Томіленко про "законопроєкт Бородянського": Ми не готові подавати набої, якими в нас же і вистрілять
Чи можна вважати законопроєкт про боротьбу з дезінформацією, розроблений Міністерством культури, як наступ на свободу слова, чи потрібна в Україні організація, яка видаватиме журналістам посвідчення, і як держава дбає про чистоту інформаційного простору. Про це в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" розповів голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко.
Заявлено боротьбу з дезінформацією, але всі головні зусилля Мінкульту спрямовано на поділ наших засобів масової інформації на "правильні" й "неправильні"
– Сергію, чи варто журналістам розцінювати цю законодавчу ініціативу як наступ на свободу слова?
– На мою думку, так. І якщо до презентації законопроєкту ще була надія, що в процесі його підготовлення змістяться якісь акценти, то сьогодні ті емоції, та агресія, яку демонструє міністр культури пан Бородянський, свідчать: його ініціативу однозначно треба розцінювати як спробу держави втручатися в діяльність українських журналістів. Як спробу регулювання журналістської професії, що, відповідно, є загрозою свободі слова в Україні.
– Почекайте, але ж у нас ліберальний уряд, принаймні всі його саме так називають, а ви зараз зовсім не ліберальні речі описуєте...
– ...ні, по суті, назва законопроєкту благородна: вона декларує боротьбу не із журналістикою, а з дезінформацією. І я думаю, що більшість українських журналістів, та й українців загалом, хоче нарешті її побороти. Ми ж усі розуміємо, що фейкові, брехливі новини, які свідомо вкидають у медіапростір, щоб маніпулювати громадською думкою, є злом. Що злом насамперед є агресивна інформаційна політика Росії і російських пропагандистських ЗМІ. І, зрозуміло, у законопроєкті про дезінформацію або, точніше, у презентованих слайдах ми хотіли б побачити механізми підвищення ефективності нашої боротьби саме з російською антиукраїнською пропагандою. Дієвий інструмент для країни, яка стала жертвою війни з Росією, який допоможе захистити наш інформаційний простір від зовнішніх впливів.
А замість цього бачимо, що заявлено боротьбу з дезінформацією, але всі головні зусилля Мінкульту спрямовано на введення "індексу довіри" до українських ЗМІ. Тобто на поділ наших засобів масової інформації на "правильні" та "неправильні".
– Гадаєте, їх так і називатимуть?
– Ні, не думаю. Найімовірніше, будуть "професійні" й "непрофесійні" або щось у на зразок, але суть така: держава втручається в незалежність журналістської професії. Моя колега медіаюристка Людмила Опришко так і сказала міністру: це ліцензування журналістики. Тому що певна журналістська асоціація (яку, зауважте, хочуть підтримувати з держбюджету) почне видавати прескартки, що призведе до поділу професійної спільноти на журналістів вищого, привілейованого, класу – і всіх інших ґатунків.
Одна з головних проблем нашої медійної сфери – те, що журналісти розсварені. І розсварили їх насамперед українські політики
– Скажіть мені як людині прагматичній, чим заманюватимуть у вищий?..
– (Усміхається). Ну, дивіться: "вищій категорії" держава начебто обіцяє привілеї в питаннях фізичного захисту. Пріоритетне розслідування, якщо зайде мова про перешкоджання журналістській діяльності. Спеціальні слідчі групи створюватимуть, щоб розслідувати злочини проти "правильних" журналістів. А злочини проти "неправильних" – це злочини проти звичайних громадян...
– Фішечки, якщо чесно, так собі...
– ...я теж так подумав, особливо з огляду на те, як у нас у країні розслідують злочини. Навіть ті, які голосно і не раз називали "справами честі". Ця цинічна обіцянка – що держава захистить журналіста з прескарткою, – просто нездійсненна. В українських умовах.
– А хто видаватиме ці картки?
– Певна асоціація професійних журналістів, яку зберуть із делегатів від медійних організацій. Їх перелік визначило, знову-таки, Міністерство культури. НСЖУ у списку теж є. Але журналістське самоврядування – це демократія людей вільної професії. На те воно і самоврядування, що ми збираємося, обговорюємо те чи інше питання і домовляємося. Найкращою платформою для цього, на мою думку, є Національна спілка журналістів України. Але я ж не пішов до влади на Банкову, не попросив: "Зробіть НСЖУ профільною організацією в цьому питанні, ми хочемо самі видавати картки, а не делегатів кудись відправляти".
– Може, не пізно ще сходити?
– Ні, що ви? Ми хочемо брати участь не у підрахунку та видаванні аусвайсів, а в об'єднанні медіаспільноти!
– Та жартую я...
– А я цілком серйозно. Одна з головних проблем нашої медійної сфери – те, що журналісти розсварені. І розсварили їх насамперед українські політики. Деякі колеги, забувши про неупередженість, об'єктивність, журналістську етику, демонструють риторику ворожнечі та заохочують насильство щодо представників інших ЗМІ. "Ти з олігархічного каналу – так тобі, журнаповіє, і треба!"
– "Він заробляв більше, ніж інші, – добре, що його з країни вигнали!" Можна багато випадків, імен та показових виступів згадати.
– Ось бачите. Є відкриті заклики до насильства, підбурювання просто. Наша професійна спільнота нездорова, вона розколота. Але це не означає, що влада може спекулювати на її проблемах – прийти з мішком солі і почати сипати цю сіль просто на рану. І встановлювати законом, бюджетом, ще чимось якісь обмеження або ж, навпаки, придумувати спокуси: зробіть нам – і ми дамо вам це.
Тому позиція Національної спілки журналістів України така: ми критикуємо цю ініціативу пана Бородянського і вважаємо ворожою до журналістів у тій редакції, в якій вона наразі є. Так, вона загрожує свободі слова в нашій країні. І ми не згодні з претензіями міністра щодо того, що ми, мовляв, не беремо участі в робочих групах і не допомагаємо писати такий закон. Якщо ми в цьому поки що не брали участі безпосередньо, то лише тому, що не готові подавати набої, якими у нас же і вистрілять.
У Європі блогер, у якого 50 тисяч, 100 тисяч і більше підписників, сам собі ЗМІ. Й "індекс довіри" до нього визначає не картка, кимось видана, а кількість людей, які його читають
– Того, хто не отримає прескартки, фактично вже і не вважатимуть журналістом?
– Дивіться, щодо прескарток. Є випадки, в яких вони справді не завадили б, наприклад, коли йдеться про акредитацію іноземних журналістів для роботи в зоні ООС. Не завадило б серйозніше перевіряти, хто туди поїде, з якого ЗМІ і чи журналіст це взагалі...
– ...а не пропагандист із країни-агресора...
– ...або й ще гірше. Але ні, влада хоче нав'язати якраз українським журналістам певний стандарт прескартки. У влади до чужих, виходить, запитань немає – у неї запитання тільки до своїх... Тоді нехай би досвід європейських країн вивчили для початку. В Європі журналіста давно сприймають не як носія шматочка пластику (редакційного посвідчення). У Європі блогер, у якого 50 тисяч, 100 тисяч і більше підписників, сам собі ЗМІ. Й "індекс довіри" до нього та його матеріалів визначає не картка, кимось видана, а кількість людей, які його читають, коментують, репостять... Міжнародні організації розкривають, розширюють саме поняття "журналіст", а ми, навпаки, звужуємо, тому що незабаром (якщо цей закон ухвалять) вам буде недостатньо того, що ви працюєте в редакції "ГОРДОН", щоб вас вважали професійною журналісткою. Ну то й що, що є публікації, посвідчення...
– ...раптом воно фальшиве, правда?
– Зрозуміло! І ви зробили собі, щоб зловживати становищем.
– Ніколи про це не думала. Напевно, час уже позловживати.
– (Сміється). Хоч усі ці розмови про зловживання посвідченням... Ну і взагалі, нехай покажуть, що там назловживав, розмахуючи журналістським посвідченням, той чи інший громадянин. У державних масштабах. Доступ до інформації здобув? На концерт пройшов безкоштовно?
Це можна порівняти, скажімо, зі зловживаннями в "Укроборонпромі", наприклад, за розкриття яких той самий Бігус міг би сісти серйозно і надовго, якби у нас рік тому був такий закон? Чому в країні влада змінилася, і люди, які такі закони пишуть, у свої крісла сіли? Не завдяки журналістським розслідуванням і свободі слова? А тепер ми хочемо, грубо кажучи, порахувати, взяти на олівець і тримати у шорах журналістів. Не парадокс?
Реформи в медіасфері, як і в будь-який інший, справді потрібні і важливі, але не з цього ж починати.
ЗМІ в нашій країні або бідні, або олігархічні. Скажіть, чи може жебрак чи кріпак діяти як вільна людина?
– А з чого, по-вашому?
– Для початку міністерство, яке відповідає за культуру, і за мистецтво, і за молодь, і за спорт, і за туризм, і, плюс до всього, ще й за медіа тепер, має напрацювати довіру до своєї діяльності. Реально показати, як саме, у який спосіб воно здатне допомогти журналістам у питанні захисту. Ось як ви збираєтеся нас захищати – за умов безкарності, яку в нашій країні сприймають уже як даність, за тотального цькування в соцмережах? Коли який не візьми фільм, там журналіст чи сволота і зрадник, чи порожнє місце і нероба. Коли рівень загроз вище нікуди і кожен може написати під твоєю публікацією: "Підеш слідом за Гандзюк" або "Підірвуть, як Шеремета". Що за таких умов зможе зробити міністерство для щасливих власників своїх прескарток? Найме охоронців чи закупить бронежилети?
Торік у центрі Черкас жорстоко побили журналіста Вадима Комарова, який унаслідок цього помер. Дуже цю справу розслідують? У 2019-му, до речі, у світі було всього два вбивства журналістів – Лайри Маккі в Північній Ірландії і Комарова в Україні...
Тому не треба погрожувати колосальними штрафами за дезінформацію або обіцяти щось нездійсненне. Дайте відповідь на запитання, як саме ми зробимо з вашою допомогою журналістську професію безпечною, а не залякуйте регулюванням.
І друге питання, пов'язане зі свободою ЗМІ, – економічне. ЗМІ в нашій країні або бідні, або олігархічні. Скажіть, чи може жебрак або кріпак діяти як вільна людина? А бути об'єктивним він може? Олігархи, які скуповують телеканали і перетворюють їх на рупори своїх ідей, вас не бентежать – тільки люди, які там працюють?
Створіть клімат необхідний, щоб ЗМІ отримували прибуток від реклами, від аудиторії, забезпечте людям матеріальні преференції. Розробіть механізми підтримання регіональних газет, усіх тих, які страждають від агресивної політики "Укрпошти" – монополіста у плані доставки. У всьому світі давно є ці механізми, є різні гранти, отримуючи які, люди розуміють: моя держава піклується про мене і престиж моєї професії. А отже, і про чистоту свого інформаційного простору теж. Далеко не треба ходити: Польща, країни Балтії – там це працює, і, якщо звернутися, там розкажуть і покажуть.
До речі, у журналістів регіональних ЗМІ хтось запитував, що вони думають стосовно цих законодавчих нововведень? Чи це вже не ЗМІ, якщо воно розміщене в районному центрі чи обласному? Мені здається, обговорення і вирішення будь-яких проблем медіа має йти знизу, від самих медіа, а не спускатися "згори", як блага вість.
– Журналістам, якщо не помиляюся, дали місяць, щоб ознайомитися з проєктом закону і висловитися. Як вважаєте, на ковзанку на Банковій краще вже зараз виходити? Або все-таки подивимося, що там за місяць?
– Ковзанка, звичайно, справа гарна, але почекаймо, що скаже президент. Або він відкине ці драконівські закони як непотрібні і недемократичні, які не до європейських стандартів нас наближають, а тягнуть, навпаки, на схід, до Росії, або ж прийме, вважаючи цілком життєздатними. Однак мені хотілося б вірити, що президент усе-таки розуміє: ця законодавча ініціатива – ініціатива одного окремого чиновника. У якого великий досвід керівництва олігархічними ЗМІ, але вельми спірна компетенція в питаннях незалежних медіа. І цією ініціативою, як і тією, до речі, яку пропонував ще один медіабос у владі, Олександр Ткаченко, серйозно стурбовані міжнародні журналістські організації. Зараз ось сідаю відповідь в офіс ОБСЄ з питань свободи медіа писати – на запитання про те, що у нас тут відбувається...
Міністр культури Володимир Бородянський також дав інтерв'ю нашому виданню. Його точку зору щодо цього та інших важливих питань, що цікавлять суспільство питань, ви зможете прочитати в "ГОРДОН" найближчим часом.