За наявною інформацією, Кучма–Квасневський і Ющенко–Качинський придумували формули примирення під час масового споживання горілки

Тост-пост про Польщу з двох частин

Частина 1. Тост

Ну, за Польщу! 11 листопада наш сусід відзначає День незалежності. Сьогодні в Києві відбудеться організоване посольством Польщі в Україні урочисте прийняття з цієї нагоди.

Польща – важливий і красивий сусід (чи краще сказати "сусідка"?) України. Мені імпонує польська еліта, яка за мого життя на моїх очах вивела свою країну з пострадянського посттоталітарного болота у світ. Та ще й як це зроблено – як наполегливо, твердо, але й елегантно Польщу перетворювали з європейських задвірок на європейську державу.

Захоплююсь польською інтелігенцією, яка спромоглась зробити з країною усе те, що нам, українцям, лише належить зробити.

Напевне тому Польща стала другою і доброю домівкою для сотень тисяч (а може і мільйонів) українців, які користуються створеними поляками можливостями, аби вчитися, заробляти і жити краще.

Для України Польща залишатиметься воротами, парадним в'їздом до Європи. У всіх сенсах цього слова.

Мені дуже імпонує польське посольство в Києві. Посол Ян Пєкло, на мою думку, наділений дипломатичними талантами, яких так бракує в дипломатичних службах усього світу. За інших обставин (якби не їхнє офіційне амплуа) з багатьма польськими дипломатами в Україні (не лише в Києві) я би радше був другом, ніж колегою.

Найрізноманітніші заходи, що дуже вміло організовують в Україні польські місії, як правило, дуже елегантні та сповнені сенсу. Там завжди цікаво.

Але на сьогоднішнє прийняття, запрошення на яке попередньо прийняв, я не піду...

Я розумію, що посольство Польщі в Києві є представництвом усієї польської держави, але формально – це представництво МЗС Польщі. Сьогодні зовнішньополітичне відомство Польщі очолює людина, яка, як на мене, не лише є поганим дипломатом, але і як політик представляє ті сили, що роблять шкоду далеко не одним українсько-польським відносинам, але і Польщі назагал.

Мій дипломатичний ранг – це, звичайно, не титул. Але і він зобов'язує. Зобов'язує щонайменше думати. І ось я не можу знайти для себе пояснення: як мою участь у сьогоднішньому прийнятті польської амбасади в Києві можна було б пояснити з точки зору мого несприйняття тієї ганебної лінії антиукраїнських провокацій, що провадить польський міністр закордонних справ?

Численні вульгарно-шовіністичні закиди на адресу українців, політика заборон на в"їзд до Польщі тим українцям, які мають сміливість мати власну думку щодо своєї ж історії, – як протестувати проти цього? Прийти на прийняття з символікою ОУН-УПА? Але навіщо ставити у незручне становище польське посольство в Києві, посла Пєкла і дипломатів – тих, кого поважаєш, і тих, хто в силу професійного становища стає таким же заручником великодержавного хамства свого міністра, як і ми, українці?

Тому я прийняв рішення засвідчити публічно свою щиру і глибоку повагу польським колегам у Києві, з якими сподіваюсь зберегти нормальні людські і професійні контакти, але від участі у прийнятті відмовитися!

Маю честь!

Частина 2. Пост

Почуття легкої паніки викликає заявлене після аравійських звершень бажання президента Порошенка рятувати українсько-польські відносини – провести консультативне засідання комітету президентів України та Польщі.

З чим туди поїде президент, розуміння якого про шляхи врегулювання українсько-польських відносин досі виявлялось лише у бажанні ляпнутися посеред Варшави на коліна?

А методика підготовки до такого роду заходів передбачає якесь осмислення (чого ми туди їдемо, що говоритимемо, що почуємо у відповідь, наскільки це буде правдою, що ми досягнемо у підсумку, наскільки ці домовленості будуть тривалими тощо). І ось паніку особисто в мене викликає уявна картинка як Єлісєєв із Клімкіним "вибиватимуть" зі своїх підлеглих "пробивні ідеї та ініціативи", з якими Порошенко традиційно не лише вразить усіх нас, але і щось чи когось переможе на наступному великому українсько-польському президентському хуралі.

Проблема в тому, що все, що можна було вигадати з точки зору задоволення постійної історичної сверблячки поляків, уже вигадали.

При чому, кажуть, що процес вигадування формул політичних примирень Кучма–Квасневський і Ющенко–Качинський супроводжувався таким масовим споживанням оковитої, яке, судячи з публічно наявної медичної інформації, президенту Порошенку просто заборонене.

І де воно все? Де оті "пробачаємо і просимо пробачення"? Хто викинув усе це на сміття? Та політична сила в Польщі, з далеко не найбільш самостійним представником якої Порошенко буде тепер рятувати двосторонні відносини?

А головне – як?

Тому, щоб пізніше не сказали, що ніхто нічого не говорив і не чув, вношу на розгляд Адміністрації Президента дві пропозиції:

1. Усі сили української дипломатії та аналітиків зосередити на тому, щоб наступна стратегічна рада президентів України і Польщі була безрезультатною. Саме так і саме цим Порошенко може створити оригінальну (на тлі інших президентів України) картинку і почати претендувати на далекоглядність.

Оскільки на якісь компроміси йти потрібно, то найбільшим компромісом може бути рішення про якусь не надто формальну комісію функціонерів і істориків. При цьому ми маємо розуміти, що у своєму баченні ролі і функції цієї комісії поляки навряд чи зможуть далеко відійти від ідеї переконати тупуватих варварів зі сходу, що вони – вбивці і винуватці майже всіх польських бід. Тому наступним завданням буде, як звести ККД цієї комісії до нуля (якщо доручити МЗС чи КМУ з цим у нас проблем не мало би бути).

2. Включити до складу делегації України на засідання стратегічної ради президентів України і Польщі директора національного інституту пам'яті України пана В'ятровича.

Є така думка, якщо друге зробити по-перше, то з виконанням першого особливих проблем не буде, а якщо пощастить, то зустріч узагалі не відбудеться.

Якщо говорити серйозно, то секрет успіху для України криється всередині України, а не в домовленостях з поляками. А найкраще, що нині можна придумати для порятунку українсько-польських відносин, – це пауза в обговоренні питань історії.

Джерело: Bohdan Yaremenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора