Війна знищила довоєнну модель української економіки. Але колапс "трьох сировинних китів" – шанс для нас побудувати щось, чим можна пишатися в сучасному світі
Чергова аналітика НБУ підтвердила один із моїх системних прогнозів, сформульованих на початку війни. Війна знищила довоєнну модель української економіки, загострила внутрішні суперечності й підсвітила загальну неефективність.
Мій прогноз у 2022 році був такий: варто очікувати на колапсування трьох основних "китів", на яких, на думку учасників Всесвітнього економічного форуму в Давосі, мала спиратися Україна:
- Аграрно-сировинна модель.
- ІТ-сектор.
- Перекази трудових мігрантів.
Для аграрно-сировинної моделі потрібна надійна логістика і транспортні коридори, бажано – морські порти. Навіть у довоєнному форматі сировинного експорту, що зростав, в Україні бракувало портів і залізниці. А зараз ситуація лише погіршилася: азовські порти окуповані, миколаївські й херсонські – заблоковані, одеські та дунайські – опинилися під ризиком повітряних ударів. Потенціал залізниці, з одного боку, скоротився, з іншого – зайнятий військовою логістикою.
IT полюбляє тишу і комфорт, а також свободу пересування. Ані першого, ані другого, ані третього ми вже не маємо.
Трудові трансферти мігрантів також будуть скорочуватися.
"Три кити" виявилися "паперовими" і згоріли у вогні війни.
Про що написали в НБУ? Кількість айтівців в Україні у 2023 році скоротилася на 12%, до 82 тис. осіб. Про наш сировинний експорт до ЄС ви вже все й так знаєте. Щодо переказів трудових мігрантів: вони минулого року скоротилися до $11–12 млрд порівняно із $15 млрд 2021-го. З урахуванням інфляції долара реальне падіння перевищить номінальне. Найближчим часом варто очікувати скорочення переказів трудових мігрантів нижче за відмітку в $10 млрд.
Як не дивно, але такий колапс, гідний окремого розділу, присвяченого Україні, в однойменній книзі Джареда Даймонда, є для нас шансом побудувати щось справді вартісне, чим можна пишатися в сучасному світі.
Погодьтеся, нам більше подобалося говорити "я з України, країни, яка створила "Мрію" і космічні ракети", ніж "я з України, яка є світовим лідером з виробництва кукурудзи".
Зрозуміло, що ані "Мрію", ані ракети ми, найімовірніше, виробляти не будемо. Але це не означає, що треба завзято чіплятися за модель економіки, пласку, як модель світу візантійського географа Козьми Індикоплова.
Модель "трьох сировинних китів" (аграрного, цифрового, людського) була глибоко зіпсутою.
Щоб експортувати цифрову сировину, необхідно бути Індією (а Україна за рівнем розвитку ІТ-сектору розташована у п'ятому десятку країн між Марокко і Тунісом). Щоб спиратися на експорт природної сировини, потрібно експортувати нафту, як Саудівська Аравія. А щоб заробляти на трудових мігрантах, треба мати народжуваність, як у Мексиці.
Але Україна – не Мексика. Ми – в глибокій демографічній кризі. Якщо в Мексиці коефіцієнт фертильності 1,9, то у нас 0,7 або, у 2,7 раза менший. Україна – не Індія і у нас не буде 4,5 млн айтівців (їх у нас лише 82 тис., тобто в 53 рази менше!). І ми – не Саудівська Аравія із сукупним експортом під $450 млрд (на аграрній сировині ми навіть за дуже сміливого прогнозу зможемо заробляти не більше ніж $50 млрд на рік).
Загалом, змінись або помри.
Виживання нації залежить не лише від результатів війни, а й від здатності побудувати тут складнішу економіку додаткової вартості й технологій. Тому що навіть за відносно прийнятного результату завершення війни за 10–15 років за такої економічної динаміки тут залишаться лише діти і пенсіонери, і тоді країна стане легкою здобиччю для чергової агресії.
Це, так би мовити, вірменський сценарій, а нам потрібен азербайджанський. Тільки, на відміну від Азербайджану, ми не маємо нафти.
Отже, доведеться створювати складніший національний продукт. Іншого виходу немає.
Джерело: Алексей Кущ / Facebook