Радіо в машині спіймало російську хвилю. "Найбільшу загрозу вашому життю становлять українські бандформування та націоналісти", – повідомив дядько. Так захотілося розірвати його. Навпіл

Сьогодні вперше несла мамині улюблені жовті хризантеми не додому, а на цвинтар.

Два букети, мамулю, як завжди, – від нас із Сашком і від твого Єсеньки.

Відтоді, як тато сів у інвалідне крісло, він завжди напередодні маминого дня народження намагався нишком сунути мені в кишеню грошенят: "Це на букет від мене".

Я вічно відмовлялася: "Тату, є в мене гроші, не вигадуй!"

А він ображався. Казав: "Анько, візьми, мені це важливо, я ж чоловік, це я маю квіти вам купувати".

Постояла біля могил, поплакала. Цвинтар уранці порожній, ні душі.

Снігом замело мої хрести, таблички замерзли. Я їх руками відігріла.

Із днем народження, люба.

У нас усе добре. Сашенька диплом отримала, з відзнакою. Додому рветься, але я її поки що не пускаю. Холодно у нас дуже. Від учора немає світла, зв'язку, води, опалення. Знову масований ракетний удар по всій Україні. Але наші відремонтують, мамо, ти за мене не хвилюйся.

Назад із цвинтаря їхала, радіо в машині спіймало якусь російську хвилю. "Найбільшу загрозу вашому життю становлять українські бандформування та націоналісти", – сказав мені дядько тривожно-пафосним голосом.

Так захотілося розірвати його. Навпіл. Ось цими задубілими руками.

Ніби нічого людського в мені не лишилося. Тільки біль і ненависть.

Біль і ненависть.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора