Будинок творчості у Ворзелі жив за усталеними чіткими законами. І всі їх неухильно дотримувалися. Але одного разу туди приїхали ми з Рибчинським

Історія 16-та. (Ех, молодість...)

Про творчість, жарти, більярд та про людей!

Ворзель, Київська область. Будинок творчості композиторів. 70–80-ті роки минулого століття.

Сьогодні я з легким смутком згадую ті роки. Ми були молодими, відчайдушними, вільними від забобонів і догм. Ми просто жили: творили, любили, відпочивали і бавилися. Як? Зараз розкажу.

У СРСР кожна творча спілка мала свої "бази" – Будинки творчості. Для композиторів і їхніх співавторів такий райський куточок організували в затишному і милому селищі Ворзель під Києвом. Загублений серед віковічних сосен і дубів, напоєний кришталево чистим повітрям, він надихав на творчість музикантів кількох поколінь. Величезну кількість творів, які заслужено вважають сьогодні класикою, було створено на цьому курорті. Одного разу поріг Будинку творчості переступив і я зі своїм співавтором Юрою Рибчинським.

Сам Будинок творчості складався із десятка дач, що стояли на невеликій відстані одна від одної. Зрозуміло, на кожній були роялі й усе необхідне для життя. Ось із роялів усе й почалося...

Полтергейст.

Ми облюбували собі одну, яка стояла віддалік від інших, і намагалися приїхати саме на неї. Але одного разу виявилося, що її зайняв наш колега. Як ми його не вмовляли, як не лякали, він нізащо не погоджувався переїхати в інший будиночок. Але ми не здавалися. У нас назрів план...

Скориставшись відсутністю господаря, ми протягнули через кватирку найтоншу рибальську волосінь, прив'язали її до кілочка бас струни і... засіли в кущах. Пізно ввечері ми реалізували наш план. "Бамммм... Бамммм..." У цілковитій тиші ворзельської ночі пролунав зловісний звук. Це ми смикнули за волосінь. У будинку спалахнуло світло. Боря піднявся, обійшов будиночок і, не знайшовши нічого підозрілого, ліг спати. Світло згасло.

"Баммм... Баммм..." Ми не заспокоїлися! І знову спалахнуло світло, знову господар обходив усю кімнату – нікого. Але рояль звучить! Одне слово, до ранку ми розважалися, смикаючи за волосінь. Так тривало кілька ночей. Днів за три вранці невиспані ми зустрілися з таким самим невиспаним композитором Борисом Буєвським.

– Хлопці... Що це було? Я вам передати не можу... Я кілька ночей очей не заплющив.

– Що? Що трапилося? – ми співчутливо подивилися на змарнілого і похмурого композитора, намагаючись не видати себе.

– Та рояль... Хай йому грець. Усі ночі він скаженів. Тільки ляжу – баммм, баммм. І нікого ж, окрім мене, в будинку не було! Жах якийсь...

– Стоп, – ми гнули свою лінію, – ти ж на четвертій дачі? Ми ж тебе попереджали! Там постійно таке! Про неї давно погана слава ходить. Але ти ж не чуєш.

– Усе. З'їжджаю, я такого не витримаю більше. Поснідаю і піду просити іншу дачу.

І він з'їхав того самого дня. Звісно, туди моментально заселилися ми. Дивні звуки якось таємно припинилися! Чудеса просто.

Більярд.

Треба сказати, що Будинок творчості вже давно жив за усталеними законами, там був чіткий, вироблений десятиріччями, розпорядок дня, і всі, хто приїжджав, дотримувався його неухильно. Усі, крім нас, – молодих. Корифеї української, і не тільки, музики (Будинок творчості був доступний для всіх композиторів СРСР) дивилися на нас осудливо, поглядали, перешіптувалися, але ми поводилися так, як хотілося нам. До речі! Ми ж нікому не заважали! Звичайно, ми працювали, звичайно, час на музику у нас залишався, але розпорядок... Тут усе було складно. Ми прокидалися пізно, нерідко залишалися без сніданку, тому що ночами стукали більярдними кулями. Ось про більярд я розповім докладніше.

Ходили байки про те, що більярдний стіл з якоюсь немислимо дорогою мармуровою плитою належав не кому-небудь, а самому князю Юсупову, тому самому, який Распутіна вбив. Ви можете собі уявити цінність того столу? Як цей приголомшливий антикварний предмет потрапив на дачі Будинку творчості, можна тільки здогадуватися, але для нас стало справжньою насолодою влаштовувати на ньому більярдні баталії ночами.

Біда в тому, що навпроти більярдної була розташована дача знаменитого композитора-опермейстера Георгія Майбороди. Ми постійно бачили його, схиленого над нотами або за інструментом, а він, зрозуміло, стежив за нами. Одного разу ми перетнулися на порозі будинку.

– Хлопці. Так не можна. Ви приїхали сюди працювати. А чим займаєтеся? Стирчите цілодобово в більярдній? Чому ви не працюєте, як інші? Так мало того, ви ж іще й народ притягуєте! Уже он колективчик який зібрали! Вам не соромно? Неподобство...

Може, це дивно, але нам не було соромно. І так, за нами підтягувалося багато людей. Сьогодні, озираючись на прожиті роки, я і сам дивуюся – коли ми все встигали? Адже написано величезну кількість творів! І саме в ті роки, коли ми ночами кульками стукали...

Композитор розвернувся і пішов, а ми... побрели в більярдну. Куди ж іще?

В один із вечорів на порозі показався сам Георгій Майборода. Ми вже приготувалися до скандалу, як раптом він пройшов до столу і... поставив на нього пляшку коньяку!

– Я чув, ви тут на коньяк граєте? Ну зіграймо! Подивимося, хто кого...

Ми обімліли! Розставили кулі і... розкатали Георгія Іларіоновича під нуль! Він відігрувався, заводився все більше і більше. Відтоді він став завсідником наших боїв! І зауважень більше не робив. А ми перестали бачити його у вікні, схиленим над нотами. Молодість таки перемогла!

Під ковпаком...

Напевно, я занадто часто вживаю слово "молодість", але так, ми були молодими і веселими. Того дня в Будинок творчості приїхав Максим Дунаєвський зі своїм поетом-співавтором. Ми влаштували "входини" – накрили стіл, сиділи, випивали, сміялися. Звичайно, розповідали анекдоти. Люди мого покоління пам'ятають, що за антирадянщину в ті часи можна було загриміти і надовго. Але однаково всі завжди і всюди розказували анекдоти на різні теми. Зокрема й "політичні". Звичайно, того вечора ми і по Брежнєву пройшлися, і по інших темах – ґрунт же ого-го який для анекдотів був! Уранці наступного дня ми привіталися з Максимом та обережно поцікавилися:

– Максе, ви там хоч жучки додумалися вимкнути? Бо ми вчора років на п'ять наговорили...

Він остовпів:

– Тобто? Які жучки? Де?

– Як де? На дачі, де ж іще?

– Боже... Що ж ви тільки зараз про це говорите?

– Та ми думали, ти знаєш...

Він зірвався з місця і рвонув на дачу... Ми поснідали і пішли до нього. Побачене звалило нас із ніг! Ми реготали від душі – усю дачу було перевернуто догори ногами! Усі ліжка стояли боком, притулені до стін, вентиляційні решітки зірвано, лампочки викручено – хлопці підійшли до справи ґрунтовно, але жучків так і не виявили. Тому що їх там зроду не було!

Але водночас один раз мені стало моторошно. Однією з "розваг" радянських людей у ті часи був пошук радіостанцій "Свобода", "Вільна Європа", "Голос Америки" тощо. Не всякому радіоприймачу це було під силу, але старенька "Спідола" давала раду із цим нелегким завданням, незважаючи на те, що станції "глушили" не по-дитячому... Одного разу вночі я вкотре наткнувся на якусь іноземну радіостанцію, яка мовить про справи наші невеселі, як раптом... почув свою музику! Свій марш, який був музичною заставкою до програми... По-моєму, це була "Вільна Європа", українська редакція. Я спочатку сильно зрадів, але вже за кілька хвилин так само сильно засмутився... Член Спілки композиторів, заслужений діяч мистецтв і... вороже радіо. Це був майже вирок на ті часи. Відверто кажучи, я досі не розумію, чому мною тоді не зацікавилася КДБ, навіть більше – не знаю, як моя музика потрапила до західних товаришів... Але переляк був, так. Пронесло, слава богу.

Новий рік.

Я не написав, чому Будинок творчості був для мене реально домом. У ті роки я міг дозволити собі купити не те що квартиру, я міг купити чудовий будинок, що, до речі, пізніше і зробив. Але... в Радянському Союзі не можна було купити те, що хочеш, тільки тоді, коли з'явилися перші кооперативи, я придбав квартири собі і батькам. А в той час навіть Новий рік доводилося зустрічати не у своєму будинку, а на дачі Будинку творчості.

Ми з Юрою забили багажник їжею і випивкою та вирушили у Ворзель. Але на нас чекав сюрприз. Неприємний. Не пам'ятаю вже деталей, але ми побачили, що нас пограбували... Забрали дорогу японську техніку – магнітофони, диктофони й усе, що лежало на видному місці.

Міліція приїхала дуже швидко. Поки складали протоколи, знімали відбитки пальців, проводили слідчі заходи, ми розвантажували багажник із припасеним на Новий рік. Дізнавшись, кого пограбували, підтяглися "старші" – чини вищі. Наближалася північ і Новий рік... Ну що вдієш – неприємно, але життя ж триває! Такою компанією ми його і зустріли – ми з Юрою і двоє міліціонерів. Погуляли славно!

– Отже, так. Не хвилюйтеся – все повернемо! Весь Ворзель із ніг на голову поставимо, але повернемо.

Ранок наступного дня ми провели біля вікна в подиві. Повз нашу дачу з мигалкою пролітали міліцейські "бобики" із ґратами на вікнах. Із них визирали сонні обличчя місцевої шантрапи! Той офіцер не обдурив – просто з-за новорічного столу або з теплого ліжка витягали всіх, хто міг бути причетним до цієї події! Переловили і перевірили всіх! І знайшли-таки все наше багатство! Повернули! Ми потім багато років товаришували з тим міліціонером, який зустрів із нами Новий рік!

Суперечка.

Жартували ми скрізь і завжди! Пізно зимовим вечором до мене на дачу постукали. Я відчинив двері й обімлів – на порозі стояв абсолютно голий композитор В.І.

– Ти збожеволів? Що з тобою? Чому ти голий і босий? Снігу по коліна!

– Пробач, Ігорю... Хвилинку!

Він відштовхнув мене й увірвався на дачу! Пробігши кімнатою, забіг у кухоньку, чим викликав невимовний захват у моєї дружини, яка крикнула і впустила тарілку з рук...

– Я проспорив Рибчинському. І його умовою було: "Оббіжи територію Будинку творчості і зайди до Поклада, пробіжися  дачею". Сказав привітатися з вами.. Ось я у тебе. Підтвердиш йому потім?

Яке "підтвердиш"?! Підтверджувати не треба було – сперечальники стояли неподалік й іржали від душі! Забігаючи наперед, скажу, що композитор І. не захворів, слава богу, хоч і бігав лісом голяка у 20-градусний мороз.

Цуценя...

Мої друзі знають, що я не уявляю собі життя без собак. Вони були у мене завжди, хай де б я був. Але в Будинку творчості собаки були "поза законом", не можна було приїжджати із тваринами на дачу... На час описуваних мною подій я вже придбав житло в Києві, але дача у БТК усе ж була тим місцем, куди хотілося і хотілося повертатися.

Після трагічної події – у мене зник пес, якого я безуспішно шукав цілодобово протягом кількох місяців, – мама, зрозумівши, що я скоро втрачу розум, просто купила і принесла мені під двері цуценя такої самої породи – крихітного ірландського сетера. Коли постало питання про переїзд, я не міг зрозуміти, що мені робити із цією грудочкою щастя. Але залишати свого маленького друга в місті я не хотів у жодному разі. Спорудивши йому будиночок із коробки, я посадив його в машину, і ми рушили в дорогу.

Занести я його заніс, а ось що далі? Покоївка приходить прибирати, а малюка куди? І я посадив його в шафу, попросивши: "Не ображайся, будь ласка, посидь тут тихесенько, вона ненадовго, прибере і піде, а ми з тобою підемо гуляти, коли всі спати вляжуться, добре?"

І він послухався! Він не видав ні звуку, не писнув, хоч був зовсім маленьким! Навіть більше, він так звик до цих півгодинних посиденьок у шафі, що просто згортався клубочком і засинав там! Мені доводилося будити малюка, коли я витягав його на волю. А потім він виріс у неймовірного красеня. Звичайно, ховати в шафі я більше його не міг, тому ризикнув вийти з ним на прогулянку. Слухняний, красивий – він відразу сподобався всім мешканцям БТК і нам дозволили залишитися!

Минуло багато років. Дуже багато. Згодом я купив свою дачу за 200 метрів від Будинку творчості. Це сталося випадково, я не планував Ворзеля як місце для житла, але все ж я просто щасливий, що опинився в цьому чудовому місці, з яким мене пов'язує майже пів століття.

За кілька десятиліть лихоліття Будинок творчості занепав... Не було господаря, банально не було грошей на його утримання. Це було так боляче – бачити руїни того місця, де минула твоя творча молодість, де ти працював, відпочивав і жартував... Але буквально протягом останніх кількох місяців усе змінилося. Його почали відновлювати, роботи тривають і сьогодні.

І це дуже тішить! Дуже! Тому що композиторська Мекка не має померти! Тому що той неповторний дух, що витає над дачами, – він вічний! Там кожне дерево, кожен кущик пам'ятають усе. І те, що творили корифеї тих часів, і те, що витворяли ми – молоді та веселі. Будинку творчості бути! І ніяк інакше!

Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора