Головна теза Трампа – співпраця з Путіним "коли-небудь". Це гра на тонких струнах душі товариша Сі

Ніколи такого не було, і от знову. Це ж було вже. Войовничий, волелюбний, нескінченно талановитий український народ міг би стати чемпіоном світу з ниття й колективних істерик. А чому? Тому що не любить записувати у стовпчик і виявляти тривалу волю. Через що регулярно або воює між собою, або за чужі інтереси.

1. Зробимо низку відновлювальних вправ – трохи освіжимо те, про що я писав тут три роки. Як тонізувальний аперитив пригадаємо, що:

• українці перемололи мільйон російських солдатів (убиті, поранені, до смерті налякані назавжди), а також знищили військовий потенціал (арсенали, танки, бронетехніку тощо), який СРСР накопичував десятиліттями для захоплення Європи й війни за світове панування;
• українці потопили своєю українською ракетою крейсер "Москва" і зашугали Чорноморський флот РФ, перетворивши Крим на архетиповий цвинтар російських кораблів, змінивши філософію війни на морі (дрони не лише топлять кораблі, а й збивають гелікоптери);
• українці збили кілька унікальних літаків, які РФ більше не вміє виробляти, навчилися збивати "Кинджал", псувати С-400, а також щоночі "вводити санкції" своїми виробами на глибину понад 1 тис. км, руйнуючи, зокрема, мегастратегічні об'єкти, втрату яких РФ не зможе надолужити роками, якщо взагалі зможе надолужити;
• українці з метою забезпечення оборони вторглися на територію ядерної держави №1 у світі й уже пів року тримають російського недоімператора в незручному становищі.

Тощо.

Просто зараз українська армія у крові, у бруді, на морозі, під вогнем, на характері стримує й перемелює орду, яка, якби нас не було, уже б сходила до Ла-Маншу й повернулася назад у мереживних трусах, зі смердючим сиром як трофеєм, напаскудивши з усіх ейфелевих веж.

Усі у світі, хто вміє записувати у стовпчик, це усвідомлюють. Зокрема наші найближчі сусіди, у яких під боком раптово виросла армія, де приблизно 400 тис. осіб уміють воювати як "першу світову", так і найсучаснішу війну. До того ж і натовським, і пострадянським озброєнням.

А ще мільйони підірваних осіб уміють концентрувати зусилля, щоб підтримувати цю армію всупереч усьому. Багато тисяч розсіяні по Європі, уже розмовляють усіма мовами й перемагають аборигенів у масі ніш дрібно-середнього бізнесу.

Це: а) реально страшно; б) колосальний ресурс.

2. Усе, що робить глава Пентагону зараз, – це озвучує генеральну лінію партії. У Брюсселі він не сказав нічого нового. Я робив низку постів про те, з якими завданнями Піт Гегсет заходить на посаду.

Перше завдання – розтрощити військовий і військово-промисловий істеблішмент США, переформатувати його під цілі Трампа.

Друге завдання – безпека кордонів США, особливо на півдні.

Третє завдання – стримування "комуністичного Китаю".

Решта – через призму цих завдань.

У нас, як завжди, почали тягати мережею шматки з промови Гегсета з неприємними для нас словами. Розірвавши логічний ланцюжок. А він сказав буквально таке.

"Ми, США, відповідаємо за порядок в АТР. Бо там комуністичні китайці. Ви, Європо, відповідаєте за порядок у Європі. Для цього ви маєте реанімувати свої кволі армії й відродити виробничу базу, витрачати на оборону 5% ВВП, як Польща. І це потрібно не для України, а для довгострокових цілей оборони Європи".

3. Трамп розсипався в компліментах Путіну в межах своєї звичайної переговорної тактики. Головна теза – спільна робота "коли-небудь". Це гра на тонких струнах душі товариша Сі. Зустріч у Саудівській Аравії, яку Трамп зовсім нещодавно підбурював ударити нафтовими цінами по російській воєнній машині, – це особливий шик. І водночас привіт іранським "союзникам" Кремля.

Росія – через призму відносин із Китаєм. Україна – через призму відносин із Росією, але й безпеки в Європі.

4. Усе впираєтся в запитання: Україна всередині європейського периметра безпеки чи зовні? Усередині лімесу чи за лімесом?

Базові параметри України я пунктиром позначив у першому пункті. Якщо залишити цю красу за периметром, із гарантією 1000% це все буде використано проти Європи. І змусить США відволікатися.

Європейцям доведеться підвищувати видатки не до 5%, а до 20% ВВП, щоб збалансувати сумарний недружній потенціал. Їм доведеться витрачати приблизно стільки само, скільки вони витрачали до роззброєння України 1995 року. Якщо не більше – через перегляд ролі США.

Ділити українську армаду навпіл, умовно – по Дніпру, намагаючись утихомирити й зайняти руки Росії – це найгірший варіант. Тому що армада, яка опиниться всередині лімесу, дуже скоро зрозуміє, що немає сенсу страждати, коли можна спробувати захопити Рим.

До вересня 2023 року вже провели підготовчу роботу, щоб через систему довгострокових зобов'язань втягнути всю Україну всередину європейського периметра. На "Рамштайні" у вересні 2023 року мали закріпити. Що трапилося в перших числах вересня, хто приїжджав тоді до Києва – він підкаже, що саме сталося, що саме зламали.

Час втрачено. Тому зараз головне слово – цілісність. Поки – від Сяну до Дінця. Дон і Керч у думці.

У мережі вже повно реплік від європейських діячів, за якими видно, що вони нажахані. Тому що вони розуміють, до якого вибору їх підводять.

Вибір у тому, що:

• Україна всередині – це перегляд ролей і втрата позицій багатьма з тих, кого зараз роздуває від своєї значущості;
• Україна зовні – це зниження європейського проєкту у статусі до дрібної прислуги або вимивання величезних ресурсів на оборону, що ускладнить боротьбу за лідерство в нових секторах і прирече на вторинність. Якщо цілісна Україна залишається за периметром – це вирок для Європи як одного з глобальних полюсів.

Спроба поділу України жодних довгострокових завдань для Європи не вирішує. Тому що українці точно захочуть возз'єднатися. І нам "допоможуть". І возз'єднання неминуче відбудеться, але в антиєвропейському проєкті. Із жорстоким погромом усіх цих пряничних будиночків.

Тому найепічніше раціональне – common sense – але політично непопулярне – це масштабно інвестувати в оборону України як частини європейської оборони. Це тупо дешевше й реалістичніше.

Усі танці – навколо цього.

Тому – цілісність. Це шанс уникнути ще одного драматичного витка історичної спіралі. Шанс зберегти кілька поколінь.

Що треба зробити практично, щоб підвищити шанси на поганий, але не найгірший сценарій?

Потрібно показати партнерам, що ми налаштовані діяти від своїх інтересів. І перший крок у цьому напрямі – виставити за вухо на мороз банди іноземних агентів, які просто очманіли від безконтрольності й безкарності.

Вони інтегровані у владу, очолюють парламентські комітети, відкрито залучають іноземні гроші для ведення політичної боротьби, лобіюють кадрові призначення тощо. Водночас мають нуль відповідальності в Україні й перед Україною. Річ не в окремих персоналіях, річ у культурі. Це режим самознищення.

Будь-який притомний зовнішній гравець, який танцює іноземних агентів, чудово усвідомлює: якщо ми за намисто і дзеркальця пустили підконтрольну йому зграю туди, куди пристойні країни не пускають, завтра ми пустимо туди когось ще. Тому і ставлення буде як до території, яку можна розміняти. Що без тіні сором'язливості прокачується через гуманітарні проєкти, через верхньорівневі наративи.

5. Війна зупиниться тоді, коли у РФ закінчаться сили наступати без ухвалення додаткових рішень. Раніше за березень я навіть шансу такого не бачу. Далі, як уже писав, у Кремля буде вилка: зупинятися або шукати ресурс для ще одного циклу боротьби за цінний приз. Навесні може виникнути матеріальна основа для підморожування. Якщо.

Якщо ми не почнемо валитися зсередини, отруєні думкою про швидкий мир.

Усі публічні танці до виникнення матеріальної основи – це мішура, яка не має відвертати увагу. Якщо у Кремлі буде відчуття, що ми хитаємось і готові падати, перший раунд контактів із Трампом закінчиться нічим, попри всі публічні обіймашки.

Тому – цілісність. Підтримка армії всіма силами. Демонстрація, що ми маємо розуміння своїх довгострокових інтересів, на які можуть спиратися справжні прагматичні партнери.

6. Абсолютна влада у Трампа – на два роки. Уже зараз у нього виснуть на руках, обгороджують судами, всіляко гасять темп. Тому не варто бути надмірно вразливими.

Треба пам'ятати, що в разі провалу наступний шанс буде за кілька поколінь у набагато гірших умовах. Ціна дуже висока.

Чверть території захопив ворог. Третину населення тимчасово втрачено, довгостроковий тренд – самогубний. Війна після закінчення запустить лавину наслідків, які шокують.

Втрачено потенціал, який створювало кілька поколінь наших батьків-дідів ціною позамежної самовідданості й колосальних поневірянь. Це питання концентрації зусиль. І величезної праці.

Українці на все здатні, коли тримають фокус, а не починають масштабно пожирати тельбухи, які їм згодовують доброзичливці.

Тому не треба сахатися. Ну, не повернемо ми зараз Донецьк і Луганськ. Це ж правда, хоч і болісна. Зараз вони можуть повернутися лише в межах російського проєкту на російських умовах. Але й не відмовимося!

Для розуміння ситуації на фронті читаємо Костянтина Машовця. Для розуміння загальної ситуації й куди все йде – шукаємо коментарі генерала Володимира Гаврилова. Мракобісів не слухаємо. В істериках не б'ємося. Дбаємо про себе та близьких. Виконуємо свою роботу.

І все буде не дарма.

Джерело: Aleksey Kopytko / Facebook