У Непал по щастя. Частина 6

П'ята частина спецпроекту "У Непал по щастя. 

Мордор. Світ, у якому панують сірий і коричневий, де немає трав і квітів"

У чудову Покхару ми вилітали з Джомсома вранці наступного дня. Я трохи втомився від надлишку нових вражень. Замість того, щоб околицями тинятися, я усівся на лавочку недалеко від невеликого храму на пагорбі і роздумував про все побачене в дорозі.

Відчинені двері храму голосно і ритмічно грюкали на вітрі. Я спробував їх прикрити, але з цього нічого не вийшло: замок був заблокований, і вже наступний порив вітру знову відчинив їх навстіж. Якби це був сон – тлумачі мали б величезний простір для інтерпретацій роботи підсвідомості.

Але це діялося наяву. Загалом роздуми відбувалися під акомпанемент імпровізованого метронома. Вітер кожні кілька секунд нагадував про плин часу, відбиваючи його ритм дверима храму.

Від підніжжя храму вимальовувалася панорама на містечко, вершини масиву Нілгірі і вітряну долину річки Калі-Гандакі-Наді. На задвірках вулиці прямо переді мною виднілися звалище і поміст для кремацій.

Мені вже доводилося згадувати, що Непал – це країна без кладовищ. Однак кремаційні майданчики я виявляв у зовсім непочесних місцях на околицях, біля якихось смітників і куп будівельного сміття. Тобто перехід між світами відбувався досить буденно й утилітарно.

І хоча такі події тут також супроводжуються відповідними церемоніями і скорботою близьких, але саме місце розташування кремаційних майданчиків указує на тілоспалення як на утилізацію.

З іншого боку – чи варто хвилюватися через розпад чергової тлінної оболонки в нескінченній низці реінкарнацій?! Колесо перевтілень сансари крутиться вічно і буде крутитися вічність.

І Кирило, і Женя під час наших обговорень місцевих традицій міркували, що час індуїсти і буддисти сприймають не як вектор – а як цикл.

Тобто, якщо треба щось зробити – то представник цієї цивілізації ставиться до завдання без європейської суєти.

Не вийде в поточному циклі – вдасться у наступному, не вистачить циклів власного життя – діти або онуки закінчать те, що було розпочато тобою. Час циклічний, а не лінійний. Тут немає дедлайнів, тому що немає лайнів.

Європейська цивілізація сприймає час векторно. Навіть агностики й атеїсти успадкували як шуруп, закручений у підсвідомість християнством та іудаїзмом, уявлення про те, що у всього є початок і є кінець. Тобто, якщо ти хочеш жити вічно – ти повинен зробити щось у земному житті. Другого шансу не буде. Дій! Поспішай!

І античні уявлення про потойбічний світ – це уявлення про щось позамежне. Життя має межу. Фінал. Вічну річку Стікс.

Хто не встиг – той запізнився. І запізнився назавжди. Цей підхід визначає єдине цілеставлення для усієї європейської цивілізації.

Ми весь час про це говоримо: лінія життя, життєвий шлях, "життя прожити – не поле перейти". У нас життя – це лінія: є початок і є кінець. У них – коло, яке кінця не має.

Як зрозуміти європейцеві цивілізацію, у якій інша геометрія світогляду?! Вона побудована на інших аксіомах.

Що означає щастя для людини, яка уявляє життя не як вектор, а як цикл? І де смерті як обмежувального фактора не існує? Більше того – ти приречений на нескінченне повторення цього досвіду.

Вийти з кола сансари, розірвати коло – ось справжня межа і найбільше благо. Було абсолютно незрозуміло, як це все "накласти" на наші уявлення про світ.

Тут був свій цикл, який щодня повторювався: пізнім ранком вітер посилювався і дув, не перестаючи, до темряви. Тому з Джомсома можна вилетіти на літаку лише рано-вранці.

У нашому літачку в Покхару було тільки 16 місць. З нами летіла група індусів, яка поверталася із прощі в Муктінах.

Політ в ущелині між найбільшими горами в світі – це одна з тих речей, яку б я палко рекомендував кожному, хто не боїться літати. Не всі в нашій компанії спокійно переносили краєвиди скель, що проносилися по обидва боки від нашого курсу.

Час від часу наш літачок розхитувало якимись повітряними завихреннями, але гімалайські вершини вгорі і різнокольорові поля внизу були тим видовищем, через яке необхідність дороги перетворюється в пригоду.

Аеропорт Джомсома проводжав сухою ранковою прохолодою. Аеропорт Покхари зустрів вологою спекою, що огортає.

Головна місцева визначна пам'ятка – це озеро Фева. Ми планували піднятися до Пагоди Миру і зустріти світанок на одному з навколишніх пагорбів, звідки відкривається панорама на весь масив Аннапурни.

Але виявилося, що ліпша розвага для втомлених подорожніх – це просто сидіти на березі, дивитися на буйволів, котрі пасуться, галок і чапель, які "сваряться", на квітчасті човники з туристами і на те, як у воду з дерев падають бузкові і червоні квіти. І їсти щось смачне.

Я так і зробив: сів у тіні на березі, дивився на озеро і як цвіте бузкова жакаранда. Раптом за спиною я почув голос: 

– Намасте! Вітаю! Як справи?

– Намасте! Спасибі – прекрасно!

Ми, як тут заведено, розговорилися. Мого випадкового співбесідника звали Лаксман Сандер. Йому 24 роки і він сертифікований гід, організовує різноманітні екскурсії в околицях Покхари і далі в гори – куди забажаєш.

Лаксман Сандер, місцевий гід. Фото автора

Заговорили про Непал і про Україну. Його цікавили тисячі речей. Наприклад, боротьба з наркотиками (він вважає, що в Непалі уряд не докладає достатніх зусиль): "Формально це тут заборонено, але в той же час дістати наркотики – не проблема".

Я розумів, чому його це турбувало: значну частину злочинів у Непалі вчиняють саме люди в наркотичному стані. І це стосувалося як місцевих, так і приїжджих.

Рано чи пізно ми дійшли в розмові до головної для мене теми. Я згадав аномально високе місце Непалу в міжнародному індексі щастя і попросив Лаксмана пояснити, чому непальці щасливі?

– Ось ви – щаслива людина?

– Так. Звичайно!

– А що робить вас щасливим?

– Утіха. Точніше, задоволення. Задоволення від моєї роботи. Задоволення від того, що все добре з мамою і сім'єю. Погода, ось, хороша...

– Тобто прості речі?

У той день у мене було декілька таких розмов. Одного разу до мене підійшов водій таксі старшого віку. Йому було цікаво поспілкуватися з іноземцем. Як і Лаксман, він не пропонував мені своїх послуг: йому було просто цікаво поговорити. І – так – він теж стверджував, що щасливий.

Іншого разу вже я сам чіплявся із запитаннями до власника невеликої крамниці традиційних музичних інструментів недалеко від нашого готелю. Мою увагу привернули місцеві барабани з глибоким низьким звуком. Окрім спілкування я отримав ще й невеличкий концерт традиційної музики.

Самбер Бахадур Гайк – так звали музиканта – з готовністю взявся відповідати на мої запитання. У мене весь час виникало таке враження, що мої співрозмовники чекали на запитання про щастя, і у них відразу була готова відповідь:

Самбер Бахадур Гайк, музикант, власник магазину музичних інструментів у Покхарі. Фото автора

– Що робить мене щасливим? Моя сім'я. Для нас, непальців, дуже важливо збиратися разом. Аби всі покоління родини збиралися: ми з дружиною, наші батьки і наші діти. Сім'я дуже багато значить для нас. Це робить нас щасливими. Чи щасливий я? Так, щасливий!

Слухаючи Самбера, я розумів, що він має рацію: сім'я – це одна з тих цінностей, яка спроможна зробити щасливим будь-кого. Дружна сім'я здатна ощасливити і бідного, і багатого, і християнина, і буддиста... Непальців роблять щасливими дуже прості речі.

Усі ці історії я розповідав своїм попутникам за обідом.

Чесно кажучи, мені давно (ще від нашої стоянки в Гяру) хотілося борщу. Теоретично порцію борщу можна було роздобути в Муктінахі: там якийсь виходець з України тримає лодж і залучає втомлених подорожніх з усього світу до української кухні. Але після драматичного спуску з перевалу Тронг-Ла було не до гастрономічних надмірностей. Довелося удовольнятися томатним супчиком і порцією дал-бата.

Майже все, що ми їли в Непалі, було дуже смачно. Можливо – це ще одне із джерел щастя. Не завжди це було звично, як, наприклад, карі з м'ясом яка. Чи це була засушена, а потім розварена ячатина, чи просто як трапився дуже спортивний – але жувати треба було дуже довго. Однак більшість з того, що ми пробували, наприкінці трапези викликало відчуття щасливого задоволення.

Сир із молока яка, який ми пробували в Гяру, не поступався за смаком старому роттердамському або витриманому цварту. Палко рекомендую! 

Окрема історія – момо. Ця страва – двоюрідний брат наших вареників. Маленькі момошечки готують із найрізноманітнішої начинки: рубаного м'яса, птиці, овочів, картоплі із сиром. Їх можуть просто зварити або обсмажити у фритюрі. Можна обсмажити тільки з одного боку чи разом з овочами і гострим соусом. Тільки не забудьте, що в цій частині світу те, що для нас є дуже гострим, – місцеві жителі не вважають гострим узагалі.

Переді мною – дал-бат і місцеве пиво "Еверест". Кирило момо не їсть – фотографує 

Дал-бат – це не тільки традиційна страва, але й атракціон небаченої щедрості. У деяких закладах і рис, і карі тобі будуть підкладати до тих пір, поки ти не попросиш пощади. 

Іхельзон, правда, стверджує, що в туристичних закладах подають полегшену версію традиційної кухні, і щоб скуштувати справжнього чаклунства місцевої гастрономії – необхідно знайти якусь дешеву забігайлівку для місцевих.

Не знаю. Не впевнений. У мене вже від страв "середньої" гостроти градом лилися піт і сльози. Загалом українці плакали, але їли дал-бат і момо!

Пиво в Непалі подають, як і в Англії, – пінтами. Але й ціни – як у Англії. Пляшка місцевого пива "Еверест" буде коштувати в магазині близько 200 рупій (50 гривень), а в ресторанчику – до 400 рупій за пінту. Тобто дорожче, ніж у деяких лондонських пабах.

Різнобарвні плоскодонки на березі озера Фева у Покхарі. Фото автора

Тож ми сиділи в ресторанчику "Фламінго" на березі озера Фева у Покхарі й наминали фірмову страву закладу – "Фламінго чікен". Звичайно, це було не м'ясо фламінго, а звичайне куряче філе, але і соус, і салат, і саме м'ясо були настільки смачні, що за два дні в Покхарі це вже була друга "вилазка" у цей ресторан.

До кінця трапези я кілька разів повторив: "Я щасливий!". І Кирило, й Олена, здавалося, теж були цілком задоволені життям.

Сонце сідало за бузкові пагорби далеко за озером. Ми взяли на прокат один із численних яскраво розфарбованих човників, запаслися свіжими манго і попливли ловити миті передзахідної тиші над водою.

Десь там, куди ми не дібралися, – Пагода Миру. Фото автора

У мене потроху почав складатися мій непальський пазл. Відповідь на запитання, чому жителі Непалу щасливі, не виходила простою. Я спробував з’ясувати її, розкласти по пунктах, згадуючи все, що відбувалося з нами у цій країні за два тижні. Вийшло 10 заповідей щастя:

       1. Бути спокійним і не кричати.

Пам'ятаєте? Женя Іхельзон, подібно до Будди, сидів на терасі нашого готелю і кидався афоризмами. Підтверджую: бути спокійним і не кричати – це важливо ще й тому, що українці екстремально багато кричать на своїх дітей, і виростають невротики. А невротики і щастя – поняття несумісні.

       2. Посміхатися незнайомцям.

Тут всі посміхаються. Це насправді приємно і допомагає довір’ю.

       3. Говорити з незнайомцями.

Майстерність короткої і ні до чого не зобов'язуючої розмови – одне з тих мистецтв, яким не цілком володіють наші співвітчизники. Перевірено жінками селища Дарапані. Пам'ятаєте?

       4. Щастя – точно не впіймаєш у гонитві за споживацтвом.

Непал – живе втілення фрази "не в грошах щастя!" Нагадаю, що Бабурам, управитель нашого готелю у Катманду, вчив ділитися своїм щастям. Воно якимось чарівним чином від цього примножується. Олена в Гяру теж звернула увагу, що місцеві жителі не женуться за матеріальними благами.

       5. Знайдіть роботу, яка буде приносити вам задоволення.

Про це говорили і Лаксман, і Самбер тут, у Покхарі.

       6. Тішитися простими радощами.

Метелик пролетів – боже, яке щастя! З родиною все добре – просто благодать! Дощик пішов – яке полегшення після спеки!

       7. Довіряти людям.

Так, іноді можуть обдурити. Але у всіх інших випадках так жити приємніше. Якщо довго практикувати презумпцію довіри – то всі так почнуть робити. Мабуть.

       8. Менше турбуватися про можливі неприємності.

Непал – країна, де землетруси, лавини, урагани і повені відбуваються з регулярністю залізничного розкладу. Але здоровий фаталізм місцевих жителів ніби нагадує: навіщо непокоїтися про події, на які все одно не можеш вплинути?! У цьому я переконався після розмов із моїм спонтанним гідом з Тамеля і роздумів на руїнах майдану Дурбар у Катманду і знищеного землетрусом селища перед воротами в Мананг.

       9. Діяти так, як тобі хочеться, але не заважати іншим.

Базове правило дорожнього руху в Катманду можна застосувати і для всіх інших ситуацій.

       10. Хочеш бути щасливим – будь ним: ми самі вирішуємо, бути нам щасливим чи ні.

Принагідно кажучи, жителі Непалу не сакралізують щастя. Для них воно дещо ближче до нашого поняття радості. Непальське щастя – більш буденне, а вміння бути щасливим – більш повсякденна практика.

Напевно, Африки в Непалі я не відкрив: усі ці заповіді щастя взагалі-то очевидні. Але ми в Україні в суєті занадто часто забуваємо і такі прості речі. А тут це дійсно працює.

Загалом, коли ці десять заповідей зібралися, нарешті, разом, просто на набережній озера Фева у Покхарі я втупився поглядом у напис на паркані. Точніше не на паркані, а на стіні якоїсь забігайлівки. І це був остаточний висновок для тих, хто, як і я, шукає секрети щастя:

"Бути щасливим – це звичка.

Бути сумним – це звичка.

Вибір – за тобою!"

Коельївщина якась!

P.S.

Два дні у Покхарі пролетіли в приємному і щасливому байдикуванні.

З усіх можливих неприємностей найстрашнішою стала та, що грандіозну панораму всього масиву Аннапурни – від Нілгірі до Мачапучаре – ми побачили тільки на листівках у місцевих сувенірних крамницях. Засніжені вершини ховалися за щільним сизим серпанком і грозовими хмарами.

Наш літак вирулював на злітну смугу, коли Її Величності Аннапурні здалося якось не зовсім дипломатичним не попрощатись.

На кілька хвилин серпанок зник. Увесь грандіозний гірський масив замайорів над Покхарою. І знову зник у синій далечині.

Літак завів двигуни: ми поверталися додому. І я був щасливий сповна.