Епіфанія вважали креатурою Філарета. Та ось "біда" – митрополит вирішив керувати церквою за статутом. А тіньовий уплив почесного патріарха там не прописано

Дива православні, або Битва патріархів.

Отже, патріарх Філарет заявив, що УПЦ КП існує (хоча першим поставив підпис під протоколом об'єднавчого собору, рішенням якого на місці УАПЦ і УПЦ КП створювали ПЦУ у статусі митрополії Вселенського патріархату).

Навіть більше, він допустив розкол ПЦУ і відновлення "патріархату". Кумедно, якщо врахувати, що на сайті АП нагородження пана Денисенка званням Героя України обґрунтовано так: "Звання "Герой України" Філарет удостоєний за видатну історичну роль у становленні незалежної Православної церкви України, діяльність, спрямовану на відродження духовності українського народу, піднесення авторитету православ'я, утвердження ідеалів милосердя і міжконфесійної злагоди". Останні два слова у світлі останніх заяв Філарета мають кумедний вигляд.

Але, з іншого боку, для мене це не новина. Говорячи про необхідність вирішення церковного питання ще з 2015 року (коли слово "томос" українські журналісти навіть у жахливих снах почути не могли), я постійно вказував на основну проблему – жага влади окремих ієрархів.

У нашому випадку так і вийшло, причому не раз. Нагадаю, УПЦ КП і УАПЦ могли б об'єднатися ще у 2015 році – було навіть підписано відповідний документ, засвідчений посланцями Вселенського патріархату. Було призначено дату собору. Але захід не відбувся у зв'язку з грою за "пости" (не плутати із церковним постом). УПЦ КП вустами Філарета звинуватила УАПЦ в одержанні "вказівок із Москви".

Можна було б повірити, але у 2018 році було кілька заяв цього лідера. І про патріархію, і про об'єднання за допомогою приєднання УАПЦ, і про своє лідерство в новій церкві.

Одне слово, готовність іти на компроміси була надзвичайно малою. Дійшло до того, що навіть проект статуту ПЦУ директивно прислали з Туреччини – на місці формулюванням заважала позиція "ні кроку назад" одного з учасників процесу.

Урятував ситуацію формальний компроміс – запровадження звання "почесний патріарх" (хоча для всього світу, з погляду канонів церкви, враховуючи відновлення митрополії, він – колишній митрополит Київський) і кандидатура Епіфанія, якого вважали креатурою Філарета.

Та ось "біда" – митрополит Епіфаній серйозно вирішив відбудовувати структури нової церкви і керувати нею за нормами, записаними у статуті. Тіньовий уплив почесного патріарха в цьому документі не прописано.

І на цьому ми одержуємо кумедну ситуацію. Чоловік, який керував однією із церков, що створили ПЦУ, готовий піти на розкол ще не до кінця оформленої церкви.

Можливо, стався у ПЦУ відхід від канонів? Можливо, впадання в єресь? Ні, вся суть в одному слові "патріарх" і питанні, кого ним називати. Кумедно. І неприємно. Ба більше, напруженість у церковних питаннях – останнє, що потрібно сьогодні Україні.

З іншого боку, цікаво буде спостерігати за реакцією колег, які на початку 2019 року постили як під копірку написані тексти з вдячністю Філарету, згадуючи його, а не [колишнього очільника УАПЦ]  Макарія та інших як основний двигун у створенні ПЦУ.

Словом, весело буде.

Джерело: Ігар Тышкевіч / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора