Складається враження, що насправді суть другого етапу медреформи – заощадити гроші державного бюджету G

Бездумний паліатив, або Як виживатимуть українські хоспіси в умовах зменшення державного фінансування.

1 квітня цього року в Україні стартував другий етап медичної реформи – відтак у нашій країні почали діяти 27 пакетів безкоштовних медпослуг. А 1524 профільні установи отримуватимуть кошти за новою системою, тобто за надання цих послуг відповідатиме Національна служба здоров'я. Згідно з реформою, серед пакетів – стаціонарна, а також мобільна паліативна медична допомога дорослим та дітям.

Останнім часом про допомогу важкохворим говорять досить багато – що це, навіщо вона необхідна і хто її потребує. Відповідно до закону України "Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення", паліативна допомога має надаватися державою безоплатно. Водночас практика комунікації з лікарями, досвід пацієнтів та їхніх близьких свідчать про глибоке нерозуміння суті такої допомоги представниками медичної системи. Але про це по порядку.

Щороку в Україні паліативної підтримки потребує понад 600 тисяч невиліковних хворих. Серед них: онкохворі, хворі на ВІЛ/СНІД, цукровий діабет та інші недуги.  І згідно з критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я, необхідним мінімумом є 100 ліжок для таких хворих на один мільйон населення.

Очікувано, що ситуація з ліжко-місцями для хворих у спеціальних центрах не найкраща і далеко не відповідає світовим нормам та рекомендаціям. В Україні функціонує лише дев’ять хоспісів, а також понад 200 спеціалізованих паліативних відділень, які були створені на базі "терапій" міських та районних лікарень. Така практика, коли лікарні, що опинилися на межі закриття, "перекваліфіковуються" на "псевдохоспіси", неефективна. За рахунок цього їхня кількість в Україні на папері зростає, але насправді їх не можна вважати повноцінними. Бо там має бути дороговартісне обладнання, ліки, знеболювальні, соціальний супровід родин, який триває навіть після смерті хворого... Також в Україні часто називають хоспісом відділення, де хворому надають лише медсестринський догляд. А буває й таке, що паліативні хворі роками лежать у відділеннях реанімації, під’єднані до апарата штучної вентиляції легенів.

За класифікацією Міжнародного альянсу паліативної допомоги, Україна належить до групи країн із "несистемним забезпеченням". Такий самий статус мають Куба, Єгипет, Пакистан, Росія та ще кілька десятків країн. Погодьтеся, сумнівне рейтингове сусідство…

Вирішити проблемну ситуацію мала би медична реформа, але вона навпаки – ставить у незрозумілість дій роботу медзакладів, зокрема туберкульозних диспансерів та хоспісів. Бо за фактом вони критично недоотримуватимуть фінансування. Оскільки згідно з проєктом постанови уряду "Про порядок реалізації програми державних гарантій медичного обслуговування населення у 2020 році" (№65 від 5 лютого 2020 року), вводиться капітаційна ставка – тариф, відповідно до якого будуть обчислюватися кошти за пацієнтів, і наразі вона для хоспісів становить 7865 грн. Це при тому, що, згідно з нормами, ставка має бути 46 741 грн. Різниця просто кричуща.

На Львівщині працює два паліативні центри – у Львові та Самборі. І, відповідно, я тримаю постійний контакт із працівниками цих медичних закладів, у працівників яких логічно виникає більше запитань, аніж відповідей. Якщо минулого 2019 року на функціонування хоспісу в Самборі Національна служба здоров’я України виділила майже 6 млн грн, то на 2020 рік передбачено лише 1,16 млн грн при потребі 6,53 млн грн. Різницю видатків у майже 5 млн грн у НСЗУ оплачувати не планують, принаймні це стверджують працівники закладу. Така ж ситуація у львівському хоспісі, де внаслідок необдуманого реформування медзакладів, дефіцит коштів, необхідних для подальшого функціонування, у цьому році склав 3,8 млн грн. Лікарі кажуть, що частково в цій критичній ситуації допоможуть із міського бюджету, але й цього буде замало.

Цинізм влади полягає ще й у тому, що вони нібито знайшли варіант того, щоб такі центри працювали надалі – запропонували створювати платні палати для тих, хто потребує… У нинішніх кризових умовах не кожна молода родина зможе фінансово забезпечити перебування своїх старших рідних у паліативному центрі, я вже й не говорю про ті ситуації, коли в такі медзаклади потрапляють молоді люди. Тому вважаю, у цьому випадку держава не має права самоусуватися.

Загалом складається враження, що насправді суть другого етапу медреформи – зекономити гроші державного бюджету. Бо в підсумку для усіх дев’яти стаціонарних спеціалізованих хоспісів і для їхньої безперебійної роботи необхідно 38,685 млн грн. Саме та сума, яку в бюджеті країни просто вирішили не передбачати… Згідно з правовими неузгодженостями, з державної казни кошти мали б надходити "за медичні послуги", але через неврегульовані критерії паліативної допомоги фінансування в необхідній кількості на лікувальний заклад надходити не буде.

За кордоном усі хоспіси на 60% фінансуються державою, а решта – за рахунок благодійних коштів, програм, спонсорів. Це витратно, бо основна мета паліативного лікування – створення максимально комфортних умов наприкінці життя, наближених до домашніх. Це філософія паліативної медицини, і вона цим відрізняється від загальної медичної. В Україні ж обрали курс на економію усіх життєво необхідних програм, серед яких і соціальні. Але не потрібно водночас забувати про ст. 3 Конституції України, яка говорить, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю".

А тому пропозиція щодо критичної ситуації, яка виникла навколо паліативних центрів, – проста. Кабмін та парламент якомога швидше повинні ініціювати розгляд цього питання і підтримати ініціативу медиків, аби паліативна медицина фінансувалася з державного субвенційного бюджету. Бо для пацієнтів хоспісів належний догляд та день без болю – це не лише багатство, а й несказанна радість. Саме тому держава має звернути особливу увагу на таку медичну допомогу і зробити все можливе для її якісного забезпечення.

Джерело: "ГОРДОН"