Щоб отримати медіа-ресурс, будь-якому "новому політичному обличчю" доведеться домовлятися з Коломойським, Пінчуком, Ахметовим або Фірташем

Український виборець чекає на нові обличчя так, ніби за ними не стоятимуть старі. Але проблема в тому, що вітчизняний політичний ринок – це ринок продавця, а не покупця. Якщо ми чогось хочемо – це зовсім не означає, що ми це отримаємо.

Будь-яка політична кар'єра будується на трьох китах. Щоб пробитися до виборця зі своїми ідеями, політику потрібні три ресурси: організаційний, фінансовий та медійний. Простіше кажучи – гроші, команда та ЗМІ.

Припустимо, вам вдалося сколотити міцну команду. Припустимо, що ваші однодумці готові працювати в ній на безоплатній основі – з волонтерських спонукань. Припустимо, ви заручилися підтримкою в регіонах і сформували осередки в основних областях. Але це лише верхівка айсберга. Умова обов'язкова, але недостатня.

Тому що вслід ви впираєтеся в проблему другого ресурсу – фінансового. Без грошей ваша кампанія помре, не розпочавшись. Поквартирний обхід будинків може спрацювати, якщо ви претендуєте на крісло в сільраді або штурмуєте посаду голови селища. Але на загальнонаціональному рівні вам потрібні будуть сотні рук. А в рук є роти. Агітатори, зовнішня реклама, штабна соціологія – якщо ви думаєте, що кампанія коштує дешево, то ця помилка буде коштувати вам дорого.

І навіть якщо ви виграли в лотерею і тепер ваші партійні намети стоять на вулицях міст – ви впираєтеся в проблему третього ресурсу: інформаційного. Тому що для 70% українських обивателів головне джерело інформації – це телевізор. До того ж аудиторія ТБ – найбільш дисципліновані виборці. А доступ до шести найбільших каналів країни зосереджений у руках чотирьох фінансово-промислових груп.

Щоб домогтися лояльності цих каналів, вам доведеться домовлятися. Із Коломойським. Або Пінчуком. Або Ахметовим. Або Фірташем. Можна домовитися з власниками каналів поменше, але, по-перше, частка та рейтинг цих майданчиків незрівнянно менші. А по-друге, володіють ними все одно люди з політичними та бізнесовими інтересами.

У підсумку будь-яке "нове політичне обличчя" спочатку стоїть перед дилемою. Воно може бути кришталево чесним, чистим, не йти на компроміси. У нього може бути відмінна команда та план реформ. Але для того, щоб отримати гроші й медіа-ресурс на кампанію – йому доведеться спертися на одну з фінансово-промислових груп. Яка, у свою чергу, проінвестує в нього в очікуванні дивідендів. І ці борги вашим новим кумирам у разі успіху доведеться віддавати.

Електоральний попит на "нові імена" – це добре, але недостатньо. Той, хто може задовольнити цей попит, на жодний успіх апріорі не приречений. Тому що про його "пропозиції" має спершу дізнатися потенційний покупець. А це вимагає суворих інвестицій. Заради яких неодмінно доведеться йти на компроміси.

У цьому й полягає головна проблема. Український обиватель не утримує політичні партії – у тій же мірі, у якій не платить за контент. Тому шукати гроші політикам і ЗМІ доводиться в інших місцях.

А тому ми раз у раз опиняємося в ситуації, коли попит на "нові обличчя" зовсім не відкриває цим новим обличчям дорогу в політику. І якщо вам хочеться кидати в повітря чепчики з приводу свіжого несподіваного кумира – то варто запитати себе про те, на чиїх саме плечах цей новий кумир стоїть.

Джерело: "Крим.Реалії"

Опубліковано з особистого дозволу автора