Дочка мера Кременчука Бабаєва: Захист тисне, що за "законом Савченко" підозрювані в убивстві мого батька вже відсиділи свій строк у СІЗО
Протягом семи років справу розглядали у восьми судах Полтавської області. І весь цей час ми не можемо домогтися вироку
– Можете пояснити, як сталося, що вбивство вашого батька Олега Бабаєва розслідували швидко, а злочинців досі не покарано?
– Розгляд справи по суті почали в лютому 2015 року. Замах на мого батька об'єднали з нападом на суддю Олександра Лободенка в лютому 2014 року. Цей суддя розглядав справу, яка стосувалася замовника. Одне з його останніх рішень – накладення арешту на майно телерадіокомпанії "Візит" у межах справи про повернення його у власність міста.
Першим почав розгляд цього подвійного вбивства Кобеляцький райсуд. Сторона захисту підозрюваних відразу вибрала тактику на вимотування учасників процесу і максимальне його затягування. Згідно із законом, що два місяці суддя має розглядати клопотання про продовження строку тримання під вартою. І щойно підходив час продовження, у суді наставав хаос. Засідання тривали годинами, до пізньої ночі, щоразу істерики, виклик "швидкої", нескінченні образи потерпілих і суддів, постійний психологічний тиск і просто знущання з нас.
Суд пройшов допит свідків, розпочав розгляд доказової бази, що тривало майже три роки, і сторона захисту обвинувачених стала тиснути на те, що розгляд триває занадто довго. До цього часу в одного із суддів завершився строк перекваліфікації, він не зміг розглядати справу далі.
Так почалися наші поневіряння судами. Протягом семи років справу розглядали у восьми судах Полтавської області – у Кобеляцькому та Київському районному судах, Крюківському суді Кременчука, Козельщинському суді. У деякі з них справу повертали не один раз. Якщо траплялися принципові судді, адвокати обвинувачених їх вибивали з процесу – писали численні скарги, вимагали відведення й у будь-які способи домагалися зміни суду. І весь цей час ми не можемо домогтися вироку. Нас перекидають з одного суду до іншого по всій Полтавській області.
– Кого обвинувачують у скоєнні злочину?
– Згідно з обвинувальним актом, замовником убивства є обвинувачений Олександр Мельник – тоді глава телерадіокомпанії "Візит". Це єдина компанія, яка висвітлювала всі події в місті. Раніше вона була в комунальній власності, але потім опинилася якимось чином приватизованою.
Коли батько став мером, підняв архіви і спробував повернути телекомпанію в комунальну власність. І наскільки мені відомо, 28 липня 2014 року мав відбуватися розгляд провадження про незаконну приватизацію у Верховному Суді України в Києві. На жаль, ця справа пішла в небуття. Убивство батька було настільки резонансним, усі були настільки розгублені, що впустили цей процес з уваги, і тишком ВСУ згорнув неприємне питання. Зрозуміло, після таких звірячих убивств ніхто не хоче заглиблюватися та розбиратися.
Організатор убивств Олександр Крижановський у минулому працював у правоохоронних органах.
Згідно з обвинувальним актом, у батька стріляв обвинувачений Ігор Куник, а за кермом автомобіля перебував нині засуджений Ігор Пасічний.
Пасічний уклав угоду зі слідством і дав свідчення. Гадяцький суд у жовтні 2019 року визнав його винним і засудив до 10 років ув'язнення. Пасічний просидів у СІЗО шість років, що згідно із "законом Савченко" прирівнювали до 14 років ув'язнення, тому він ще кілька місяців провів під домашнім арештом, а тепер уже вільна людина.
Інші до сьогодні перебувають у СІЗО. І ось яка проблема: цього року виповнилося сім років із дня вбивства. Захист підозрюваних тисне на те, що умовно довічне – це 15 років. Згідно із "законом Савченко" один рік у СІЗО зараховують за два в ув'язненні. Ось вони й вимагають: випускайте, мовляв, підозрювані відсиділи свій строк.
– Коли ці люди можуть опинитися на волі?
– Уже до початку наступного року. Водночас вони будуть спокійно гуляти містом, а суди ще довго можуть розглядати справу. Вироку в таких умовах можна чекати роки.
Складається вкрай небезпечна ситуація. Відпустити підозрюваних у вбивстві без покарання означає підірвати основи безпеки в державі. Отже, будь-хто може вбити когось, хто йому заважає або просто не подобається, провести сім років у комфортній платній камері СІЗО і вийти чистим на волю, спокійно жити далі, займатися бізнесом і, насміхаючись, дивитися в очі оточенню.
Як після цього жити тим, хто залишився без найближчих, найулюбленіших і найзначущіших людей? Як нам далі жити, розуміючи, що справедливості немає, що боротьба за справедливість може коштувати життя? А ціна життя, виходить, копійчана. Замовник заплатив за вбивство 35-річного судді, який гідно й чесно виконував свої обов'язки, $10 тис.
І, знаєте, адвокати підозрюваних звернулися до Європейського суду з прав людини, і за те, що правосуддя затягується, держава Україна за рішенням ЄСПЛ має їм виплатити компенсацію. Тобто та людина, яка стріляла в мого батька й у суддю, одержить ще €5 тис. Це справедливість?
Убивство – тяжкий злочин, за який має бути довічне. А тут ідеться про тих, хто вбив двох людей – чинних мера і суддю. І тепер, уже за кілька місяців, ці громадяни, не діставши покарання, вільно ходитимуть вулицями нашого міста? Це ж нахабний виклик усім підвалинам суспільства. Такого не можна допустити.
Мій батько був різнобічною людиною, яка з пристрастю робила свою справу, у нього виходило все, за що він брався. Із радянського мотлоху зробив сучасний передовий м'ясокомбінат, підтримував футбольні клуби "Кремінь" і "Ворскла". Він дуже багато зробив для міста і його жителів, чим заслужив їхню повагу. Тому на його похорон прийшло майже 50 тис. людей. А скільки людей вийде на вулиці, якщо вбивці Олега Бабаєва опиняться на волі і їх не буде покарано?
2017 року, коли суддя Київського райсуду випустила обвинувачених під домашній арешт, піднялася хвиля обурення. Прокуратура оскаржила це рішення. Свій протест висловила й облрада – надіслала звернення до Вищої ради правосуддя, щоб покарали суддю (щоправда, її так і не покарали за це). Суспільний тиск був настільки сильним, що вже за кілька днів рішення суду було скасовано і підозрювані повернулися в СІЗО.
Щоразу судді беруться за справу, тягнуть її кілька місяців, а потім раптово відмовляються. Мене це підштовхує до думки про існування корупційного складника
– У якому стані розгляд справи сьогодні?
– Укотре в нас новий суд – Київський районний суд міста Полтави. У понеділок, 26 липня, продовжили строк тримання під вартою на два місяці. Кілька засідань, і судді йдуть у відпустку. Побачимося тільки у вересні. Ось так ми живемо. Постійно ходимо з одного суду до іншого. Захист підозрюваних пише клопотання і скарги в різні інстанції на порушення прав людини.
Ми намагаємося шанобливо ставитися до правосуддя, чого не скажеш про іншу сторону. На кожному слуханні підозрювані викрикують: "Навіщо ми тут сидимо?", "Уже ніхто не пам'ятає минулого!", "Навіщо завантажувати суд?". Вони вважають, що правосуддя не обов'язкове, можна і не доводити справу до вироку, якщо вони стільки років в ув'язненні, то за пів року можуть вийти на волю.
– А може, судді просто бояться і було б краще перенести розгляд в іншу область?
– Я нічого не чула про таку практику. Сподіваюся, у черговому суді справу все ж таки розглянуть і ми почуємо вирок. З іншого боку, якщо судді дійсно бояться, чому вони відразу не беруть самовідвід, не рекомендують передати справу в іншу область? Вони щоразу беруться за справу, тягнуть її кілька місяців, а потім раптово відмовляються. Багато самовідводів були незаконними. Але ніхто за це не відповідав. Наприклад, один із суддів мотивував самовідвід тим, що належить до того самого товариства мисливців України, що й один з обвинувачених. Але в цьому товаристві мільйони українців. Хіба це може бути причиною відводу? Ми надсилали скарги на дії суддів до Вищої ради правосуддя, але звідти не було жодної реакції.
Мене це підштовхує тільки до думки про умисне затягування процесу і про існування корупційного складника. Мабуть, гроші керують світом. Щиро шкода, що всі реформи так і не привели до реальних змін у судовій системі в Україні. Поки кожен робить що хоче, а до правосуддя нікому немає діла.
Я вважаю, ухвалити вирок за вбивство мого батька, і особливо за вбивство судді, має бути справою честі. Але, мабуть, честь для судової системи вже не найважливіше. На одному з останніх засідань батько судді Лободенка, який утратив здоров'я через смерть сина, на коліна ставав перед суддями і благав їх узяти справу на розгляд, ухвалити вирок і посадити злочинців. Не розумію, як судді можуть так довго дозволяти вбивцям їхнього колеги уникати покарання.
Напередодні чергової річниці загибелі батька я дала клич по соцмережах і запросила всіх на пам'ятну ходу 25 липня до скверу імені Олега Бабаєва, де стоїть невеличкий пам'ятник йому. Я хотіла насамперед перевірити, чи жива пам'ять – усе-таки сім років минуло. Несподівано для мене відгукнулося безліч людей. У неділю ввечері зібралося понад 3 тис. осіб. Для мене така увага – підтвердження того, що люди пам'ятають Олега Бабаєва і чекають, коли ж закон візьме верх, коли здійсниться правосуддя. То чи варто випробовувати терпіння людей?
У парку одна з жінок зачитала петицію, адресовану Верховній Раді, Вищій раді правосуддя України, президентові і Мін'юсту, з проханням звернути увагу на цей процес. Сталося гучне вбивство судді та мера міста, і зараз через неповороткість судової машини злочинці можуть уникнути покарання. Люди хочуть почути вирок. Хочуть, щоб злочинців було покарано, а не щоб вони просто вийшли на волю за "законом Савченко". На сьогодні приблизно 5 тис. осіб підписало цю петицію. Я сподіваюся, що в Києві звернуть увагу на цю історію й ініціатива містян дасть якийсь результат. Для міської влади і влади країни, а також для суддів це ще і справа честі – показати, що правосуддя в Україні є.