Війна забрала у мене все. Не знаю, як жити далі
Гектора більше немає. Рак, неоперабельна стадія. Я не писала, поки лікували, рятували. Просто не могла вимовити всі ці слова. Все закінчилося сьогодні.
Лети, моя душе. Більше не буде цих клятих уколів, крапельниць, перев’язок. Лети, моя радосте. Там тихо, там не буде вибухів, яких ти так боявся. Ти завжди був зі мною. Всю війну, всю цю кляту війну ти змушував мене вставати вранці й не здаватися. Ти їздив зі мною у волонтерських справах, був поруч на всіх зустрічах та інтерв’ю, виходив на сцену театру.
Тебе обожнювали всі. Хай де ти з'являвся: у госпіталі, на заправці, у парку – усі зустрічали тебе радісним "наш Гектор прийшов". Господи, як же ти любив життя. І людей. І м’ячики. І зайців.
Мій найсмішніший, найсильніший, найласкавіший, найкрасивіший у світі доберман. Мамина перлинка. Собака-посміхака.
Я не знаю, як жити далі. Ти – все, що в мене було. Мій друг, мій синочок, моя душа.
Як увійти в дім, де розкидані твої іграшки? Сісти на диван, який робили на замовлення спеціально під твій зріст, щоб зручно було застрибнути? Як прокинутися не від того, що в обличчя тикається мокрий ніс? Як? Як не піти з тобою вранці на прогулянку? Як мені жити? Я не знаю.
Друзі, прошу, не дзвоніть, я не готова розмовляти. Будь ласка, дайте контакти гарного притулку, де щиро люблять собак. Не з інтернету, а своїх, реальних, у Харкові. Я все відвезу сама – амуніцію, одяг, корм, ліки.
Дуже рано, дуже. Гектору лише в жовтні мало виповнитися шість років. Не виповниться.
Клята війна забрала у мене все. І всіх. Більше, здається, немає нічого. Ні душі, ні любові, ні сенсів.
Джерело: Анна Гин / Facebook
