося зробити, яка я людина.

– У чому секрет вашої краси?

– Якщо чесно, якогось особливого секрету в мене немає. Думаю, багато в чому мені пощастило з генетикою. Мама завжди була для мене прикладом того, як можна піклуватися про себе, виглядаючи при цьому дуже природно. У нашій сім'ї спорт, здорове харчування і турбота про себе – велика частина життя. Для мене краса – це не завжди про зовнішність. Це бути собою. Мені дуже подобаються люди, які горять своєю справою, багато читають, розвиваються, мають доброту і внутрішній спокій. Саме це я помічаю в людях першим. Рецепт краси – це висипатися, дбати про своє здоров'я, не переставати вчитися, бути доброю та піклуватися про тих, кого любиш. Мені здається, коли людина щаслива, займається тим, що любить, і живе відповідно до своїх цінностей, це завжди видно. Жодна косметика цього не замінить.

– Ваше серце вільне?

– Моє серце не вільне. Для мене у стосунках найважливіші взаємна повага, довіра і підтримка, внутрішній стрижень, почуття відповідальності, любов до розвитку і повага до прагнення людини поруч.

– Як ваш коханий відреагував на перемогу в конкурсі?

– Мій хлопець дуже зрадів моїй перемозі. Він знає, скільки сумнівів у мене було перед тим, як я взагалі наважилася подати заявку, тому, мабуть, радів навіть більше, ніж я. За останні місяці він бачив мій шлях зблизька – завершення магістратури в Кембриджі, написання дисертації, участь у кастингу і підготовку до фіналу, роботу, поїздки. І для мене було дуже цінно відчувати, що поруч є людина, яка просто підтримує без зайвих слів.

– На якому етапі зараз підготовка до "Міс Всесвіт"?

– Підготовка з перших днів перейшла в активну фазу, адже представляти Україну на конкурсі такого рівня – це велика відповідальність, а не просто гарні фото.

Моєю підготовкою керує команда "Міс Всесвіт Україна" на чолі з президенткою конкурсу Анною Філімоновою. Якщо говорити про конкретні напрями, то, по-перше, я вже спланувала заняття з відомим тренером із дефіле, який працює з делегатками з усього світу і тренував багатьох переможниць міжнародних конкурсів. Мені потрібно вдосконалити техніку дефіле, а ще працювати над ораторським мистецтвом, тренувати хореографію, зробити соціальний проєкт, який буде номінуватися на спеціальну премію в рамках "Міс Всесвіт".

Я почала формувати головні меседжі, з якими я представлятиму Україну протягом усього конкурсу. Ми з командою оргкомітету обговорюємо, які теми я буду піднімати – під час спілкування із журі й іншими делегатками, у соціальному ролику для номінації Beyond the Crown ("Більше, ніж корона"), під час виходу в національному костюмі, так і на сцені в цілому. Як майбутня освітня психологиня, я хочу говорити про українських дітей, про те, як освіта може допомагати їм зберігати відчуття стабільності, розвиватися й не втрачати віру в майбутнє навіть під час війни. Про силу українців, які навіть у найважчі часи продовжують навчати, навчатися й будувати майбутнє своєї країни.

Чесно кажучи, перші дні в новому статусі були дещо виснажливими, а це лише початок. Але цей драйв мене неймовірно мотивує, і я готова викластися на всі 100%!

Ми запустили процес створення національного костюма. Скоріше за все, ми залишимо мою ідею, яку я презентувала у фіналі конкурсу – Скіфська пектораль. Зараз ми з командою працюємо над удосконаленням ескізу й активно шукаємо майстрів, які зможуть втілити наш задум. Стосовно костюма – для мене також було дуже важливо, щоб сам ескіз зробила моя сестра Лера, яка подала мені ідею зробити такий костюм. Я бачу, як її надихнула ця ідея, і на 100% упевнена, що вона допоможе мені створити найдивовижніший і найнезабутніший костюм. Це буде дуже важливий образ, справжній візуальний маніфест.

– Коли ви перемогли, у ЗМІ вас представили як доньку відомого бізнесмена Ігоря Ніконова. Як ви поставилися до таких заголовків? Чи не було, можливо, образливо, адже це саме ваша перемога і ваше досягнення?

– Я зовсім не образилася. Я розумію і пишаюся своїми батьками – татом, мамою, яка присвятила життя освіті дітей. Мої батьки – надзвичайно працьовиті люди, і саме вони з дитинства прищепили мені дисципліну та показали власним прикладом, що для того, щоб чогось досягти, потрібно дуже багато працювати. За що я дуже вдячна. Батьків ми не обираємо. Але кожен із нас сам пише свою історію. Мені, звісно, хочеться, щоб мене сприймали як окрему особистість. Щоб оцінювали за тим, що я роблю, які рішення я приймаю і яких результатів досягаю саме я. Буду над цим працювати – це мотивує.

– У вас у шапці профілю в Instagram зазначено звертання she/her – розкажіть про це детальніше.

– Насправді тут немає якоїсь особливої історії. Під час навчання в Кембриджі й загалом у міжнародному академічному середовищі я звикла, що люди часто вказують займенники у своїх профілях. Це звичайна практика, яка допомагає правильно звертатися до людини. Для мене це насамперед питання ввічливості й поваги одне до одного. Так само, як ми правильно вимовляємо чиєсь ім'я або запитуємо, як людині зручніше, щоб до неї зверталися. Тому в моєму випадку це не якийсь окремий меседж чи заява. Це просто звичка, яку я винесла з міжнародного середовища, де навчалася.

– Коли ви народилися і які подарунки любите отримувати на день народження?

– Я народилася 8 серпня 2003 року. Із роками я зрозуміла, що найбільше люблю не речі, а спогади. У нас дуже велика родина – нас 10, і найцінніші подарунки завжди були пов'язані саме з нею. У нас є традиція готувати одне для одного сюрпризи: творчі номери, відео чи маленькі домашні концерти. Це завжди дуже щиро, і саме такі моменти запам'ятовуються найбільше. Майже кожен у нашій родині грає на якомусь музичному інструменті, тому такі подарунки для нас стали особливою традицією.

Один із моїх найулюбленіших подарунків – відео, яке для мене зробили брати. Вони записали пісню, організували фотосесію, змонтували кліп. Минуло вже багато років, а я й досі його переглядаю. Напевно, саме тому, що в ньому відчуваються любов і час, який людина готова присвятити тобі. Звісно, я завжди радію хорошій книзі чи чомусь, що допомагає розвиватися. Але якщо обирати один ідеальний подарунок, то це час із близькими людьми. Через навчання, роботу і постійні поїздки його зараз особливо цінуєш. Мені здається, найкращі подарунки – це ті, у які людина вклала свою увагу, думки й частинку себе. Саме вони залишаються в пам'яті найдовше.

– І наостанок – коли ви в Києві, як реагуєте на повітряні тривоги, чи ховаєтеся в укритті?

– Здається, до цього неможливо звикнути. Кожна повітряна тривога досі викликає в мене тривогу й страх. Коли я в Києві, я не ігнорую сигнали. Якщо є можливість, обов'язково йду в укриття. Я ніколи не намагаюся вгадати, що саме летить, чи переконати себе, що "цього разу все буде добре". На жаль, за роки війни багато людей настільки виснажилися, що іноді перестають реагувати на тривоги. Я це по-людськи розумію. Але водночас завжди хочу нагадати: жодні справи не варті людського життя. Ми всі дуже хочемо жити у країні, де звук сирени більше не буде частиною повсякденного життя. І я дуже вірю, що цей день обов'язково настане.