По-людськи не святкувати нам потрібно, а молитися
Російський історик Віктор Мироненко розповів, як одного разу брав участь в пошуку тіл воїнів, загиблих у Другій світовій війні.
Як мене навчили відзначати День Перемоги.
Уже не пам'ятаю, якого року точно мене, тоді першого секретаря ЦК ВЛКСМ секретар ЦК ВЛКСМ Сергій Епіфанцев і пошуковики – хлопці, які присвячували своє дозвілля останкам не похованих солдатів війни, запропонували на 9 Травня поїхати з ними в Новгородську, якщо не помиляюся, область, у місце під назвою М'ясний Бор. Там вони розкопували тіла і, якщо пощастить, за записками в чорних ебонітових медальйонах визначали, хто тут лежить, й повідомляли родичам, якщо могли їх знайти.
Ми йшли з ними по березняку, засланому весняним листям, місця там холодні, весна настає пізно і ненадовго, й розмовляли. Я запитав, як вони знаходять місце, де потрібно копати. "Дуже просто, – відповіли мені хлопці, – тіла тут скрізь". "Що значить скрізь?" – перепитав я. "Та те й означає, – сказали вони. – Прямо тут укажіть на будь-який горбок або просто на шматочок землі, покритий минулорічним листям, і самі побачите".
Я послухався і навмання показав рукою місце. Вони, озброївшись лопатками, зняли дерен, і... Я своїм очам не повірив! Під ним і тонким шаром землі, дійсно, біліли кості. Я не пам'ятаю, скільки часу я провів там із хлопцями, не знаю, випадковим було місце, в яке вони мене привели, чи ні, але воно відтоді в мені, напевно, назавжди.
У мене було таке відчуття, яке я пережив до того тільки один раз, слухаючи після чергового повернення з Афганістану пісню мого друга Олександра Розенбаума "В "черном тюльпане"...". І з того часу 9 Травня я не можу вже, як раніше, брати участь в офіційних заходах.
Я згадав чиїсь слова про те, що війну не закінчено, поки не поховано останнього загиблого в ній солдата. Я подумав, що ми не маємо права влаштовувати урочистості, поки хоч один червоноармієць лежить під травичкою в М'ясному Бору або десь іще. Та й узагалі, по-людськи не святкувати нам потрібно, а молитися. А якщо молитися не виходить, як у мене – старого комсомольця, то просто помовчати.
Сьогодні вранці я так і зробив біля пам'ятника в парку поблизу дому. Потрібно пам'ятати, але пам'ятати все, все, а не те, що нам здається гідним того, щоб пам'ятати. Так я навчився відзначати День Перемоги і переучуватися вже не буду, не зможу, пізно.
Джерело: Виктор Мироненко / livejournal
Опубліковано з особистого дозволу автора