Киянка Хорошунова в щоденнику 1943 року: Ми можемо бути задоволені, що побачили: вища раса, переможці втратили свою "велич"
"ГОРДОН" продовжує серію публікацій зі щоденника Ірини Хорошунової – художника-оформлювача, корінної киянки, яка пережила окупацію української столиці в роки Другої світової війни. Цей документ – унікальне історичне свідчення, не спогади, а опис подій у реальному часі. Редакція публікує щоденник у ті дати, коли його писала Хорошунова, якій на момент початку війни було 28 років. Сьогодні ми подаємо запис від 10 вересня 1943 року.
10 вересня 1943 р., п'ятниця
Тепер уже жодного сумніву, що німці покидають Київ. Якщо вчора вранці сказали, що евакуацію зоммерівських інститутів припинено до 20-го, то насправді три санітарні потяги вивозять у понеділок звідси три німецькі лікарні, а військові госпіталі протягом 8–20 днів виїжджають на Балкани. Там передбачають фронт.
Учорашній день нібито вирішив усе. Чи наступають наші тепер і не дають німцям зупинитися, чи події в Італії так різко змінили їхні настрої, тільки вчора вже було очевидно, що тільки який-небудь несподіваний компроміс може допомогти німцям.
Учора наш д-р Бенцинг довго сидів у канцелярії, він ходить бібліотекою, нічого не може робити, і вигляд у нього людини, на яку звалилося величезне нещастя. Він запитав, що я знаю про сестру, і сказав, що становище з моєю сім'єю жахливе. Запитав, чи поїду я з ними, коли вони підуть. На мою відповідь, що я сподіваюся на мир, він безнадійно махнув рукою і сказав, що це абсолютно неможливо, що їм кінець безповоротний. Я йому пояснила, чому не можу і не хочу нікуди йти. Він сказав:
— Як багато доводиться терпіти вашому народові. Я бажаю всім вам усього найкращого. Бажаю, щоб ваша сім'я зібралася. А ми мусимо піти звідси.
Ми можемо бути задоволені, що дожили до того, що побачили: пани Європи, вища раса, переможці втратили свою "велич". Зіскочила "пиха". Залишилися перелякані люди, які не розуміють, навіщо вони сюди прийшли.
Мене трясе весь час і болить голова. Велике щастя, що мені нічого не потрібно вирішувати. Але це тільки про себе. А інші? І жахлива думка про те, що, можливо, мені ще довго чекати своїх. Намагаюся не допускати думки про те, що їх убили або уб'ють німці. Абсолютно нестримно тягне на Андріївський узвіз. Коли зможу перетягнути туди свої речі? Працювати неможливо взагалі. Напевно, удень будуть ще новини.
Попередній запис у щоденнику від 9 вересня. Наступний запис – 16 вересня.
Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.