Поки вода тече… Чому водопровідна галузь занепала та як її вивести з кризового становища G

Стан водоканалів України на сьогодні катастрофічний: мережі критично зношені, обладнання застаріле, бракує кваліфікованих працівників. Все це відбувається внаслідок хронічного недофінансування важливої для життєзабезпечення міст галузі, і, якщо це питання не вирішувати зараз, у подальшому проблем тільки побільшає. 

На сьогодні для виходу з кризового становища водопровідна і каналізаційна галузі України потребують мінімум 40 млрд грн, яких немає. Водночас стан мереж погіршується дуже швидко. Наприклад, якщо нещодавно в Києві треба було перекладати приблизно 70 км трубопровідних мереж за рік, то на цей час потреба вже сягає 100 км. Теперішня тарифна політика дозволяє нам відновлювати максимум 20–30 км мереж за рік, а це дуже мало. Без термінового і масштабного оновлення трубопровідних мереж кількість аварій буде постійно збільшуватися.

Керівники водоканалів уже давно говорять про наслідки недофінансування – написано безліч статей у ЗМІ, надіслано багато листів у міністерства та органи місцевого самоврядування. Деякі програми були розроблені, здійснювався пошук альтернативних джерел і механізмів фінансування, та, на жаль, ці програми – схвалені та затверджені на державному рівні – так і залишились невиконаними. Яскравий приклад – державна цільова програма "Питна вода", яку було виконано не більше ніж на 7%. Принаймні у 2011 році, коли її коректували, планувалося, що на її реалізацію буде виділено майже 9,5 млрд грн. Через інфляцію ця сума збільшилася в рази, одначе віз і досі там! Отже, нас просто не чують. Чи говоримо ми непереконливо?

Серед причин недофінансування водопровідно-каналізаційної галузі три основних складових. 

По-перше, недоплата споживачами. Як правило, приблизно 10% наших клієнтів не оплачують надані їм рахунки через дуже різні причини – не згодні із сумами, неякісна послуга, бракує коштів. Боротися з цим досить складно, навіть через суд. За кожен позов водоканал має заплатити чималі гроші, та це ще не означає, що при позитивному рішенні суду виконавча служба це рішення реалізує.

По-друге, системні неповернення державою так званої різниці в тарифах. Різниця виникала у різні періоди часу через підвищення вартості електроенергії, що на той момент формувалась державою – Національним регулятором. Ця сума, за різними підрахунками, становить приблизно 3,5 млрд грн. Вагома сума, яку можна було б використати на модернізацію виробництв!

По-третє, принципом тарифоутворення не передбачена необхідність виділення достатніх коштів на модернізацію водоканалів. У розрахунках тарифу на кожний наступний рік беруться базові затрати поточного року, до яких додаються лише розрахункові суми можливої ціни окремих складових, як-от: вартість електроенергії, реагентів, індексація заробітної плати тощо. Цей підхід тарифоутворення називається "Затрати+". Через це й немає у водоканалів можливостей для реалізації великих проєктів модернізації морально й технічно застарілого обладнання; заміни мереж, що вже відпрацювали свій ресурс і вторинно забруднюють воду при її постачанні до споживача; а також для впровадження нових технологій підготовки води та очищення стоків.

У країнах Європи діє інший принцип, навіть назва якого свідчить про його направленість: "Стимулююче тарифоутворення". Тобто тариф стимулює постійний процес модернізації виробництва, оновлення мереж, перехід до сучасніших технологічних рішень завдяки сформованим довготривалим інвестиційним програмам, їх фінансуванню та контролю за досягненням результатів. Відповідно, сама структура зовсім інакша – інвестиційна складова значно більша і становить від 30 до 60%, залежно від стану основних фондів та рівня уваги суспільства до проблем водопостачання.

Чому ж у нас структура тарифу відображає лише основні статті витрат, та й ті не відповідають європейському рівню? Давайте розглянемо, на що і в якому розмірі йдуть кошти українських водоканалів. Левова частка (приблизно 30%) – це затрати на закупівлю електроенергії, вартість якої на сьогодні наблизилась до європейської. Ціни на обладнання, матеріали, реагенти також близькі до європейських. Податки пропорційні та не впливають на картину затрат. Лише заробітна плата співробітників наших водоканалів відповідає українським реаліям. 

При цьому наш середній тариф у перерахунку на євро – €0,6 за 1 м&³3;, а мінімальний тариф європейського водоканалу становить близько €3 за 1 м&³3;. Отже: різниця €2,4 за кубометр води – це і є сума недофінансування українських водоканалів для розвитку й оновлення основних фондів, а також для гідної оплати праці кваліфікованих кадрів.  

Оскільки джерел фінансування водопровідно-каналізаційної галузі лише три – тариф, місцевий бюджет, державний бюджет, – усе одно за все платить споживач: або в рамках тарифу, або податками у бюджети різних рівнів. Ці внутрішні фінансові ресурси варто спрямувати на забезпечення функціонування механізму стимулюючого тарифоутворення (RAB-тариф) і програми кредитування через цільові фонди за принципом револьверного кредиту (взяв кредит – реалізував проєкт – повернув кредит). Держава має віднайти механізми залучення фінансів з-за кордону та активізувати внутрішні інвестиції. Українські підприємці мають бути зацікавлені в розвитку водопровідної галузі.

Здійснити все це поки що неможливо, оскільки в нашій державі немає стратегії розвитку водопровідно-каналізаційної галузі. За роки незалежності України кожен водоканал шукав власні шляхи розвитку, намагаючись встигати за вимогами часу. Декому це вдавалося, декому – не дуже. Не допомагали цьому процесу і постійні зміни правового поля: з’являлися нормативні акти, що суперечили один одному.

Асоціація "Укрводоканалекологія", об’єднавши зусилля всіх водоканалів, намагається на сьогодні цю стратегію сформувати. Ми наполягаємо на тому, що починати потрібно з наведення ладу у розрізненій нормативно-правовій базі, і вибудовувати єдину стратегію реформування і розвитку житлово-комунальної галузі, в якій буде розуміння специфіки кожної зі сфер (енергетика, теплопостачання, водопровідно-каналізаційне господарство), адже ми постійно взаємодіємо між собою.

При цьому необхідний нормальний системний підхід, а не броунівський рух водоканалів, органів місцевого самоврядування, державних установ і законодавців. Тоді не будуть виникати незрозумілі ситуації на зразок тієї, що склалась у питанні утримання внутрішньобудинкових мереж. За новими правилами комунальні підприємства вже не несуть відповідальності за труби всередині будинку – ці обов’язки перекладено на жителів багатоповерхівок, проте механізмів роботи за нових умов чітко не прописано і, як наслідок, внутрішньобудинкові мережі залишаються без належного обслуговування. 

Основними елементами державної стратегії розвитку водопровідно-каналізаційної галузі мають бути:

• економічна і фінансова політика – достатнє фінансування галузі, перегляд тарифів;
• технічна і технологічна політика – модернізація обладнання та впровадження нових технологій;
• нормативно-правова політика – чіткі та продумані закони і дієві механізми їх реалізації;
• кадрова політика і професійна підготовка фахівців – розвиток систем профільного навчання та механізми заохочення фахівців до роботи у водопровідній галузі.

Окремою складовою стратегії має стати діалог із суспільством. Споживачів необхідно інформувати про проблеми галузі та пропозиції фахівців щодо їх вирішення, робота водоканалів має бути прозорою.

На жаль, сьогодні позиція суспільства приблизно така: якщо вода в крані є, значить, проблем немає. Втім, якщо не вирішувати питання розвитку та модернізації наших об’єктів вже зараз, якщо не починати вибудовувати стратегію розвитку галузі в цілому, у подальшому води у кранах може і не стати.