Нищук про російських акторів: Їх досить багато – тих, хто адекватно поводиться, не принижує нашої країни та народу
Міністр культури України Євген Нищук в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" розповів, чому "Євробачення" потрібно було проводити в Києві, незважаючи на бойові дії на Донбасі, як він ставиться до заборони на в'їзд для низки російських артистів і коли український контент зможе витіснити з країни російські фільми та серіали.
Якщо говорити про події на Майдані 2013–2014 років, то там абсолютно не було політичної складової
– Ви були "голосом двох революцій", і після кожної вам пропонували місце у владі: у 2007 році, через три роки після Помаранчевої революції, запропонували піти на дострокові вибори 205-м номером від блоку "Наша Україна – Народна самооборона" (НУНС), а після Революції гідності призначили міністром культури. Вам хотілось у політику?
– Однозначно, такої мети та навіть думки про те, щоб потрапити в політику за допомогою революції, не було. І цьому є підтвердження. У першому випадку, після Помаранчевої революції, якби я хотів, я б одразу був у політиці. Насправді те, що знайшли в інтернеті про 205-й номер – це не зовсім відповідає дійсності. Так, тоді була певна хвиля "Народної самооборони", і мені пропонували 12-те місце у списку, але після об'єднань я сказав, що відмовляюсь іти в політику. Кандидат під таким номером до парламенту не проходить.
Якщо говорити про події на Майдані 2013–2014 років, то там абсолютно не було політичної складової. На Майдан виходили студенти, люди різних професій, і якщо кого-небудь із них запитати, чи планували вони заробити якісь політичні дивіденди, то відповідь буде однозначна – звичайно, ні! Навіть більше, після штурмів, які там відбувалися, коли я залишався практично сам на сцені, для мене могло все закінчитися набагато сумніше.
Після повалення режиму Януковича (екс-президент України Віктор Янукович. – "ГОРДОН"), під час формування нового уряду, на пост міністра запропонували мою кандидатуру з огляду на досвід роботи у сфері культури насамперед не як актора, а як організатора багатьох заходів, пов'язаних із мистецтвом, моє знання людей мистецтва, їхнє знання мене. Скажу вам чесно: мене ця пропозиція шокувала. Я справді абсолютно не готувався до цієї посади, і для мене було запитанням – як поставляться до цього люди? Як поєднати роботу чиновника з творчою діяльністю? Я питав людей на Майдані, і вони сказали, що якщо я мав достатньо сил, щоб тут, у центрі Революції гідності, керувати багатьма процесами – то маю братися за розвиток культурної сфери. Це вплинуло на рішення, і я взяв на себе цю відповідальність.
– У вас були побоювання, що після Майдану до влади прийдуть люди, які не зможуть реформувати країну?
– Я завжди підкреслюю: люди боролися не за якусь конкретну владу. Наприклад, у часи Помаранчевої революції була конкретна політична складова, обстоювали чесний вибір за конкретного кандидата. У цьому випадку я підкреслюю: ні я, ні інші не стояли за когось конкретного при владі. Напевно, це безпрецедентний випадок, і в цьому випадку часто перекручують факти. Ми не стояли за цю владу, ми стояли за фундаментальні речі, щоб жодна влада не могла принижувати людську гідність: право голосу, право вибору, право свободи думки в державі Україна.
Я роблю все, що від мене залежить на посаді міністра, але говорити, що я працюю виключно у своїй сфері та мене нічого більше не цікавить, однозначно не можу. Ми маємо ширше дивитися, що відбувається навколо, тому що багато речей взаємопов'язані. Якщо є якісь обурливі факти порушень, то я повинен реагувати. Є безліч процесів, яких я не можу назвати правильними, наприклад у судовій системі. Я зі сцени Майдану застерігав: "Зупиніться! Прийде розплата за злочини, скоєні проти народу, і ви будете нести відповідальність перед органами, які прийдуть!". На жаль, належного покарання поки немає, і мені на це боляче дивитися, як і іншим людям.
Причини різні – якісь політичні колізії, політичний бруд. Це засмучує, але якщо я зараз відійду від справи – це буде зрада. Зокрема і початої важливої справи, яку ми задумали та здійснюємо у сфері культурної політики. А вона є навіть важливішою, ніж, наприклад, економіка чи інші сфери. І тому я далі працюю. Якось я сказав: для країни найважливіші сфери – оборона та культура, оскільки перша береже наші кордони, територію, суверенітет, а друга – душі людей. Буде це – усе інше прийде саме собою.
Необхідно мати сили наважитися почати реформування старої системи
– Спочатку було складно на посаді міністра?
– Безумовно. Це особлива система сфери управління. Для того, щоб керувати таким колективом, необхідні не просто лідерські риси, але треба мати специфічні знання та навички, необхідно мати сили наважитися почати реформування старої системи, керувати з урахуванням нових завдань, що постали перед нашою країною. Це не так просто. І справді, та перша, дев'ятимісячна, каденція була схожа, як я кажу, на випадок, коли народжувався дитина, але не встигла народитися. Однак мені вдалося сформувати нову сильну команду з компетентних фахівців, із прогресивнішим баченням системи управління, ніж було до нас.
Ми провели кадрові перестановки з урахуванням нових завдань і вимог. На жаль, багатьох перспективних ідей, яким ми дали початок, після зміни уряду так і не було реалізовано. Тоді я повернувся в театр – не директором, не керівником, а актором. Улився в нову театральну постановку. Окрім того, я вже не міг покинути роботи у сфері культури, оскільки й далі відчував цю відповідальність. Я активно брав участь у багатьох процесах уже з боку громадянського сектору. Не приховую, мені пропонували інші посади, але я відмовився, з різних причин. Я розумів – у ролі міністра культури міг би багато зробити, і річ не в посаді, а в місії, яку я міг би виконати. Через певний час змінилася політична ситуація. Діяльність Євгена Нищука та його команди визнали правильною та запропонували продовжити розпочату нами справу.
– Після вас міністром культури став В'ячеслав Кириленко, ви тоді критично поставилися до його призначення. Тепер він віце-прем'єр і вам доводиться працювати в одному уряді. Як складаються стосунки з ним?
– Це політика, і я в жодному разі ні на кого не ображаюся. Моє відсторонення від посади відбулося практично за одну добу. Я був засмучений не стільки через відсторонення, скільки через зупинення розпочатої справи та команди, яка її реалізовувала. В'ячеслав Анатолійович Кириленко в уряді, і я вважаю, що ми в одному човні, тому треба знаходити спільну мову. Наші взаємини – робочі. Хочу також підкреслити, що питання культури у всіх її напрямах, сфері кіно, серед віце-прем'єрів в уряді курирує віце-прем'єр Павло Розенко. Він дуже нам допомагає у всіх робочих питаннях, і я йому за це вдячний.
– Кириленко опублікував так званий білий список друзів України. Що ви думаєте про цю ініціативу?
– Я проти будь-яких списків: білих, чорних та інших. У цьому питанні має бути добре скоординовано роботу, коли відповідні органи відстежують діяльність і висловлювання, серед інших – у представників культури, діяльність і висловлювання яких були антиукраїнськими, вони ж мають ухвалювати санкції проти них. А складати списки – це неправильно у сфері культури, міністерство ж насамперед має формувати культурну політику країни.
– Ви активно виступаєте за заборону на в'їзд російським представникам культури. Він має бути пов'язаний із порушенням міграційного законодавства чи з іншими причинами теж?
– Я хотів би ще раз підкреслити, що Міністерство культури заборонами не займається, принаймні в мою каденцію. Міністерство має допомагати творити та розвиватися, а не забороняти. Однак, справді, ми не можемо не звертати уваги на дії тих діячів культури, які не раз принижували гідність українського народу чи української культури і мають вільний доступ до просування своєї діяльності в Україні. Цього бути не повинно. Що ж стосується заборон – їх здійснюють інші відомства: СБУ, РНБО, Держприкордонслужба, Міграційна служба тощо. За законом подавати рекомендації цим службам чи телеканалам може спеціальна комісія, і ми з нею перебуваємо в повній координації.
– Чи залишились у вас друзі, колеги у сфері театру та кіно в Росії?
– Так, звичайно. Наприклад, у мене є однокурсник, із яким ми починали акторський шлях, а потім він переїхав до Москви, закінчив школу МХАТ – це Ярослав Бойко, відомий актор. Є інші люди, яких я поважаю. Насправді їх досить багато – тих, хто адекватно поводиться, не принижує нашої країни та народу.
Після вистави чи перед нею приходять люди з пропозиціями чи ідеями щодо питань, що стосуються роботи міністерства
– Ви казали, що не будете закінчувати кар'єру актора. Досі граєте в театрі?
– Так. Але питання не в кар'єрі, питання в тому, що справді під час роботи на державній посаді неможливий повноцінний акторський процес. У мене є вистави, які вже готові та стоять у репертуарі у зручні мені дні. Це кілька вистав на місяць, вони не заважають міністерській роботі, і повірте: це знак поваги до моїх колег і Його Величності Театру.
Колеги казали, що їм дуже приємно, коли, ставши міністром, я не сказав: "Усе, я міністр, а акторство – це щось нижче". Ні, воно не нижче! І не секрет, що деякі люди дізнаються, коли я буду грати, і після вистави чи перед нею приходять із пропозиціями чи ідеями щодо питань, які стосуються роботи міністерства. Тому роботи поєднуються. Окрім того, у театрі можна знайти відповіді на багато глобальних запитань. Наприклад, у виставі за романом Ремарка "Три товариші", яку я граю на сцені Національного театру ім. Івана Франка. Його тема співзвучна і з деякими драмами у моєму особистому житті, і в ньому дуже багато відповідей на запитання людей про культурну політику.
– Чи допомагає вам акторська майстерність у керівництві міністерством?
– Я не думаю, що тут можна застосовувати термін "акторська майстерність". Мій видатний колега, учитель і попередник на посаді міністра культури Богдан Сильвестрович Ступка казав: "От тепер у мене така роль...", я ж так не можу сказати, часи інші. Інша річ, що складові акторської природи, до якої входить відкритість, уміння працювати над матеріалом, швидко запам'ятовувати, бути адекватним до певних змін, зрештою правильна риторика теж може допомогти, уміння зберегти градус голосу. Наприклад, на Майдані мої колеги-політики, коли виступали 5–10 хвилин, після цього три–чотири дні взагалі не могли розмовляти. У мене ж це був повний нон-стоп, і очевидно, що підготовка дала мені змогу фізично витримати. Але тепер для керівництва міністерством необхідно багато інших складових.
– Коли ми почнемо знімати кіно, яке буде подобатися українцям і зможе замінити російський контент?
– Знаєте, і зараз уже є гарні приклади українського повнометражного кіно. Безліч із них презентують на кінофестивалях у Європі, їх високо оцінює фестивальна публіка. Наприклад, українсько-словацький фільм "Межа" (Ciara), знятий за підтримки держави, буквально день тому (8 липня 2017 року. – "ГОРДОН") здобув на 52-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах нагороду за найкращу режисуру. Промоції таких фільмів найкраще сприятиме прокат у кінотеатрах і трансляція в телеефірі. Сфера кіно нині активно розвивається, і я впевнений, що спільно з дистриб'юторами та представниками медіа ми зможемо ширше доносити кіно до глядача.
Ще один аспект – формат телесеріалів. І тут досі є проблеми. Наприклад, зйомка відбувається в Україні, але у форматі російської картинки. Чому? А потім так само продають у Росію та в інші країни, яким цікавий цей формат. Я дав рекомендацію "Держкіно", ми збільшили цю статтю, і цього року в нас є 500 млн грн на кіновиробництво. Окрім того, позитивних змін ми очікуємо з моменту набуття чинності закону про кіно, який передбачає часткове повернення грошей за процес зйомок – так званий кеш рібейт.
Цим зацікавилося багато телеканалів, але є умови: український контент, українською мовою, з українськими артистами тощо. Є багато тем, на які ми можемо знімати кіно, робити картинку у форматі масового сприйняття, це можуть бути і драми, і добрі комедії, скетчі. Нам зараз потрібна державна дотація, я говорив про це на найвищому державному рівні, щоб дати імпульс виробництву фільмів і серіалів для масового глядача.
– Звання народних і заслужених артистів – це пережитки радянського минулого?
– Якщо ми беремо моделі інших країн, то скрізь є звання та навіть ордени діячам культури. Наприклад, Курков одержав орден Французького легіону за твори у сфері літератури. Високі державні нагороди інших країн є в Андруховича, Забужко та багатьох інших. Під час реформування в цьому контексті необхідно насамперед поставити це запитання самій сфері культури. Справді, раніше склалося дещо негативне ставлення до цих звань, тому що їх роздавали направо та наліво, особливо у сфері шоу-бізнесу. І часто не тим людям, які їх справді заслуговували. Але якщо ви подивитеся на ті звання, які видавали принаймні під час моєї каденції – це поодинокі випадки людей із шоу-бізнесу, і то – тільки за великі успіхи – українські чи міжнародні. Це були Джамала та Тіна Кароль. Усе. Далі йдуть люди тільки з академічної сфери мистецтва.
Якщо реформувати звання – то, перш за все, реформувати у всіх сферах, а не тільки в культурі – адже точно так само нагороджують заслужених учителів, медиків, журналістів, спортсменів, юристів тощо, і тут питань не виникає. Або необхідно прописати альтернативу. Можна видавати в конвертах премії, але чи не стане це приводом для корупції?
Дивіться, в оркестрі, наприклад, є перша, друга чи третя скрипка, яку знають далеко не всі, але ця людина справді геніальна – чому б не дати державну премію та невелику доплату до того, що вона отримує? Якщо ми знайдемо альтернативу, то будемо її втілювати в життя, але наразі всі представники театру, музики, балету – усі прагнуть одержати це звання, і ніхто від нього не відмовляється, коли його видають справді заслужено. І це стосується як досвідчених, так і досить молодих артистів.
У День театру звання одержали лише кілька людей – але це люди, які цього справді заслуговували. І всі інші аплодували, раділи за них. Робити собі на цьому імідж, нібито це не модно та тому я скасував – не хочу. Кажуть, що в Голлівуді немає звань. Вибачте, але там і гонорари $2–5 млн, про які звання можуть говорити рок-зірки, які збирають стадіони – їм не потрібне звання, вони і так народні.
Ми не можемо допустити, щоб країна занурилась у стан депресії, і культура, мистецтво – найкращий від цього засіб
– Але раніше ці звання продавали?
– Я нікого за руку не тримав, але зізнаюся, що чув про це. У моєму випадку це неможливо, я повинен бачити, від кого подають заявку, скільки людей у колективі хоче, щоб ця людина здобула те чи інше звання, і в жодному разі не може бути й мови про плату.
– Як ви думаєте, чи багато було вкрадено під час підготовки до "Євробачення"?
– Для цього є певні органи, наразі тривають перевірки всієї документації, усіх тендерів. Але я підкреслюю, що Міністерство культури не було розпорядником коштів і не має до них жодного стосунку. Я вважаю, що має бути проведено ретельний аудит усього, що відбувалося.
Ми ініціювали "змагання" між містами, які готові були прийняти конкурс. Як член оргкомітету, я їздив із європейськими колегами і до Одеси, і до Дніпра. Я був уражений підготовкою міст, їхньою настроєністю на перемогу. Львів, Херсон, Харків – кожен презентував себе, показав свої "фішки", заявив готовність змінюватись у кращий бік. Багато хто не обмежився "Євробаченням" і далі веде ці роботи. Наприклад, упевнений, Дніпро скоро здивує нас розвиненою фестивальною інфраструктурою та великою гарною концертною залою. Насправді це дуже гарний меседж. Зараз ми думаємо продовжити роботу в цьому напрямі та працюємо над ініціативою "Культурна столиця України" – звання, яке переходитиме від міста до міста та буде приводом для безлічі яскравих культурних подій.
– Чи виправдалися витрати України?
– Однозначно, це інвестиція в майбутнє країни. Внесок був немаленький – це €15 млн, але згідно зі статутом ми маємо отримати часткове повернення від Європейської мовної спілки. Також ми маємо порахувати і прибуток, який Україна отримала під час проведення конкурсу від квитків, реклами, готелів тощо. Не можна говорити тільки про витрати, потрібно отримати всі звіти. Багато хто по-різному ставиться до "Євробачення", хтось уважає, що це попса. Я особисто не слухаю такої музики, але це найрозкрученіший мультимедійний формат і можливість через нього позитивно заявити про нашу країну на весь світ.
– А нормально було проводити "Євробачення" під час війни?
– Був такий випадок – кілька наших артистів перебувало на сході країни, приїхали туди з концертом, і в той момент із передової привезли поранених і, на жаль, кількох загиблих хлопців. Вони розповідали, як розгубилися тоді, стали говорити, що, напевно, потрібно скасувати. Але самі бійці, колеги та навіть родичі наших солдатів говорили, що концерт потрібен. Ні, не розважальна програма, а репертуар іншого змісту. Вони почали грати, і це було вираження тієї енергетики, то було якесь звільнення від болю.
Також я пригадую, як уперше на Майдані знайшов і поставив пісню "Плине кача". Ми тоді прощалися з першим померлим героєм Небесної сотні Михайлом Жизневським. Вона замінила будь-які слова, вона просто грала, а люди плакали, співчували. Потім були інші герої, і мене всі просили поставити цю пісню. Це старовинна лемківська пісня, яка волею долі стала "гімном прощання" і звучить тепер, коли проводжають в останню путь наших героїв, загиблих на Донбасі. Музика, творчість, змістовні, творчі події – вони допомагають знайти сили, натхнення, бути добрішими та навернути людей до любові.
Про "Євробачення" мене запитували, чи нормально, що ми будемо проводити конкурс у Києві в той момент, коли йде війна. Але ми повинні були його провести, щоб розвіяти міфи, які поширює в усьому світі проросійська пропаганда. Люди, які приїхали сюди, були зомбовані різними історіями – що тут страшно й усе горить. Однак коли вони все-таки погодилися приїхати до Києва, на популярний у них пісенний конкурс, то були приємно вражені порядком і миролюбством українців.
Статистика показує, що величезна кількість людей, які приїхали сюди, потім залишилися, щоб відпочити та поїздити Україною. Їм було комфортно і багато що сподобалося. Ми не можемо допустити, щоб країна занурилась у стан депресії, і культура, мистецтво – найкращий від цього засіб.
– У вас є син Олекса, йому 22 роки. Які у вас із ним стосунки після смерті дружини?
– Це дуже важкий і болісний для нас період. На дев'ятий день син прийшов до мене, обійняв мене та сказав: "Ближчого за батька в мене нікого немає". Це особлива відповідальність. Є інші родичі, у нього є дівчина, але ми гостро усвідомили поклик найріднішої крові та що повинні берегти один одного. Ми живемо разом, щодня обговорюємо різні теми, ділимося думками, дивимося футбол, фільми.
Нині син серйозно захопився велоспортом, проводить багато часу на новому велодромі, який, до речі, нашим міністерством, спільно з КМДА та Мінспорту, у 2014 році вдалося вберегти від забудови. У ці вихідні там проходив перший міський чемпіонат із кейрину. Олекса довго, наполегливо готувався та брав участь у змаганні, я вболівав за нього на трибуні. І я дуже гордий – син заробив срібну медаль, піднявся на друге місце на п'єдесталі переможців.
Паралельно він учиться, я йому даю можливість вибрати ті теми, які йому цікаві. Він навчається на факультеті кіномистецтва, але через його цікаву зовнішність молоді режисери його запрошують зніматися. І я бачу, що в Олексі прокидається батькова та материна кров, йому це подобається. Не знаю, чи потрібно йому це, у будь-якому разі слово за ним. А я завжди буду поруч і підтримаю будь-який його вибір.