Одного разу під час поїздки в Білорусь я і Рибчинський залишилися без грошей. Ми змовилися і в поїзді обіграли в карти Богатикова

Історія 17-та. Юрій Богатиков.

Ми були знайомі десятки років. Мені здавалося, я можу передбачити кожен його крок, можу зрозуміти без слів його погляд, його подих... Юра, який за хвилину міг розтопити лід у кімнаті журі, де засідали метри естради з обличчями мумій, розповівши лише один анекдот, – він ішов, а стіни все ще здригалися від сміху. Юра, який умів завести глядацький зал так, що народ витягав хусточки, витираючи сльози, а дами акуратно поправляли макіяж, який сповзав з облич від його жартів...

Зараз переді мною у гримерці сидів глибокий старий. Ноги були опущені в тазик із теплою водою, а на обличчі застигло таке страждання, що я мимоволі зіщулився... Біль. Дикий, немислимий біль пронизував його тіло. І це в антракті концерту...

– Юро! Я викликаю "швидку"! Ти не можеш вийти на сцену! Ти впадеш! Не можна!

Я схопив телефон і почув різке: "Припини негайно! Кинь трубку! Я зараз встану, і мало тобі не здасться! Кинь трубку, я сказав! Люди прийшли на концерт, квитки купили! А я їх зараз кину? Ти з глузду з'їхав? Стільки років на естраді, а досі не зрозумів, що сцена лікує? Я вийду, хай що це мені коштуватиме!"

Я відступив... Сперечатися з ним було неможливо... Я йшов у зал і не розумів, що зараз станеться. За пів години пролунали звуки фонограми, що сповіщала про початок другого відділення концерту. На сцену... вискочив Богатиков! Не виповз, не почимчикував! Вискочив! У білосніжному смокінгу, з усмішкою на обличчі! Я сидів ошелешений, не розуміючи, як таке сталося! Я щойно бачив його виснаженим і хворим, і раптом... Мені здається, я першим підняв руки над головою і закричав "Браво"! На сцені був підтягнутий, вічно усміхнений артист! Ім'я йому – Юрій Богатиков! І була та сама сцена, яка лікує!

Наша дружба бере початок так давно, що дати я не згадаю зроду. Мені здається, ми дружили все життя. І наша з Ігорем Барахом пісня "Кохана" принесла йому лауреатство на міжнародному конкурсі "Золотий Орфей" у Болгарії. І це був 1969 рік...

Про його характер ходили легенди. Він був непримиренним, зі своєю думкою, не терпів брехні і зради. Прощаючись раз, він прощався з людиною назавжди, якщо розумів, що це "не його" людина. Але якщо товаришував, то цій дружбі ціни не було! Звісно, ми багато працювали. Дуже багато. Мабуть, більше, ніж із будь-ким. Він заспівав десятки моїх пісень. "Танго 41-го года", "Кохана", "Заневестилась весна" і безліч інших. І це було проспівано чудово!

У Палаці "Україна" закінчився мій перший авторський концерт. Невеликий фуршет, і по домівках. Я сидів за кермом своєї "шістки", їхав по безлюдному Хрещатику. Звук міліцейської сирени наздоганяв мене... І голос. До болю знайомий голос Юри!

– Автомобіль ВАЗ держномер ХХ-ХХ! Негайно зупинитися!

Я їхав, бачив у дзеркало заднього огляду міліцейський "бобик" і не розумів, що відбувається – я тверезий, нічого не порушую, чому зупинитися? І до чого тут Юра? Але він не вгамовувався!

– Поклад, хай тобі грець! Притиснись до тротуару! Негайно! Ти мене чуєш?

Відверто кажучи, мене відвідували в той момент різні почуття. Мене душив сміх, з одного боку, а з іншого – мене злило, що він кричить на весь центр міста моє прізвище! І не тільки... цензурні слова!

Загалом, як виявилося, він, вийшовши з Палацу "Україна", не виявив на стоянці моєї машини, зате побачив патрульних, сказав їм щось типу: "Руп так, три – сиреною, помчали!", і вони кинулися наздоганяти мене. Міліція Богатикова обожнювала, тому відмовити йому вони не могли. Ну, а далі ви знаєте! Почався спектакль "Погоня". Звісно, десь у районі ЦУМу я зупинився, посадив Юру, і ми поїхали продовжувати банкет до мене додому! Сміялися, згадуючи ту пригоду, довго.

А за п'ять років ще один концерт. Пам'ятаючи про незабутню поїздку Хрещатиком, я не ризикнув залишити Юру самого. На той час моя старенька "шістка" спливла в чиїсь добрі руки, а місце в гаражі зайняла нова "Волга" – ГАЗ-24. Хто знає цю махину, зрозуміє, про що я зараз розповім!

Того разу моя невелика однокімнатна квартира на Лук'янівці не змогла б умістити всіх тих, хто вирішив відсвяткувати разом зі мною вдале завершення концерту. Вирішили їхати на дачу, у Ворзель. Треба сказати, що мої концерти завжди були присвячені моєму ж дню народження, у грудні. Холод на вулиці стояв собачий... У ті далекі роки ми ще бачили зими. Швиденько запалили камін, розклали їстівне і почали святкувати.

На ранок треба було вибиратися назад, до Києва. Я пробував завести свого "залізного коня", але виявилося, що справа ця абсолютно безперспективна. Мотор і не думав заводитися... Компанія стояла, дивилася на мої муки, ніхто не розумів, як ми опинимося в місті. Адже багато хто приїхав з інших міст! Поїзд чекати не буде!

Уперед висунувся Юра.

– Так! Давай-но я спробую завести вручну! Неси гачок!

Для тих, хто не в курсі. Старі радянські автомобілі можна було завести ще у два способи – штовхнути або смикати такою закарлюкою, яку вставляли десь попереду. Я зроду так не заводив, а ось Юра умів! Він стояв крутив, крутив, крутив... Усе марно. Завести "Волгу" на морозі?! Облиште... І не намагайтеся! Ми навіть парі укладали – вийде, не вийде... У підсумку він кинув ту залізяку і сказав щось на кшталт тексту Ніколсона з "Польоту над гніздом зозулі": "Я хоча б спробував!"

Але робити було нічого. Треба було вибиратися із засніженого Ворзеля до Києва. І ми всі побрели на вокзал. Слава богу, електрички ходили часто. Машину довелося кинути на дачі!

Місця у нас тут приголомшливі! Вікові сосни й дуби, повітря кришталево чисте. А в поєднанні з недоторканим білим снігом це все викликало справжній захват! Ми йшли юрбою через ліс, потопаючи у снігу, реготали, згадуючи ранкову пригоду. Ось і платформа. У вагон електрички ми впурхнули веселі, розпашілі. Пасажирів було небагато. І сиділи вони зажурені – було дуже холодно! Вікна були повністю замерзлі, мороз залишив на них фантастичної краси малюнки. Галасувати було непристойно, ми з реготу перейшли на скромний шепіт. І тут устав Юра...

– Ігоре, нам їхати довго?

– Годину...

– Зрозуміло. Треба щось робити, поки ми тут не задубіли!

Він роззирнувся, пройшов у початок вагона, зняв свою пижикову шапку і... пішов між сидіннями!

– Люди добрі! Самі ми не місцеві!..

І все в цьому дусі... Ми, усі інші, завмерли, не знаючи ще, що на нас чекає... А на нас чекав концерт! Юра гордо підняв голову і заспівав!

"Спят курганы темные", "Давно не бывал я в Донбассе", "Через две весны"!

Вам розповідати, що сталося далі? Народ стрепенувся! Моментально! Ті, хто дрімав, прокинулися. Ті, хто дихав на вікна, сподіваючись зрозуміти, де ми їдемо, затамували подих! Вагон заповнили пісні! І понісся шепіт: "Нічого собі... Як на Богатикова схожий... І голос же один в один... Треба ж!"

Так ми з піснями до Києва і доїхали! І, повірте, оплески були справжніми! Люди вставали і говорили: "Браво". Не знаю, зрозуміли вони чи ні, хто веселив їх піснею в той морозний ранок. Але впевнений, що запам'ятати вони його запам'ятали!

До речі! Сам Юра розповідав одну трагікомічну історію, пов'язану з піснею "Давно не бывал я в Донбассе".

Того дня був якийсь пафосний концерт у Колонній залі Будинку спілок. У залі великі чини, члени уряду – начальство, коротше кажучи. Велике, важливе. За лаштунками метушня... Не має бути жодної заминки! Усе чітко, злагоджено, розписано по хвилинах.

На сцені Юра. Про жодні фонограми в ті роки й не йшлося! Усе наживо. Пішли перші звуки пісні. Богатиков звично скинув руки, широко усміхнувся і заспівав: "Давно не бывал я в Донбассе! Давно не бывал, не бывал! Давно не бывал я, давно не бывал я, давно не бывал, не бывал..."

Сталося жахливе! Він геть забув слова пісні, яку міг запросто заспівати спросоння і натще! Ось узяв і забув! Пішли звуки нового куплета... Юра співає...

– Давно не бывал я в Донбассе... Давно не бывал, не бывал...

Тут уже не витримує диригент Юрій Силантьєв, нахиляється до нього і каже:

– Юро! Коли ж ти вже доїдеш?

У залі шок, у Богатикова шок, у режисера концерту передінфарктний стан... Першим бажанням Юри було щонайшвидше втекти зі сцени... Далі його слова: "Я стояв і не розумів, що мені робити. Піти? Я міг, звісно, але розумів – піди я зараз, цієї хвилини, я не вийшов би більше на сцену. Ніколи! Я повернувся до оркестру, попросив Силантьєва почати спочатку! Опанував себе і заспівав без єдиної заминки! Коли пісня відзвучала, зал вибухнув оплесками. Я вклонився публіці й пішов за лаштунки шукати сивину, яка з'явилася у мене за ці хвилини!"

Ми бачилися не дуже часто, жили в різних містах, тому спілкувалися більше телефоном... А одного разу їхали на якийсь фестиваль у Білорусь. У купе нас було двоє – я і Юра Рибчинський. Напередодні поїздки організатори обіцяли виплатити "добові", але вже на вокзалі виявилося, що десь стався збій, грошей немає... Звісно, якісь дрібні купюри у нас із собою були, але і поїздка не "за місто", а в іншу країну! Ми сиділи й не розуміли, як нам бути... І тут у купе влетів усміхнений Юра Богатиков!

– Привіт, чого зажурилися? Зараз я вас розвеселю!

Він витягнув із валізи пляшку коньячку, ми поставили своє, зібране дружинами в дорогу. Посиділи. Раптом він запропонував:

– Може, "пульку" розпишемо? У мене колода із собою!

Не знаю, чи одночасно нам із Рибчинським спала ця думка – обіграти товариша, – але ми перезирнулися й усміхнулися! Богатиков пішов по колоду, а я строго-настрого наказав Юркові: "Так! Це наш шанс! Ніяких "мізерів"! Ніякого ризику! Ми маємо виграти!"

Юра кивнув! Мовляв, так, про що мова, звісно!

І ми виграли! Ми грали так, ніби йшли по тонкому льоду! А Богатиков приндився! І треба ж такому статися – у наш поїзд він сів в акурат після якогось концерту, за який отримав гонорар! Не знаю, чи весь, але більша його частина перекочувала в наші кишені! І, повірте! Він не злився, не просив відігратися! Він дуже легко розставався з грошима! І був неймовірно щедрою людиною!

У день його 70-річчя я нагадав у своєму тості ту давню історію. Розповів, що все це було сплановано "на ходу", пояснив, чому! І ми знову сміялися! Щоправда, Юра піднявся і сказав: "Ах, негідники! Ну, сказали б! Хіба я б не виручив? Але тепер я викликаю вас на реванш! І цього разу покараю! Будете знати, як підлості влаштовувати!"

Але не сталося... Незабаром був той концерт, про який я написав спочатку... Він був уже важко хворий, хоча ніколи і нікому не говорив про це. Не вмів він скаржитися. І не хотів. Він артист! А цим усе сказано!

А ще він познайомив мене з унікальною людиною – Вітольдом Павловичем Фокіним, і наша дружба нараховує майже ті самі пів століття. Це величезний подарунок долі! І за нього я сьогодні говорю Юрі дякую!

Пішов він напередодні мого дня народження... Мені навіть не стали говорити про це, щоб не засмучувати... Це була втрата. Справжня, болісна. Пішов друг. Не приятель, не знайомий – друг! Частина життя...

Рівно за рік, у грудні, нас, невелику делегацію з Києва, друзів, запросили до Москви. У храмі Христа Спасителя влаштували концерт пам'яті Юри... На сцені виступали неймовірні артисти: Борис Штоколов, Нані Брегвадзе. А на "заднику" сцени всім нам усміхався Юра Богатиков – неповторний, не схожий ні на кого! Веселун і балагур! Талант і щедрої душі людина...

Чи пам'ятають про нього? Друзі – так, звісно. І це головне.

Юро! Твоє право на реванш залишається із собою! Дасть Бог, зустрінемося ще! І зіграємо! І заспіваємо! Як тоді, в електричці! Правда ж?.. А поки говорю тобі спасибі! За все.

Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора