План "максимум" для Туреччини стосується не так шведів або фінів, як американців. Розширення НАТО потребуватиме втручання США

Загалом історія з Туреччиною та її "вето" на вступ у НАТО Швеції та Фінляндії прояснюється.

План-"максимум" для Анкари не обмежується лише претензіями до Стокгольма і Гельсінкі й має такий вигляд.

1. Зняти санкції з турецького ВПК та будь-які обмеження на експорт озброєнь і технологій, накладені як за окупацію Північної Сирії, так і за придбання російських ЗРК С-400.

2. Визнання сирійських курдських організацій (YPG, SDF) терористичними організаціями, пов'язаними з турецькими з Робітничої партії Курдистану. Їх вигнання з Європи та заборона надання притулку, обмеження контактів із їхнім керівництвом, блокування банківських рахунків тощо.

3. Припинення надання політичної, дипломатичної та військової допомоги курдським організаціям і турецьким опозиційним групам, яких Анкара вважає частиною підпільної "гюленістської" мережі FETÖ.

4. Видання тих, кого Туреччина підозрює у причетності до перевороту 2016 року, терактів та фінансування різних організацій, які Анкара вважає терористичними й ворожими.

5. Повернення Туреччини до програм розроблення західного озброєння нового покоління, зокрема програми розроблення літаків F-35, із якої Анкару виключили за придбання російських С-400.

6. Дати мовчазну згоду на проведення нової військової операції проти курдів на північному сході Сирії, яку Анкара намагалася почати торік, але так до діла й не дійшло. Інакше, дозволити Туреччині встановити в Північній Сирії 30-кілометрову буферну зону, як у Північному Іраку, і забути про курдів.

7. Дозволити Туреччині стати головним газотранспортним хабом, під'єднавши потоки ізраїльського і, можливо, кіпрського газу для його прокачування до Європи, а також замкнути на Анкарі постачання нафти з Іракського Курдистану.

8. Зняти претензії до антитерористичного законодавства Туреччини і створити щось, що дасть змогу діяти спільно у сфері боротьби з тероризмом.

Це, по суті, основні побажання Туреччини, їхня своєрідна ціна за згоду на розширення НАТО. Схоже на історію з Північною Македонією.

Я думаю, компроміс шукатимуть десь посередині. Європейцям загалом важко зараз іти на такі поступки через можливу негативну політичну реакцію всередині. Туреччина фактично поставила їх перед дилемою: інтереси, пов'язані з регіональною безпекою, або цінності/принципи, декларовані урядами?

З огляду на оптимістичні заяви керівництва НАТО, вони налаштовані шукати компроміс. Ну, або роблять гарну міну при поганій грі – не знаю. Я ще думаю, що ця ситуація потребуватиме втручання США, на що також розраховують в Анкарі, оскільки більшість вищезгаданих пунктів стосується не так шведів чи фінів, як американців та їхньої зовнішньої політики останніх шість років.

В ідеалі для Ердогана – це зустріч із Байденом, на якій вони "все порішають". Мені це нагадує торішнє бажання Путіна зустрітися з американським лідером і все вирішити, ніби поговорити щиро, відверто, прямо, по-старечому.

З іншого боку, в цьому є суть зовнішньої політики Туреччини після 2016 року. Вона стала наступальною, проактивною, прагматично-цинічною та експансіоністською, що, загалом, відображає характер політичної системи, вибудуваної Ердоганом за більше ніж 20 років. У цій логіці НАТО перестав бути для Туреччини певним ціннісним майданчиком або виключно блоком західних держав – а радше ще одним активом, політичним елементом, який підтверджує багатовекторність зовнішньої політики Туреччини, в якій поки що цілком уміщуються такі концепти, як євроатлантизм, туранізм, панісламізм, пантюркізм та османізм.

Джерело: Iliya Kusa / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора