Філатов: Я ніколи не був у Коломойського на побігеньках. Якщо вже зовсім чесно, я йому нічого не винен. А він мені? По-різному можна вважати
Завдяки чому або кому у 2014 році вдалося врятувати Дніпропетровськ від сепаратистів, як ставляться громадяни до того, що тепер вони живуть у Дніпрі, що за людина Ігор Коломойський і чи потрібно демонізувати найяскравішого олігарха країни, на кого насправді працює Дмитро Ярош, чи дійсно Геннадій Корбан є головним рейдером України і чому мало кому з нинішніх українських політиків подобається Михайло Саакашвілі? Про це, а також про свою екстремальну подорож через Африку та мрію злітати в космос першим космічним туристом від України в авторській програмі Дмитра Гордона на каналі "112 Україна" розповів мер Дніпра Борис Філатов. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.
Якби пан Вілкул не заявився на вибори, не сказав про те, що він буде балотуватися, я б у житті на мера не пішов!
– Борисе, добрий вечір!
– Добрий вечір!
– Хочу відразу зізнатися: дуже радий, що ми сьогодні зустрічаємося, бо особисто мені наші політики вже остогидли...
– ...я думаю, не тільки вам...
– ...а ви жива людина, не функція, і мені цікаво сьогодні з вами про це поговорити. Ви зізналися, що з перемогою на виборах мера Дніпра вас не привітало троє людей: Петро Олексійович, Ігор Валерійович і ваша дружина. Чому?
– Отже, по черзі. Це, як кажуть, справи давно минулих днів, два роки вже минуло. Мером мене обрали рівно, фактично, два роки тому – 15 листопада 2015 року. У той момент у нас був досить серйозний конфлікт, пов'язаний із арештом Геннадія Корбана, він перейшов у публічну площину, тому Петрові Олексійовичу, я думаю, було ніколи мене вітати... Від Адміністрації Президента привітав Борис Ложкін – він тоді нею керував.
Із дружиною ще складніше. Я не планував бути в політиці, і коли революційний вир тебе закручує, не знаєш, на якому березі викине. Вона ніколи не мріяла про те, щоб я став мером міста і завжди скептично ставилася до моєї кар'єри. Ну зараз, я так розумію, змирилася, але тоді це була дуже гостра проблема в сім'ї. А щодо Ігоря Валерійовича, то треба у нього запитати. Напевно, не вірив у мою перемогу до кінця.
– Дніпро – дуже серйозне місто, там один "Південмаш" чого вартий... Посада мера такого міста – щастя чи покарання?
– Не можу сказати, що це – щастя чи покарання. Це велике випробування і величезний тягар відповідальності, який потрібно тягнути на собі. Я розумів, звісно, міру відповідальності і те, який це серйозний виклик для мене, але все-таки до кінця не усвідомлював, наскільки все запущено. Зараз уже розібрався – по закінченні двох років. 80 відсотків житлового фонду зношено, 60 відсотків інфраструктури теж... Тобто ноша серйозна.
– Але якщо відмотати час на два роки назад, ви б зараз пішли на вибори?
– Гарне запитання. Чесно сказати, не знаю. Ми, я думаю, будемо ще говорити про це, але є одна людина, якій я вдячний за те, що пішов на вибори мера. Ніколи не здогадаєтесь, хто це. Давайте з трьох спроб.
– Геннадій Корбан?
– Ну тепло, але не жарко...
– ...тоді не знаю.
– Олександр Юрійович Вілкул. Скажу вам чесно: якби пан Вілкул не заявився на вибори і не сказав про те, що він буде балотуватися, я б у житті не пішов! Та коли він оголосив про свої наміри, я зрозумів, що я, напевно, єдиний, хто може дати йому бій, і, так, я йому вдячний, тому що в усіх наших розчудових ліберальних і демократичних кандидатів, які бігали за периметром у той момент, не було жодних шансів. А я чітко розумів: не збираюся дарувати своє місто криворізьким, донецьким, усій цій камарильї, яка штовхнула країну в революцію, у подальшу війну... Тому дякую, Сашо!
Із цим перейменуванням міста Верховна Рада поцілила в точку
– Дніпропетровськ було названо на честь відомого діяча Радянського Союзу Григорія Івановича Петровського, і тому в межах декомунізації його перейменували на Дніпро. Чому ви були проти перейменування Дніпропетровська?
– Дивіться, я був не проти перейменування як такого, я був проти того, щоб це рішення ухвалювали без жодного погодження з територіальною громадою. Від першого дня, коли я став мером, зробив для себе один-єдиний правильний висновок, і його правильність підтвердили всі подальші події. Я мав бути представником усього міста. Місто дуже складне, багатогранне, яке у своїх електоральних симпатіях фактично розділилося на дві частини. У нас навіть у раді депутати поділилися 32 на 32. Тому я не міг іти на поводі у своїх виборців або, умовно кажучи, патріотичної частини земляків – як лідер територіальної громади я мав відстоювати інтереси всього міста, навіть тих людей, які за мене не голосували.
Я бачив соціологію: проти цього перейменування реально було 80% людей. І найголовніше, що (не будемо зараз обговорювати особу всеукраїнського старости Петровського) ім'я міста люди сприймали як власне ім'я. Багато було тоді спекуляцій: Дніпропетровськ хотіли перейменувати на Дніпропетровськ на честь апостола Петра, інші історії вигадували... Загалом, була маніпуляція поняттями, але я виступив проти того, щоб це вирішили у Верховній Раді, не запитавши в людей, а люди були проти.
Однак мушу визнати, що з цим перейменуванням Верховна Рада поцілила в точку. Ми всі звикли до того, що ми Дніпро, так завжди було...
– Дніпропетровськ... так скорочено називали...
– ...тому на відміну від Горішніх Плавнів...
– ...і Кропивницького...
– ...так-так, у нас усе пройшло досить успішно, і ця проблема, я вважаю, уже не на порядку денному.
– Своєю діяльністю на посаді мера Дніпра ви задоволені?
– Ну, знаєте, не мені оцінювати самого себе, але мені здається, у мене виходить. Я, знову ж таки, читаю соціологію, дивлюся фідбек, дуже багато зустрічаюся з людьми, іноді на прийом до мене приходить по 80 осіб. Звичайно, є хиби, помилки, є, напевно, якісь поразки, але, думаю, у мене виходить.
Деяким у нас у раді допоможе тільки галоперидол
– Я спостерігав у YouTube засідання Дніпровської міської ради: ох і весело вам там, хочу сказати! Після тривалого спілкування з дніпровськими депутатами ви ще не зненавиділи людство?
– Ну я вам скажу так: так, це було, але зараз вони прийшли до тями. У нас у місті цікаві політичні традиції. По-перше, чомусь весь час переоцінювали посаду секретаря мерії, уважали, що це директор міськради, друга людина в місті, підпирає мера, може створювати групи впливу, крутити якесь своє кіно, тому за цю посаду дуже сильно билися. По-друге, мої опоненти, я маю на увазі пана Вілкула та ще одного місцевого політика, так і не змогли змиритися з поразкою. Вони все-таки вважали, що в Дніпрі три мери буде, а я йшов на вибори з гаслом: "Місту потрібен сильний мер". Загалом, вони намагалися руками своїх депутатів зі мною повоювати. Ну довоювалися до того, що Опоблок у раді фактично розвалився, із 25 депутатів залишилося, здається, усього семеро. Інші вишикувалися стрункими лавами і йдуть до світлого майбутнього разом із мером.
– Я був депутатом Київської міської ради і звідти щасливо пішов, зокрема через величезну кількість ідіотів навколо. У вас у міській раді ідіотів багато?
– Ну, я вам скажу, ідіотів, напевно, у нас небагато, але є кілька персонажів, яких можна назвати феєричними ідіотами. Обговорювати колег за їхньої відсутності не зовсім коректно, тому, як кажуть, про драконів ані слова, хоча я просто дивуюся, як за них могли проголосувати...
– ...як вони туди потрапили...
– ...і в мене є вже така коронна фраза, яку я часто повторюю на сесії: "Деяким у нас у раді допоможе тільки галоперидол". І, думаю, напевно, так і є. Мабуть, зараз у всій країні, особливо після Майдану, якийсь психо-емоційний вибух. Ось ця революційна піна підняла на поверхню величезну кількість дійсно несамовитих людей. Їх можна назвати пасіонаріями, і, напевно, бути пасіонарієм – це непогано, але величезна кількість людей, що потрапили в політику...
– ...психи з довідками і без...
– ...та навіть не те щоб психи – вони не здатні до продуктивної праці, не здатні нічого зробити. Є одна сакраментальна фраза про собачу будку, яку сказав класик, і я з нею повністю згоден. У нас є ціла категорія людей, які дійсно не побудували навіть собачої будки, але водночас вони живуть у постійній парадигмі якихось претензій і, найголовніше, недооціненості.
Я ніколи не був співробітником "ПриватБанку" і ніколи не був у Ігоря Валерійовича на побігеньках
– Скільки років ви вже разом з Ігорем Валерійовичем Коломойським?
– Ну, я можу сказати, що ніколи не був із ним особливо разом. Тобто так, ми знайомі, ми з ним разом працювали, у своєму поза-позаминулому житті я був адвокатом групи "Приват", але не тільки їхнім адвокатом – я обслуговував усі найбільші промислово-фінансові групи у країні, я знайомий з усіма так званими олігархами. Із першою десяткою "Форбс" точно. Я ніколи не був співробітником "ПриватБанку" і ніколи не був у Ігоря Валерійовича на побігеньках. У нас були періоди відносин, але зараз ці відносини набули, напевно, дещо іншого характеру.
– Ви близькі з ним досі чи ні?
– Чесно сказати?
– Так.
– Ну, напевно, місяців 10 ми не спілкуємося взагалі.
– А що, чорна кішка пробігла?
– Знаєте, ми просто зрозуміли, що в цей історичний період ми один одного не потребуємо.
– Гарне формулювання...
– ...так, я акуратний в оцінках, але, знаєте, як... Якщо вже так зовсім, то я йому нічого не винен.
– Це важливо...
– Так. Великою мірою, нічого. Тобто навіть під час своєї виборчої кампанії я обійшов ніжками всі двори, напевно, у місті. Підрахував потім зі своїм штабом – 50 тис. особистих контактів: рукостискань, очі в очі...
– А він вам нічого не винен?
– Не буду говорити. (Посміхається.) По-різному можна вважати...
У кожної людини своя історія, але я не бандит, це точно
– Він говорив: "Борги віддають тільки слабкі люди", тому я й запитав... Коломойського, вас і Корбана іноді називають бандитами. Ви бандити?
– Ну знову ж таки, це такі ярлики... У кожної людини своя історія, але я не бандит, це точно.
– Уже легше...
– Тому я не буду говорити за своїх товаришів, колег, тих людей, із якими я протягом життя пройшов дуже багато, але, повторю, ярлики на людей які завгодно наклеюють. Є така наука – лінгвістична філософія, яка говорить про те, що в людей дуже багато проблем через те, що вони вкладають різний зміст в одні й ті самі слова. Коли кажуть: олігархи, рейдери, фінансово-промислові групи... Славної пам'яті Михайло Ніколозович Саакашвілі всіх обзиває баригами...
– ...а бариги далеко не всі...
– ...так, не всі. (Посміхається.) Тому у слова просто треба вкладати реальний сенс, а не вішати ярлики.
– Ви сказали, що знаєте перший десяток "Форбса". Хто з цього першого десятка найяскравіший, на вашу думку?
– Ну безумовно, Ігор Валерійович.
– Хто наближається до нього за яскравістю?
– Я думаю, він стоїть на першому місці, усі інші далеко.
– Чому, на вашу думку, у важкий для країни час Коломойський погодився очолити Житомирську область, а Рінат Ахметов Донецьку – ні?
– Я думаю, у Ріната Леонідовича це треба запитати прямо: я взагалі не люблю говорити за третіх осіб, особливо за їхньої відсутності. А чому вирішив Коломойський... Напевно, він як людина, яка захоплюється... Є таке гарне англійське слово fun. У якийсь момент він відчув fun. Але, забігаючи наперед, скажу, що без нього б Дніпропетровськ не втримали.
– Не втримали б?
– 100%. Можна по-різному оцінювати. Дійсно, не можна порівняти нашу важку роботу облдержадміністрації у найстрашніші часи, у 2014 році, із подвигом людей, які записалися добровольцями, пішли на фронт, утратили здоров'я, іноді життя, потрапили в полон... Це неспівставні речі. Але саме постать Ігоря Валерійовича стала точкою кристалізації. Тобто він зміг навколо себе в той момент об'єднати необ'єднуване. Кожен зробив свій внесок у те, що в нас "ДНР" і "ЛНР" не стоять на лівому березі Дніпра: люди, волонтери, звичайні, прості наші земляки. Але без нього не вийшло б. Я вам скажу так: він вписав своє ім'я в історію.
– Мій друг часто каже: "Батьківщина вас не забуде, але й не згадає". Батьківщина Коломойського згадає?
– Ну тоді я у вас запитаю: а яка Батьківщина? Адже він сам говорив, що у нього три паспорти. (Сміється.) Та якщо без жартів, велике бачиш на відстані. Я думаю, що історія оцінить нас усіх. Нехай не зараз – за рік, за п'ять, за 10... Але мені здається, ми зробили таку роботу, за яку не соромно перед своїми дітьми.
Ярош абсолютно самодостатня людина, і приписувати його до когось було б неправильно
– Коломойський фінансував "Свободу" і "Правий сектор"?
– "Свободу", я думаю, ні, а "Правий сектор" – так, однозначно.
– Ярош – ваша людина?
– Ярош – своя людина, і я вам скажу, що, напевно, навіть я більше людина Яроша, ніж він моя...
– ...ого!..
– ...так. Насправді, Діма мій близький друг, ми дуже сильно приятелюємо з ним, давно спілкуємося, дружимо сім'ями... Тобто ми дійсно дуже близькі друзі. Те, що є у Яроша в голові, є тільки у нього в голові, тому він абсолютно самодостатня людина, і приписувати його до когось було б неправильно. Його часто записували й у праві радикали, і такі, і сякі, і в зрадники ідеалів Майдану, і в співробітники спецслужб, і в агенти Кремля... Але це абсолютна нісенітниця, Ярош самодостатній.
– Які сьогодні в Коломойського стосунки з президентом?
– Ну, з огляду на те, що ми не спілкуємося 10 місяців, я не знаю. Це треба запитати у нього.
– Чи є в Ігоря Валерійовича політичні амбіції і, що найцікавіше, перспективи, на вашу думку?
– Не знаю, мені важко сказати, знову ж таки, з огляду на те, що ми не спілкуємося, але, я думаю, роль публічного політика його не цікавить. Він така, знаєте, людина з комори, Карабас Барабас, який смикає за ниточки. Однозначно, це великий гравець...
– ...великий Карабас...
– ...і, однозначно, він шахіст, тобто грає на багатьох дошках. І ніхто не знає, на якій кількості дощок він грає.
– Розумний дядечко, так?
– Безумовно. Я вважаю, що він геній. З іншого боку, невідомо, він добрий чи злий геній...
Геннадій Корбан ніколи у своєму житті не штовхнув слабкого, не поставив підніжки тому, хто падав,і ніколи не запускав рук у бюджет
– Партія УКРОП ще існує?
– Давайте я буду максимально акуратним в оцінках – я поясню, чому. Знаєте, мені дуже боляче говорити про партію УКРОП, тому що я стояв біля її витоків. Скажу вам чесно: її не задумували як олігархічний проект. У той момент ми були щиро впевнені, що зможемо зібрати навколо себе найкращих людей, і в нас вийшло. Але після того, як у партії стався невеликий переворот, коли Геннадія Корбана затримали й заарештували, партія пішла вниз похилою. Я не буду всього цього коментувати не тому, що мені просто не хочеться чи соромно, не через ту камарилью, яка зараз засідає в політичній раді УКРОП, а через те, що, напевно, десь ми не виправдали довіри людей.
– Що мені дуже подобається в партії УКРОП, то це її назва. Хто її придумав?
– Це був продукт синергії, і мені здається, напевно, першим запропонував усе-таки Геннадій Корбан. Ми багато думали над розшифруванням: Український Опір, Українська Опозиція, Українське Об'єднання Патріотів... Але я майже на 100% упевнений – це був Корбан. Напевно, порадили розумні люди, але кристалізувати цю ідею й остаточно оформити міг тільки Гена, ніхто більше.
– Геннадій Корбан – ваш друг?
– Так, безумовно. Найближчий.
– Він дійсно найвидатніший рейдер України чи ні?
– Знаєте, напевно, він найвидатніший антикризовий менеджер. Повернімося, знову ж таки, до лінгвістичної філософії і значення слова "рейдер". Я можу сказати одне: Геннадій Корбан ніколи у своєму житті не штовхнув слабкого, не поставив підніжки тому, хто падав, і ніколи не запускав рук у бюджет. Тобто так, звичайно, він брав участь у великій кількості корпоративних воєн, але, знаєте, коли він воював із Коломойським проти Ахметова або з Ахметовим ще проти когось – чи можна назвати це рейдерством?
– Який хоробрий!
– Я думаю, так. Немає богатиря страшнішого, ніж переляканий єврей. (Посміхається.)
– Скільки разів на нього скоювали замахи?
– На моїй пам'яті – разів зо три точно.
– Зі стріляниною...
– ...і зі стріляниною, і з вибухами. І потім ще у 2014 році сепаратисти вигадували всілякі різні ситуації, але, слава нашим спецслужбам, вони запобігли на стадії підготовки.
– Слава нації, смерть ворогам!
– Так!
– Чи повернеться в Україну Геннадій Корбан?
– Я думаю, так. І будемо сподіватися, що до Нового року.
Вілкула зараз не існує, він співає на вокзалі "Катюшу" під гармошку
– Люблю читати вас у Facebook: ви там зухвалий, жорсткий і часто непримиренний. У житті такий самий?
– Напевно, так: по-іншому не виходить. Знаєте, я звик тримати удар, тому доводиться застосовувати різноманітні методи переконання.
– На шкоду це часто йде?
– Не мені, це точно.
– Колишнього віце-прем'єра України Олександра Вілкула ви назвали мерзотою, покидьком, боягузливою і тупою твариною. За що ви так не любите Вілкула?
– Я думаю, на історію наших стосунків з Олександром Юрійовичем не вистачить двох чи трьох передач. Не можу сказати, що ми були близькими або ж були приятелями, але певний час ми досить тісно спілкувалися. Навіть більше, я вам розкрию страшну таємницю: як то кажуть, усі ми виросли з Жовтня, і взагалі-то наша з ним кар'єра почалася завдяки, дай Боже їй здоров'я, Юлії Тимошенко. Це не секрет, але цього особливо в пабліку не було...
– ...як цікаво!..
– ...тобто була така компанія "Єдині енергетичні системи", і я там був хлопчиком-юристом після закінчення університету, а Саша – хлопчиком-менеджером гірничо-металургійного департаменту.
– За Лазаренка ще?
– Звичайно. І ми в ті самі кабінети й тими самими коридорами носили папки з документами, тільки кожен свої. Потім нас зводило життя, розводило, але, у принципі, ми були знайомі з 94-го року. Коли Саша став віце-прем'єром, у нього виросла така корона, що він міг би зачепити стелю, освітлювальна апаратура тут упала б. Я такого не люблю. Я був звичайним, простим адвокатом, він був страшною, великою людиною, і одного разу я йому сказав: "Сашо, дивись. Життя, особливо в політиці, – це сходження на гору. А коли ти піднімешся нагору, почнеться спуск униз. І от там, унизу, у кущах, я сидітиму і чекатиму на тебе".
– Дочекалися?
– Я думаю, так.
– То що, погана він людина – з огляду на характеристики, які ви йому дали?
– Та ну, навіщо його обговорювати? Його зараз не існує, він співає на вокзалі "Катюшу" під гармошку.
У мене з паном Саакашвілі давня нелюбов. Це людина, яка посварилася з усіма, із ким могла: із ким потрібно, і з ким не треба...
– Чому вам так не подобається Михайло Саакашвілі?
– Ой, у мене з паном Саакашвілі давня нелюбов. Для мене він залишається парадоксом, знаєте, у якому плані? Це людина, яка посварилася з усіма, із ким могла: із ким потрібно, і з ким не треба також. Мені нічого було ділити. Парадокс полягає в тому, що ми з Михайлом Ніколозовичем посварилися і ледь не побилися під час довиборів на 205-му окрузі в Чернігові. Він туди приїхав підтримати Сергія Березенка, і всі знають цю історію про накачаного виродка, як він мене обзивав, і, узагалі, тільки охорона розборонила нас, тому що все могло закінчитися рукоприкладством. Я не розумію, навіщо йому треба було в той момент улаштовувати такий демарш, та найголовніше, що зараз у мене з тим же Сергієм нормальні, конструктивні, робочі стосунки. Він у парламенті, ми спілкуємося, є точки дотику. Тобто розумні люди завжди знайдуть про що говорити. А Михайла Ніколозовича я не назвав би такою людиною.
Знову ж таки, як зараз пам'ятаю, у мене навіть є відео зі "112-го каналу", як він сидів тут і розповідав: мовляв, подивіться на Філатова, вертольотів – два, квитків у космос – два... Точно як у тій історії про шкіряні куртки і срібний портсигар...
– ..."усе, що нажив непосильною працею"...
– ...і, звичайно, я, людина, яка прийшла з бізнесу і мислить позитивістськими категоріями, дуже не люблю месіанства і месій.
– Але ж ви як розумна людина не можете не визнати, що Саакашвілі єдиний із президентів пострадянських республік, який зробив реальну справу для своєї країни?
– Ну дивіться, по-різному кажуть. Я спілкувався з грузинами...
– ...ви були у Грузії?
– Був – у Батумі, в Аджарії. Ну це такий туристичний анклав... Люди по-різному кажуть. Я не буду зараз з'ясовувати, чия це заслуга – Саакашвілі чи покійного Кахи Бендукідзе, чи є реформи, які він провів, успішними, коли люди живуть на 30 доларів. Успішність його реформ – це успішність реформованої ним судової та правоохоронної систем. Чому він боїться повернутися, щоб його найсправедливіший грузинський суд виправдав і очистив від обвинувачень у побитті демонстрантів, захопленні телекомпанії? Словом, давайте не будемо марнувати часу...
– ...ідемо далі...
– ...так!
Інтернет-мем "бородата жінка" про Сергія Лещенка теж я запустив
– Чому ви назвали Сергія Лещенка дешевим сученям?
– Я і зараз повторю: він реально таким є. Навіть більше, інтернет-мем "бородата жінка" про нього теж я запустив.
– А чому бородата жінка?
– Ну-у-у через, так би мовити, його особистісні якості. Про Сергія Лещенка і його моральний образ я зрозумів усе після того, як у 2014-му він зі своїм вічним напарником Мустафою Найємом приїхали до нас в обласну адміністрацію, ми сиділи за одним столом у переговорній кімнаті на сьомому поверсі, і вони розповідали, які ми молодці, як ми втримали Україну... До речі, Саакашвілі теж приїжджав, і можна навіть у YouTube знайти його синхрон, як він стоїть біля прес-волла і розповідає про те, що дніпропетровська команда – це ого-го які молодці. А буквально за кілька років почав розповідати, що ми – накачані виродки, бандити і рейдери.
Загалом, я розумію, що це політика, але є базові речі. І для мене було дуже показовим, коли пан Лещенко заявив про те, що добровольчі батальйони – це приватна армія Коломойського, яку створено за зразком батальйонів Кадирова.
– А це не була приватна армія Коломойського?
– Та це справжнісінька нісенітниця, і такі люди, як Лещенко, цю ідеологему вкидали також. Я зараз мер, не хочу обговорювати керівників держави, але я думаю, що в один історичний момент Петру Олексійовичу цю ідеологему вкладали в голову – його цим лякали. Хоча це була чиста неправда.
– Щодо керівника держави хочу вас процитувати: "Можна любити чи не любити Порошенка, але Марина – найдостойніша із жінок. Спершу знайдіть собі гарну бабу і тільки потім кривляйтеся, мудаки". Що стало причиною цього поста у Facebook?
– Я вам поясню. Пані Порошенко неодноразово приїжджала до нас у місто, вона курує інклюзивну освіту. І це не просто реклама чи імітація громадської діяльності: Я бачив, як вона за це вболіває. У нас було багато розмов – не тільки щодо навчання дітей, але і про життя – вона дійсно дуже гідна жінка. І, знову ж таки, можна любити чи не любити президента, прем'єр-міністра, генерального прокурора, але коли обговорення їхніх ділових якостей переходить в обговорення дружин і дітей, типу "хай син Порошенка воює" – це низько. І для обивателя, і вже тим більше для журналіста. Це неподобство, і, може, я просто людина якоїсь старої формації, але я вважаю такі речі неприпустимими.
Шарій – ворог держави, людина, яка своєю маніпулятивною риторикою у вогнище подій, що у 2014 році відбувалися, підлила чимало бензинчику
– Переходимо до журналістів. Є такий Анатолій Шарій...
– ...та-а-ак...
– ...чому ви публічно йому погрожували?
– Я вважаю, це ворог держави. Людина, яка своєю ось цією маніпулятивною риторикою у вогнище подій, що у 2014 році відбувалися, підлила чимало бензинчику. Тобто палити він не закликав, а, знаєте, сірники кидав...
– Шарій – агент ФСБ?
– Не знаю. Може, у той момент, коли тікав звідси, ще не був агентом, а зараз, я думаю, його підвербовано це точно.
– Але він у Гаазі перебуває...
– ...ну! Мені здається, агентів ФСБ не тільки в Москві, але й у Гаазі, і в нас вистачає...
– ...у нас ще більше, ніж у Гаазі...
– ...так. Тому я не знаю, навіщо ви про нього питаєте: у мене стосовно цієї людини немає жодного жалю чи ще чогось.
– Свого часу ви оголосили про винагороду в розмірі $500 тис. за видавання українській владі народного депутата України Олега Царьова. Навіщо вам потрібен був Царьов і чому він такий дорогий?
– Пан Царьов – та людина, яка організовувала всі неподобства, які у 2014 році відбувалися у Дніпропетровській області і не тільки в ній. Коли ми його кишнули, він побіг до Москви, сидів там мало не в сусідньому кабінеті з Глазьєвим і звідти нам наярював, обіцяв, що скоро приїде мало не на російських танках і всім нам буде погано. Тому Олежка добігався, і вже хто-хто, а це був один із лідерів усього цього сепаратистського руху, то ж за нього було не шкода віддати і 500 тис., і більше.
– Ну, а якби вам привезли його, ви, по-перше, віддали б ці 500...
– ...зрозуміло...
– ...а по-друге, що б із ним зробили?
– Передали правоохоронним органам. Ви знаєте, тоді було багато різних спекуляцій, розповідали, що Коломойський і компанія платять викуп за людей... Насправді, коли давали 10 тис. за сепаратиста, це все одно йшло через СБУ, тобто не було в нас жодної тюрми...
– ...або підвалу...
– ...куди б спійманого приводили і ми говорили: "Тобі 10 тис., а тобі, любий, туди"...
– ...і голки під нігті...
– ...ну так. Це все міфи, зокрема й те, що Філатов хотів повісити громадян Криму, і такі, як Шарій, ці міфи поширювали насамперед.
У найближчому, осяжному майбутньому на Крим чекає доля Північного Кіпру
– Щодо Криму – багато власності віджали у вас у Криму росіяни?
– "У нас" – це в кого?
– У вас особисто.
– У мене землю. Велика кількість гарних земельних ділянок була – у районі готелю "Ялта-Інтурист", чотири чи скільки там гектарів...
– І що, просто "було ваше – стало наше"?
– Так, націоналізували. Ухвалили рішення і передали це в дохід Російської Федерації.
– І це законне рішення, на вашу думку?
– Так сама анексія незаконна (сміється), тому про всі подальші дії навіть говорити безглуздо.
– Шкода було?
– Ні. Я просто викреслив це з голови, тому що, знаєте, це таке діло: майно і гроші сьогодні є, завтра немає, сьогодні менше, завтра більше...
– ...Бог дав – Бог узяв...
– ...так. Головне, щоб усі були живі-здорові.
– Ви відверта людина – скажіть, Крим повернеться, на вашу думку, до складу України?
– Я думаю, що не за президента Путіна. Але що там буде гірше й гірше, це 100%. Я вважаю, що на Крим у найближчому, осяжному майбутньому чекає доля Північного Кіпру.
Я думаю, коли Путін дійде до якогось логічного фіналу свого життя, він озирнеться навколо і зрозуміє, що навколо нього порожнеча
– У Facebook ви якось написали: "Ненавиджу Росію!". Ця ненависть колись мине? Ви ж росіянин, правильно?
– Так, етнічний росіянин. Коли мій тато помирав, він просив, щоб я знайшов коріння нашої родини...
– ...і виявилося, що ви єврей?
– Ні-і-і... П'ять років я займався цим, причому залучив компанію із Санкт-Петербурга, яка займається генеалогією, і вони їздили працювати в архіви – у Казахстан, Білорусь... Я із псковських селян. Чому Філатов? Це похідна від імені Феофілакт – "улюбленець Бога". У селян прізвищ не було, їх усіх за іменами звали, був такий Агафангел Філатич, і від нього пішов мій рід. Тому я дійсно росіянин – і за лінією батька, і за лінією матері.
Але дивіться: Україна – це моя країна, моя Батьківщина, чому тут росіяни мають командувати? Ми їх сюди не кликали. За що мені любити Росію? За те, що у 2014-му я став на захист власної країни, а вони в Ростові сиділи, придумували диверсійні групи, які сюди везли то фугаси, то гранатомети, щоб зробити нам якусь капость? Я багато чого можу пробачити Росії, але не пробачу того, що вони позбавили мене дитинства, юності, прогулянок із дружиною у Криму, кримських чебуреків і варення з фейхоа... Вони багато чого мене позбавили, а на якій підставі, за яким правом?
– Коломойського Путін уважає своїм особистим ворогом. А вас?
– Думаю, для Путіна я занадто дрібна фігура, щоб уважати мене особистим ворогом...
– ...але він про вас знає?
– Це мені важко сказати...
– Можете передати йому привіт з екрану.
– Та що йому передавати привіт? Я думаю, коли Путін дійде до якогось логічного фіналу свого життя, він озирнеться навколо і зрозуміє, що навколо нього порожнеча.
– Ворогів у вас багато?
– Напевно, так. Але я належу до тих людей, які ворогів уважають за краще тримати ближче, ніж друзів. У мене, припустімо, немає ворогів, із якими я перейшов би, як то кажуть, на особисте. Ми можемо воювати за владу, за гроші, вплив, майнові права, але, я думаю, за спиною у мене немає таких недругів, які можуть сказати, що десь я перейшов на особисте. Це вороги, із якими не треба ставати друзями, але, принаймні, ти можеш розуміти, що якоїсь червоної лінії вони теж не переступлять.
Своє життя я нікому дарувати не збираюся
– Але за своє життя ви боїтеся?
– Знаєте, я вам скажу так, що своє життя я нікому дарувати не збираюся. Є таке поняття – "солодка булка". Тому, хто економить на безпеці, рано чи пізно доведеться за це розплачуватися, тому 15 років я ходжу з охороною, звик до цього і почуваюся комфортно.
– Мені казали, що Ігоря Валерійовича навіть у Женеві 10 осіб постійно охороняють. У вас скільки людей охорони?
– Я думаю, що не охороняє Ігоря Валерійовича 10 осіб у Женеві... Хоча, може, зараз уже й охороняє: ми з ним давно не бачилися. Але коли я зустрічався з ним у Женеві, ще в бізнес-часи, не бачив ні 10, ні п'ятьох. А мене постійно охороняє чотири людини. Їм треба спати, відпочивати, бо вони змінюються.
– Ваш шестисотий "мерседес" – броньований?
– Безумовно, причому за найвищим стандартом, B6 чи як там. Ну, як годиться.
– Ви ніколи не думаєте, що це життя набагато гірше, ніж те, яке могло б бути без політики? Із вашими грошима і можливостями...
– Це контраверсійне запитання, і я не можу вам сказати, чи почуваюся я щасливим. Особливо, коли ми говоримо про велику кількість депутатів, що з'їхали з глузду...
– ...та й просто збожеволіли...
– ...і коли я дивлюся на якусь божевільну, знову ж таки, боротьбу з корупцією, коли, знаєте, бджоли проти меду... Знову ж таки, мені слід бути обережним в оцінках, щоб не множити кількості недоброзичливців, але не можу не визнати: є процеси, яких я взагалі не розумію. Іноді сиджу й думаю: навіщо я сюди взагалі поліз? Жив собі, неклятий-нем'ятий, навіщо мені це здалося? І далі що?
– І "спасибі" ж ніхто не скаже...
– По-перше, постійно читаєш про себе якусь гидоту в інтернеті, по-друге, через день приходять якісь перевіряльники: то прокуратура, то УБЕЗ, то НАБУ, то поліція, то податкова...
– ...як їх багато!..
– ...так, і всі щось хочуть дізнатися. Це ж неможливо!
– Я навіть здогадуюсь, чого вони хочуть...
– Та ні, не цього, вони взагалі не знають, чого хочуть. Але все контролюють. І ти сидиш і думаєш: "Господи, навіщо це мені було треба?".
Тільки на мотоциклі, за кермом, проїхав 53 країни
– Ви займалися не тільки адвокатською діяльністю, але й журналістською: п'ять років вели у Дніпропетровську телепрограму. Ким бути комфортніше – адвокатом чи журналістом?
– Журналістом, однозначно. Знову ж таки, я журналістом був, як у тому анекдоті про несправжнього зварника, тобто утримував своїм коштом цілий штат, усю редакцію. Але не просто приходив і мені тексти давали, щоб зачитував. Я писав передачі, ми обговорювали сюжети, це була реально повноцінна робота, і ніхто з моїх колег-журналістів не може сказати, що я це все зараз вигадую. Щоб мати у Facebook 200 тис. фоловерів, треба відчувати слово, розумієте...
– ...абсолютно...
– ...тому коли я був журналістом, мені було досить комфортно. Знову ж, за це спасибі Ігорю Валерійовичу: на його телеканалі виходила програма. І мені ніхто не говорив, які сюжети знімати, кого показувати, кого – ні. Роби що хочеш.
– Ви зняли низку телефільмів про подорожі. У якій країні було найцікавіше?
– Важко сказати...
– Ну скільки країн узагалі об'їздили?
– Тільки на мотоциклі, за кермом, проїхав 53 країни. Усю Європу, весь Близький Схід, навіть у Сирію заїжджав, проїхав Канаду, двічі – США, від океану до океану...
– ...приголомшливо...
– ...так, багато де побував. Знаєте, не можу сказати, у якій країні найцікавіше, але можу назвати найцікавішу подорож: я перетнув Африку від океану до океану, від Намібії до Джибуті. Поїздка досить екстремальна, тривала півтора місяця. Людожерів не бачив, але...
– ...людське м'ясо спробував...
– ...ні, але було кілька ситуацій, коли вискакували товариші з автоматами і в набедрених пов'язках. Ну, відчуття не зовсім приємні, скажімо так. Африка – вона дійсно річ у собі...
– Якби не в Україні, у якій би країні жили?
– Я, чесно кажучи, не уявляю свого життя без України, і це не пафос: тут моїх батьків поховано, тут живе моя сім'я, усе моє життя пов'язане з цією країною. Повірте, у мене було багато різних можливостей виїхати...
– ...вірю...
– ...і найголовніше – одержати паспорт, інше громадянство. Але якось руки не доходили, навіть тоді, коли міг це зробити, будучи бізнесменом. Звичайно, зараз, коли став політиком, про це не може бути й мови, тому моя совість чиста, ніхто не скаже, що у Філатова є друге громадянство. Не уявляю себе без України, як співають у пісні: "А она нам нравится, хоть и не красавица..."
Завдяки нецке знаю майже всіх колекціонерів на колишньому радянському просторі, щоправда, із російськими колегами перервав стосунки і не спілкуюся
– Ви захоплюєтеся історією, культурою, філософією та етнографією Японії, маєте велику колекцію нецке. Скажіть, чому саме Японія вас так хвилює?
– Ну, це давня любов, такий комплекс почуттів... Усе почалося із занять бойовими мистецтвами: спочатку було дзюдо, потім карате, почав почитувати, цікавитися, а потім затягнуло. Ну, а завдяки нецке я знаю майже всіх колекціонерів на колишньому радянському просторі, щоправда, із російськими колегами перервав стосунки і не спілкуюся. Був такий фільм за твором Анатолія Рибакова "Канікули Кроша"...
– ...звичайно, про Сергія Крашеніннікова...
– ...ось звідти, виходить, усі, хто збирає нецке: це десь на підкірці залишилося.
– Як цікаво! Скільки у вас нецке?
– Важко сказати... Треба подивитися в електронній декларації.
– Тисячі штук?
– Ні-і-і, я думаю, штук 600 точно є.
– Цю колекцію можна капіталізувати якось?
– Гарне запитання. Я вам скажу так, що це дуже складний предмет для колекціонування. По-перше, величезна кількість підробок, по-друге, безліч копій. У японській художній традиції учень успадковував ім'я вчителя, і найвищим ступенем майстерності вважали, якщо він міг копіювати вчителя. Якщо ми говоримо, наприклад, про традиції такаяма, то був Сукінага, Сукітада, Сукі... (Замислюється.) Сукітома, і далі, далі, далі. Тільки найкваліфікованіший фахівець може розібратися. Давайте про нецке не будемо, тому що...
– ..."я заводжуся"...
– ...ми можемо говорити дуже довго. (Посміхається.)
– Ви збиралися здійснити космічний політ першого космічного туриста від України. Чому не вийшло?
– По-перше, із цим проектом були серйозні проблеми: космічний корабель розбився, один пілот загинув, а другий дуже постраждав. По-друге, почалася революція, війна, нерви... Через відсутність спортзалу набрав, як я завжди сміюся, на гарній, теплій посаді кілограмів 20. До останнього часу все-таки сподівався, що повернуся в цю програму: адже я базовий курс пройшов у Філадельфії, Пенсильванія, у навчальному центрі NASA NASTAR.
– Овва! І вас крутили на кріслах...
– ...і в центрифузі...
– ...і все добре?
– Я вам скажу, таке відчуття, ніби на тебе вивалюють вантажівку мокрого піску і ти під ним лежиш і задихаєшся... Усяке було. Але базовий курс я закінчив і думав, що повернуся. Зараз у мене вже є сумніви. Хоча, знаєте, подивимося. Може, спрацює якийсь запобіжник. Чи зателефонує Річард Бренсон і скаже: "Давай!"
Я прийшов із великого бізнесу і свій перший мільйон доларів задекларував у 2006 році
– Він сказав: "Поїхали!". Ви багата чи казково багата людина?
– Я не можу сказати, що казково багата, знову ж таки, не хочу прикидатися... Сильно витратився. Коли є певний рівень витрат, цю планку навіть для себе якось важко знижувати. Тому зараз, зокрема під час подання декларації, мої витрати перевищують доходи. Є, звичайно, підшкірний жирок, тому я можу собі це дозволити, але потім – не знаю, на зарплату мера прожити неможливо! (Сміється.) Із моїм рівнем витрат.
Я розумію, що комусь щі пусті, а комусь перли дрібні, це може прозвучати цинічно, адже нас читають люди, у яких по три–п'ять–сім тисяч гривень зарплати, вони скажуть: "Заробляє 40 ще й скаржиться!" Але я прийшов із великого бізнесу і свій перший мільйон доларів задекларував у 2006 році. А зараз сиджу і щодня думаю: а чи не забув я щось вписати в декларацію, тому що завтра прийдуть і спитають...
– ...є такий момент...
– ...я вам скажу, це реальна проблема! Особисто знаю багатьох людей, які через електронне декларування просто пішли із держслужби, сказали: "Ви самі займайтеся цим, а ми назад у бізнес підемо".
– За радянських часів нас учили: "Не у грошах щастя". А в чому тоді?
– У грошах немає щастя, але це все-таки міра свободи, довжина повідка. Якщо в тебе немає грошей, то і повідок у тебе короткий, що більше їх, то він довший і більше можливостей для маневру. А щастя – це бути у злагоді із собою. Я вам скажу, що останнім часом (я не скаржуся) я ставлю собі запитання: "А чи у злагоді я із собою?" Так, у мене виходить, що так, дуже приємно, коли ти відчуваєш довіру людей і розумієш, що не можеш їх підвести. Але, знаєте, іноді така червоточина в душі гризе...
– Останнє запитання: зараз, у цю хвилину, ви щаслива людина?
– Відповім, як у знаменитому класичному фільмі: "Не буду думати про це сьогодні, подумаю про це завтра ".
Записала Ганна ШЕСТАК