Сьогодні на Подолі не було світла, зв'язку й можна було драматизувати, але навіть зараз ми живемо найкращі часи, бо віримо в перемогу

Навіть зараз ми живемо найкращі часи.

Досвід мого життя показує, що я часто недооцінював часи, у які жив. У дитинстві був ще живий батько, а я переживав за батьківські збори. Потім була прекрасна молодість, а я турбувався про майбутнє. Потім була робота, робота, робота. І було два ока, а я міг лежати в суботу в ліжку й нічого не хотіти.

Згадалося, як під час COVID ми жалілися, що не можна виходити на вулицю гуляти. Смішні ж були часи, так?

А допис цей пишу, бо згадав, як у травні цього року ми були під Запоріжжям. Майже щодня ходили на виїзди, і я пам'ятаю кожен із них. Але більше мені запам'ятовувалася дорога назад, бо знову й знову радів, що всі повернулися. І попри те, що кожного разу їхали, неначе на велику війну, я вважав, що основний бій десь ще пізніше буде.

Одного разу ми потрапили в обстріляну колонію. Там уже нікого не було, й ми побачили, як на підлозі лежить герб України. Мій друг Сашко його підняв, і ми його забрали. Коли були на базі, він мені його подарував і підписав ззаду. Потім ми з ним разом підірвалися на міні.

Зараз Сашко не говорить, але вже реагує. Майже не рухається, але живе.

Джерело: Masi Nayyem / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора