Друг Висоцького, поет Кохановський: Висоцький говорив: "Васьочку, ну що за країна така? Мої пісні співають усі. Чому я маю їхати до агента КДБ, щоб він за мене слівце замовив?"
Клавдія Шульженко сказала мені: "Я дуже багато пісень про кохання заспівала, але не пам'ятаю, щоб мене якісь вірші так зворушили, як ваші"
– Ігорю Васильовичу, добрий день.
– Добрий день.
– Я дуже радий, що ми з вами маємо можливість поговорити. Як хлопець, який у 84-му році вперше почув у виконанні Володимира Висоцького вашу пісню "Бабье лето"... Я, до речі, чув її раніше у виконанні Клавдії Шульженко.
– Так, було таке.
– Я був вражений: нібито щось знайоме, ніби я колись це чув, але інша музика. У вас три варіанти цієї пісні було?
– Так. Ви знаєте, це взагалі дуже цікава історія, пов'язана із Шульженко. Отже, це 64-й рік. Я ще живу у своїх комунальних квартирах із мамою. Телефонує якась жінка і каже: "Це Ігор Кохановський?" – "Так". – "Скажіть, вірш "Клены выкрасили город колдовским каким-то цветом" ви написали?" Я кажу: "Так". – "Господи, нарешті я вас знайшла". Я кажу: "А в чому річ?" – "Я Тамара Маркова, композиторка й акомпаніаторка Клавдії Іванівни Шульженко. Я їхала в електричці, і хлопці співали пісню "Бабье лето" під гітару. Мені вона так сподобалася, що я попросила їх написати мені слова. Я приїхала додому і зразу ж написала музику, показала Клавдії Іванівні – їй дуже сподобалося. Одне слово, я місяць шукаю вас. Мені сказали, що це вірш Євтушенка. Я йому зателефонувала – він сказав: "Ні, не мій". Тоді сказали, начебто Роберта Рождественського. Я йому зателефонувала, сказав: "Не мій". Тоді я зателефонувала Булату Окуджаві, він теж сказав: "Не мій".
– (Сміється).
– "І раптом я абсолютно випадково зустрілася з Борисом Бруновим. Він каже: "Та це хлопець, який до моєї Юльки залицявся. Це він написав. Ось його телефон" (сміються). Я кажу: це все дуже приємно, але мені дещо дивно, адже текст чоловічий. Як же Клавдія Іванівна співатиме: "Я кручу напропалую с самой ветреной…"
– "С самой ветреной из женщин…"
– Вона каже: "Ви знаєте, вона так це робить, що у вас узагалі зникає це відчуття. Одне слово, приїжджайте, я хочу вас із нею познайомити". Вона жила в районі метро "Аеропорт". Там було багато письменницьких будинків та естрадних.
– У неї двокімнатна квартира була?
– Так-так. Я приїхав, вона була, здається, на другому поверсі, а Клавдія Іванівна жила на третьому. Ну, коротше кажучи, Клавдія Іванівна спускається, знайомиться зі мною і каже: "Ви знаєте, напевно, що я дуже багато пісень про кохання заспівала". – "Так, Клавдіє Іванівно, я дуже люблю вашу творчість". – "Але я хочу сказати, що не пам'ятаю, щоб мене вірш так зворушив, як ваш". І я це запам'ятав і за нагоди всім розказую (сміються)...
– Але цікаво: Клавдія Іванівна співала, я пам'ятаю, так ніжно: "Клены выкрасили город". Висоцький: "Клены выкрасили город!" Є ж ще третій варіант цієї пісні?
– Є. У мене виходила платівка десь року 75–76-го. Я працював тоді дуже активно, тісно з Юрою Антоновим. Багато в нас пісень було. І я кажу: "Слухай, Юро, у мене є вірш. Я сам написав узагалі-то музичку. Висоцький її співає. А є музика, яку написала Маркова, Шульженко співає. Мені, звісно, дуже приємно і втішно, але це чоловіча пісня". Він подивився вірш: "О, я пишу". І, словом, написав цю музику. Вийшла платівка, яка таку назву й мала – "Бабье лето". Потім уже, багато-багато років після цього, якось ми познайомилися з Дімою Пєвцовим. Але це теж історія окрема...
Коротше кажучи, я якось написав лібрето мюзиклу про Висоцького "Кони привередливые" і показав Микиті Висоцькому. Він схвалив, каже: "Я тебе благословляю". Я питаю: "Слухай, а хто міг би виконати?" – "Дмитро Пєвцов. Я тобі його телефон дам". Я телефоную Дімі Пєвцову, кажу: "Дімо, така історія". Він каже: "Ну, добре. Отже, ви можете мені залишити [текст] на прохідній у театрі?" – "Ну, звісно". Думаю: "Залишу – і, напевно, з кінцями". Раптом він буквально за два дні мені телефонує і каже: "Ігорю, мені так сподобалося! Нам потрібно зустрітися". – "Ну, приїздіть до мене". Коротше кажучи, він до мене приїжджає за кілька днів на 20.00, привозить пляшку горілки 0,7. І в мене теж була. Одне слово, ми просиділи з ним до 9.00, випили обидві ці пляшки горілки (сміється)... І, до речі, анітрішки не сп'яніли.
Словом, у нього тоді вже був свій маленький оркестрик, були свої концерти. Він каже: "Ігорю, я хочу пісню "Бабье лето" заспівати, мені вона дуже подобається". Він заспівав її, і відтоді вона в його репертуарі. А років зо три роки тому на каналі "Культура" вийшла програма "Романтика романса". Вони вирішили всю програму присвятити моїм пісням і запросили Діму Пєвцова. І я йому розповів, як уявляв цю пісню Висоцький. Він каже: "У мене є друг, він написав цю саму пісню, зараз я вам її заспіваю". Або навпаки: спочатку він співав пісню "Мой друг уехал в Магадан", а потім співав цю... Коротше кажучи, Діма каже редактору: "Нумо я теж заспіваю спочатку "Бабье лето", а потім – "Мой друг уехал в Магадан". Ну і йому дозволили, тому що він, звісно, дуже чарівна людина і гарний актор, безумовно. І він у цьому випуску заспівав і "Бабье лето", і "Мой друг уехал в Магадан". Ось така історія (сміється)...
– Ігорю Васильовичу, ви ж народилися в Магадані.
– Так.
– Батька репресували. А за що?
– Батько був із тих морячків, які, як я кажу, робили революцію. До того ж революція була жорстокою в таких родинних зв'язках! Коротше кажучи, його рідний молодший брат Павло був у Денікіна, а батько пішов із флоту році у 15-му, здається... Коли в Новоросійській бухті затоплювали кораблі, щоб німецька ескадра не змогла підійти. Батько служив на міноносці "Пронзительный". І вони плакали, коли бачили, як ці кораблі затоплює. І він пішов у революцію і потрапив до відділу Берзіна. Історію Берзіна ви знаєте, напевно?
– Так, звісно.
– А Сталін серед усіх ГПУшників дуже боявся Берзіна, тому що це була дуже освічена людина, із дворян, знала мало не п'ять мов. І Сталін йому у 32-му, здається, сказав: "З'їздь на Колиму. Кажуть, золото є". Ну і, словом, Берзін туди поїхав, повернувся з валізою золотих зливків, самородків. "Отже, їдь, організуй компанію свою, нехай вона "Дальстрой" має назву. Організуємо промислове видобування золота". А коли у 32-му приїхав Берзін, там ще були підпільні американські копальні на Чукотці, уявляєте?
Батькові інкримінували, що вони з Берзіним хотіли Чукотку віддати Америці. Дурня цілковита
– Зрозуміло.
– Тобто радянською владою там узагалі й не пахло. Ну і, коротше кажучи, туди Берзін приїхав, організував "Дальстрой" і почав закликати великими заробітками всіх, із ким був знайомий. І тоді, у 35-му чи 36-му, батько туди поїхав із моєю мамою. І я там народився 2 квітня 1937-го. А в цей час Берзіна викликали в Москву нібито для звіту. У Москві, як мені розповідали в Магадані, на Казанському вокзалі були розвішані портрети Сталіна, Калініна і Берзіна. Стояли піонери – зустрічати, як зазвичай це за радянської влади було. А за 40 км від Москви вагончик, у якому їхав Берзін, відчіплюють – і більше Берзіна ніхто не бачив. І почалися посадки. Посадили мого батька. А я щойно народився... А оскільки у квітні – там узагалі з вітамінами погано, а тим паче у квітні – у мене шалений діатез був! Мама каже, що я був "суцільне криваве місиво замість маленького дитятка". Коротше кажучи, консиліум лікарів ухвалив вивезти дитину на материк. Мама каже, я практично врятував її та її сестру. Мама розповідає, що, коли ми переїхали на Урал, я ожив. Тобто клімат зовсім інший...
– І ви поїхали в Москву?
– Так, ми приїхали у свою квартиру на Неглінці. А батько сидів. І в мене є вірш про це... Коли змістили Єжова і прийшов Берія, який сказав відому фразу: "Скоро садити нікого буде". Ось тоді стали відпускати. Батькові закидали, що вони з Берзіним хотіли Чукотку віддати Америці.
– (Сміється).
– Ну, дурня цілковита. Півтора року він відсидів і вийшов... Тортури були такі... У стояках тримали цілий день...
– "Склянки" такі?
– Підсобки для одягу. Туди ставили людину – і вона стояла. Мама розповідала, на третю добу в батька тріснули халяви в чоботях.
– Ноги набрякли.
– Так. Коротше кажучи, його випустили, реабілітували, поновили в партії. Але в нього вже було дуже підірване здоров'я. Він був головою радгоспу в Наро-Фомінську... Наро-Фомінськ у той час годував усю Москву полуницею. Відтоді я полуницю не те що не можу бачити, але байдужий... Коли визрівав урожай, то всіх зганяли на збирання цієї полуниці. Ну і я, звісно, сидів у грядках і їв...
– Як це у Висоцького? "В Наро-Фоминске сижу на нарах я, в Наро-Фоминске я" (сміються)...
– Так. І він там працював головою радгоспу. А під час війни у них було ополчення. Вони виходили з оточення, його було поранено. І вони там мало не місяць у болотах ховалися, поки хтось не підійшов. Батька – відразу в госпіталь. Поранення було не дуже й небезпечне, але [після ув'язнення]... Словом, 5 серпня 43-го він помер удома.
– Ігорю Васильовичу, я знаю, що ви у шкільні роки займалися хокеєм, навіть тренувалися в Тарасова.
– Так.
– Чому не стали чемпіоном світу?
– Мене Боженька врятував. У юнацькій команді ми грали разом із Веніаміном Александровим.
– Так. ЦСКА.
– Олександром Альметовим... Так ось на тренуваннях Венік підлаштовувався піді мною, тому що я швидше за нього бігав на ковзанах. Коротше кажучи, його беруть... Я вступаю у 55-му в Інженерно-будівельний інститут завдяки моєму першому спортивному розряду. Ми такі босяки були, звісно... Зараз люди мало не із п'ятого класу вже знають, ким хочуть стати, а ми були такими нетямущими! Коротше кажучи, час уже десь до весни підходить. Отже, із Володькою ми дуже потоваришували, і він після школи часто до мене приходив: обідали, уроки робили. І тут на 8 Березня він каже: "Потрібно тітку Женю привітати". Це дружина батька Висоцького. Ми поїхали до нього на Великий Каретний. Про щось розмовляємо, і [Семен Висоцький] каже: "Ну що, молодь, куди збираєтеся вступати?" – "Та ми ще не знаємо". А він із нами суворо, по-офіцерському, розмовляв завжди. "Отже, слухай сюди. Щоб завжди мати шматок хліба, потрібно йти в інженери". А ми там уже вірші якісь пишемо... Ми виходимо з Володькою, і я кажу: "Ну і що, Васильку?" – "Слухай, у мене є ідея..." А тоді багато інститутів приносили у школи запрошення на день відкритих дверей, розповідали, яких професій навчають тощо. Він каже: "У якого інституту найкращий квиток буде, туди й підемо". Найкращим квитком виявилося запрошення з Інженерно-будівельного інституту імені Куйбишева.
Ми поїхали туди, на Разгуляєва. При ньому був клуб дуже великий. Ми приїжджаємо, а на вході стоять хлопці й запитують пошепки: "У кого спортивний розряд?" Я кажу: "У мене". – "Який?" – "Перший". – "Із якого виду спорту?" – "Із хокею". – "О, ходіть сюди. Ми тобі допоможемо вступити". Я кажу: "По-перше, я не сам, зі мною друг". – "Ми і другу допоможемо". – "А як ви допоможете?" – "Ми вам скажемо тему твору напередодні". Дійсно, до мене приїжджають увечері дві дівчини, кажуть, які теми. І ми заздалегідь збирали твори гарні, перевірили, щоб там не було жодних помилок. Про всяк випадок беремо три екземпляри творів на різні теми, кладемо на коліна ці свої принесені твори, списуємо все. Ну, напевно, усе-таки через хвилювання коми пропустили – дістали по четвірці. А вступали хлопці 37–38-го року народження, тоді найвища народжуваність була. Коли жити стало краще, жити стало веселіше. На наш факультет було спочатку 17 осіб на місце, але після твору відсіяли, звісно, багато. Другий іспит, головний, – математика. А нам пощастило, що нам викладав математику один із найкращих учителів Москви – Микола Петрович Крюков. У нього був орден Леніна тоді.
– О!
– Орден Леніна для вчителя – це взагалі. Коротше кажучи, він нас так натренував на розв'язання цих рівнянь, що ми дійсно були дуже добре підготовлені. Приїжджаємо ми складати математику, нас ці дівчата зустрічали: "Ви підійдіть до тієї літньої жінки: їй складатимете". Я підходжу, беру перший білет, усе розв'язую, відповідаю. Вона мені дає додаткове рівняння – я його розв'язую. Вона дає ще одне – я його розв'язую. Коротше кажучи, 10 додаткових рівнянь – я все розв'язав і дістав п'ятірку. Виходжу: "Ну як?" – "Розумієш, сука, дала 10 додаткових рівнянь – усе розв'язав. Тепер ти йди". І він теж пішов. І з ним така сама історія. І йому теж п'ятірку поставили...
– А на який факультет ви вступили?
– На факультет "Будівельні та дорожні машини". Чому нам це сподобалося? Ми в якомусь класі, коли був день народження Сталіна, були в музеї образотворчих мистецтв, там демонстрували подарунки Сталіну. Ми там побачили макет екскаватора, що крокує. І нам це так сподобалося! І коли в нас запитали: "Хлопці, ви на механічний факультет?" – "А що на механічному?" – "Обладнання та машини". Я кажу: "Що, і той, який крокує?.."
– Я чому запитую? Я закінчив Київський інженерно-будівельний інститут за фахом "Промислове цивільне будівництво".
– О!
– А ви закінчили?
– Я закінчив, а Висоцький покинув. Ми від радості, що вступили, що нам не йти в армію, так загуляли-загули... Ми вчилися всього тиждень – і нас послали в колгосп на збирання картоплі. І ми півтора місяця збирали картоплю замість навчання. Потім, звісно, приїхали, почалися заняття. Але ми якось бездумно до цього ставилися... Словом, починається сесія, а у нас якісь хвости, ми починаємо шалено здавати ці заліки, контрольні роботи. Встигли здати все, окрім креслення. Нам сказали: "Якщо 2 січня ви не принесете креслення – а 3-го іспит із хімії, – вас не допустять". Ну, ми вирішили в ніч із 31-го на 1-ше у Володьки... У нього була квартира трикімнатна. В одній кімнаті він жив із матір'ю, в інший – Міша Яковлєв із Гісею Мойсеївною, яку згадано в пісні. Третя – спільна їдальня. І дуже велика кухня. І ми, словом, на кухні всілися, купили пляшку шампанського, всілися.
Там такий аркуш – вісім форматів А4. [Треба було накреслити] різні деталі, розрізи якісь. На останньому аркуші потрібно було написати всі шрифти, які використано у кресленні. Ну, коротше кажучи, б'ють куранти, ми відкоркували пляшку шампанського, випили, перекурили і стали знову креслити. Десь години до другої ми цю справу закінчили, знову налили й випили, запалили. Я встав, кинув погляд на Володьчине креслення – і мене охопив такий регіт! Тому що на аркуші, де мали бути шрифти... Ну, як кажуть, курка лапою. Василько так узяв чашку від кави, у ній іще залишалася рідина – і повільно-повільно полив усе своє креслення. Я кажу: "Ти що, із глузду з'їхав?" – "Ні, Васильку, усе. Я в інститут більше не ходжу. Це не моє". А я знав, що він ходить у театральний гурток при Будинку вчителя. "Там мені сказали, що в мене здібності є. Я, напевно, вступатиму до театрального".
Висоцький у школі був дуже слабеньким, кволеньким. На уроці фізкультури потрібно було підтягуватися, а він не міг. Усі казали: "Ну, Висота, ти даєш!" Він був таким сором'язливим, але дуже веселим і дотепним
– Ігорю Васильовичу, скажіть, де й коли ви познайомилися з Висоцьким?
– А це дуже просто. Коли війна закінчилася, мати його відправила в Берлін. Там батько служив у гарнізоні, він зв'язківець. Мати відправила його туди, тому що тут голодний час був після війни. Він до нас повернувся тільки у п'ятий клас. А тоді було сім п'ятих класів. Після сьомого класу багато хто йшов до технікумів, тоді залишилося тільки п'ять восьмих класів. Класи об'єднали – і ми опинилися в одному восьмому класі. І то ми дійсно зовні чимось схожі, але якось ми відразу один одного знайшли, сіли на задню парту і відтоді дуже довго не розставалися.
– А яке враження Висоцький справив на вас під час зустрічі?
– Він був дуже слабеньким, кволеньким. Він потім накачався... А тоді на уроці фізкультури потрібно було підтягуватися, і він не міг. Усі казали: "Ну, Висота, ти даєш!" Його Висотою прозвали у школі. Він був таким сором'язливим, але дуже веселим і дотепним. Пам'ятаю, у 10-му класі прийшла нова вчителька з літератури – Олена Петрівна, здається. Вона нам тоді, у 54-му, почала розповідати про Гумільова, про Цвєтаєву. Єсенін тоді ще був напівзабороненим. Про Сєверяніна. Ми захопилися цією літературою, ходили в Пушкінську читальню. Нещодавно сестра знайшла учнівський зошит – там переписаний мало не весь "Громокипящий кубок" Ігоря Сєверяніна.
– "Я гений Игорь Северянин"?
– Так-так. І ми заразилися цією літературою і себе бачили якщо не в літературному інституті, то в чомусь такому. Але спочатку вирішили закінчити технічний інститут.
– Ви захопилися грою на гітарі ще у школі?
– Так. Десь сьомий клас. Мама мені подарувала семиструнну гітару. Ну, подарувала – і подарувала, вона лежала. 53-й рік, помирає вусатий вождь й оголошують амністію, переважно кримінальну. І наше подвір'я на Неглінці перетворюється на блатну малину. Це дуже відомий будинок, про нього навіть вірші є в Некрасова. Отже, було двоє братів: Сила і Павло, здається, Сандунови. Павло, по-моєму, був промисловцем, а Сила – актором МХАТу. Чи не МХАТ, а...
– Малого.
– Малого театру. Той, який був підприємцем, вирішив побудувати лазню і при ній...
– Сандуновський.
– Так. Сандуновський. І готель. Цей комплекс одним боком виходив на Неглинну вулицю, а іншим – у проїзд Неглинний. І там був іще один будинок. А з'єднувався цей будинок із будинком, у якому я жив... Коротше кажучи, подвір'я було прохідним. Воно було дуже велике, приблизно половина футбольного поля. У кутах подвір'я стояли перевернуті котушки від кабелю – ніби столи. На цьому столі грали в буру, випивали. І я там почув блатні пісні.
– (Сміється).
– Мені так вони сподобалися! До того ж половина слів незрозуміла: "Шарит урка в пойме у манданщика. Там ходит фраер в тишине ночной. Он вынул бумбера, осмотрел бананчика. Зыцал по-блатному: "Штемп легавый, стой". Нічого не зрозуміло, але так заворожує! І я попросив хлопців показати акорди. Вони мені показали – я дуже швидко опанував. А мама мені замість колискових співала пісні Вертинського. Я одразу ж дібрав акомпанемент до пісень Вертинського і в нашій компанії був душею товариства.
– Скажіть, будь ласка, чому ви з Висоцьким називали один одного Васильками?
– Якось ми почали згадувати. Я кажу: "Слухай, звідки це пішло?" – "Я згадав. Якось я тебе шукав чи нас шукали у школі..." У школі під час перерви бозна-що творилося. І каже: "Ну, вони там... Вони – Вась-Вась. Де один, там і інший". "Вась-Вась". І напевно, звідси це пішло.
– Я пам'ятаю пісню Володимира Семеновича: "Мой друг уехал в Магадан. Снимите шляпу… снимите шляпу. Уехал сам, уехал сам. Не по этапу, не по этапу". У мене був запис, на якому він говорить: "Цю пісню присвячую моєму другу Ігореві Кохановському". А навіщо, скажіть, ви поїхали в Магадан?
– Це теж досить кумедна історія. Я писав вірші, але я дуже сором'язливий... Щоб кудись зі своїми віршами прийти, – це для мене була мука з мук. А я тоді вже писав вірші начебто серйозні. У мене був брат, царство йому небесне, він закінчив юридичний факультет МДУ. А наші батьки (мій батько і його – дядько Михайло – дружили). Дядько Міша був капітаном другого рангу, здається. Коли мій батько поїхав у Магадан, він цього дядька Мішу туди заманив. І він там був, здається, заступником магаданського порту в Нагаївській бухті. Начебто так. Та це неважливо. Коротше кажучи, він туди поїхав. І там Сашко теж народився, мій двоюрідний брат, який закінчив юридичний факультет МДУ і попросився працювати в Магадан. Він поїхав після закінчення інституту... Спочатку працював як юрист, а потім почав писати в газету "Магаданский комсомолец". І він написав сценарій фільму і надіслав до Москви на вищі сценарні курси. І його викликали. Він приїхав сюди. Це 1964 рік. Ми з ним зустрілися, розговорилися. Я йому почитав вірші. Він каже: "Слухай, ти знаєш, у мене із Женею Сидоровим..." Вони вчилися разом на юридичному факультеті...
– Це майбутній міністр культури Росії?
– Міністр культури. А взагалі дуже відомий літературний критик.
– Так.
– "Він", – каже, – "зараз працює завідувачем відділу літератури та мистецтв у газеті "Московский комсомолец". Давай мені вірші – я йому віднесу". Коротко кажучи, їх надрукували. І мені Сашко каже: "Ти їдь, подякуй, познайомся". А я тоді працював виконробом на будівництві мікрорайону Хімки-Ховрино. Це 64-й рік. Ще Хрущов [очолював ЦК КПРС]. Я приїхав, сказав дякую, познайомився. І там якісь хлопці були. Вони запитують: "А ви взагалі де, що?" – "Працюю виконробом на будівництві Хімок". – "Ви знаєте будівництво?" – "Так". – "Ми вам дамо відрядження. Зараз у Воскресенську під Москвою будують дуже великий хімкомбінат. Там буде аміачна вода, добрива й усе таке"... А тоді Микита Хрущов оголосив 100 днів великої хімії, навколо цього такий ажіотаж був. Коротко кажучи, вони мені виписали відрядження, і я поїхав... Як кошеня кинули на вулицю. Я прийшов до одного, іншого, а мені кажуть: "Слухайте, ви завтра вранці приходьте на нараду й там усіх побачите". Я прийшов на цю летючку – і почався такий базар! Один кричить: "Ти мені, твою матір, труб не дав!" – "Ти мені не дав екскаватора!" – "Ти мені – бетону!" А я все записую, хто що сказав. І потім підходжу до кожного й розпитую. Одне слово, я написав цей матеріал. Їм так сподобалося! Він був на першій шпальті. Навіть із карикатурою. Отже, стіл пінг-понгу, м'ячик – це той самий комбінат, і вони одне одному перекидають, хто його будує. Ну, і мені сподобалося! Я став із ними співпрацювати... Пішов із роботи. Гроші там, щоправда, були дуже [невеликі], але мені так це подобалося! Мені Саша каже: "У тебе є нові вірші?" – "Є". – "Давай. У мене зараз у журналі "Смена"... Був такий журнал "Смена".
– Так-так.
– Як "Огонек", такого формату.
– Так.
– "Ти знаєш, у мене там працює Володя Новіков, мій колишній головний редактор у газеті "Магаданский комсомолец". А він там завідувачем відділу нарису працює. Я твої вірші йому передам". Я віддав вірші Сашку – він передав. І їх теж надрукували. І він мені каже: "Їдь, подякуй і взагалі заводь контакти, може, ще надрукують". Ну, я приїхав і застав розмову Новікова з якимось молодим хлопцем: "Як вам узагалі не соромно? Ви навчалися шість років, здобули спеціальність хірурга! І ви кидаєте її, щоб писати вірші. Ось Ігор пише вірші, ми його друкуємо, а він нам будує мікрорайон Хімки-Ховрино". А я так гордо кажу: "А я вже не будую". – "А що ж ти робиш?" – "Буду тепер працювати позаштатним кореспондентом "Московского комсомольца". Він каже: "Ну, дорогий друже, якщо вже змінювати професію на журналіста, то потрібно починати не з "Московского", а з "Магаданского комсомольца". – "Чому?" – "Ну, ти ж хочеш видати книжку віршів". – "Ну звичайно". – "А коли ти її в Москві видаси?" – "Гадки не маю". – "А там ти її видаси за рік". – "Як так?" Він каже: "Там видавництво, у письменницькій організації шестеро людей. Тож усім вистачає. Хочеш, дізнаюся, чи потрібно там?.. Покажи мені, що ти робиш". Я йому показав нарис. Він каже: "Досить добре. Я спишуся з хлопцями". Він списався, телефонує мені і каже: "Вони тобі надішлють виклик". І мені надіслали виклик...
– І ви поїхали в Магадан.
– І я поїхав у Магадан.
У 61-му ми зустрілися з Висоцьким. Він тоді почав писати. Я кажу: "Васильовичу, а що це за пісні? Звідки?" – "Васьочку, це я почав писати". Коротко кажучи, мій Вертинський, звичайно, став нахрін нікому не потрібен
– Літаком летіли чи поїздом?
– Літаком. Тоді Іл-18 туди літав. Він сідав, по-моєму, у Красноярську, а потім із Красноярська – у Магадан.
– Але після того, як попрацювали кореспондентом у газеті "Магаданский комсомолец", ви поїхали на Чукотку працювати золотошукачем.
– Так. У "Магаданской правде" працював Юра Тепляков. І раптом я дізнаюся, що Юрка влаштувався в золотошукацьку артіль. І якось улітку він приїжджає в чоботях, оброслий бородою. Ну ми зустрілися, сидимо, випиваємо, він розповідає. Я кажу: "Чому ти взагалі туди пішов?" – "Ну, можна заробити". – "А скільки ти заробиш?" – "На квартиру точно зароблю". Я думаю: "Нічого собі!" Коротко кажучи, коли в мене вже вийшла книжка у 68-му році, до мене якраз Висоцький тоді приїхав... І я вирішив: "Треба ж дійсно на квартиру заробити". Було в мене відрядження в Певек, на Чукотку. І я зупинився в письменника Юрка Васильєва. Не знаю, чи живий він зараз. У нього я познайомився з Яном Миколайовичем Губичем. У нього була своя золотошукацька артіль. Ми на розкладачках поруч спали. Уранці встаємо, і він каже: "Усе, я поїхав". Я кажу: "Може, ви мене візьмете?" – "А в тебе взагалі яка професія?" – "Узагалі-то я інженер-механік". – "Із бульдозером упораєшся?" – "Ну звичайно". – "Тоді я тебе беру". Коротко кажучи, він мене взяв у золотошукацьку артіль.
– Ви багато золота намили?
– Я зараз не пам'ятаю... Пам'ятаю, одне велике було зняття. Я стояв на колоді, мені зсипають ґрунт, а я його струменем води розмиваю. Колода під ухилом, а на ній гумові килимки. Усе важке залишається на цих килимках. І потрібно потім килимки відбити, усілякі камінчики, пісочок відокремити від золота. Ось це називається "зняття". Ось у мене було одне зняття – приблизно 3 кг золота за зміну.
– Ого! За зміну?
– Так...
– Скільки ви заробили?
– Я заробив приблизно 7 тис. Заробив на однокімнатну квартиру. Але я її не купив, бо в Москві тоді купити квартиру було неможливо. Неможливо було влізти в жоден кооператив, тому що вони закриті були: то кооператив художників, то кооператив письменників, композиторів. Зате ми з дружиною жили кілька років у достатках.
– Бути золотошукачем важко взагалі?
– Дуже. Я працював, до речі, уночі, тому що на Чукотці ніч як день. Там сонце тільки торкається горизонту і знову підіймається. І я працював уночі, а вдень спав. Якщо мені вдавалося на добу години чотири поспати, я вважав, що мені пощастило. Начебто не важка фізична праця, але стояти на ногах кілька годин дуже важко.
– Ігорю Васильовичу, повертаючись до вашої пісні "Бабье лето", із якої ми почали розмову...
– Так.
– Якщо не секрет, кому ви її присвятили?
– Був у мене роман із донькою Льва Копельова Оленою. Така дівчина була приголомшлива! Вона, здається, потім поїхала до батька в Німеччину...
Я після закінчення інституту потрапив у зварювально-монтажний трест, який будував газове кільце навколо Москви. Тоді я приїжджав до Москви тільки в суботу і неділю. Звичайно, передусім – у лазню, відмитися. І ми практично з Володькою не бачилися. А в 61-му, по-моєму, мене перевели в Москву, в апарат цього тресту. Ну і ми нарешті з ним зустрілися. Він тоді почав писати. Я кажу: "Васильовичу, а що це за пісні? Звідки?" – "Васьочку, це я почав писати". Коротко кажучи, мій Вертинський, звичайно, уже нахрін нікому не потрібен.
– (Сміється).
– А він тоді писав дуже багато. І куди ми не прийдемо, він бере гітару – і всі "чігріхи" його, як ми тоді говорили. І я з білої заздрості тоді написав "Бабье лето".
– 60 років рівно.
– Так-так. І, пам'ятаю, ми зібралися в мене, тусувалися, як тепер кажуть. У нас була така компанія: Толя Утьовський, Міша (забув його прізвище, грузинське прізвище, він режисер), Артур Макаров...
– Син Герасимова і Макарової?
– Так. Загалом, ми зібралися, Васьочок заспівав своїх кілька пісень, ми зробили перерву. Кажу: "А дай-но мені гітару. Я зараз заспіваю". Артур так на мене подивився і каже: "Давай іще раз". Я зрозумів, що пісня вдалася. І вона стала гімном нашої компанії.
– Скажіть, будь ласка: було три варіанти "Бабьего лета", який із них до вас ближчий?
– Ні, мій, звичайно, найближчий (сміється)... До того ж спочатку думали, що [виконувати] буде Пєвцов під оркестр. І зробили навіть аранжування. А потім вирішили: ні, краще просто під гітару...
– Скільки ваших пісень Висоцький заспівав?
– А в мене їх усього чотири: "Бабье лето", "За звездами вослед", "Перекресток" і "Как у Волги иволга". Але він співав тільки "Бабье лето" і "Как у Волги иволга". Ну, а потім я ж потрапив у пісенний жанр, у пісенний цех. У мене був приятель Наум Олєв.
– Так, поет.
– Так-так. І ми з ним дуже подружилися перед моїм від'їздом у Магадан. Коли я повернувся, ми з ним зустрілися, він запитав: "Ну що? Які нові пісні?" – "Ні, я якось до пісень охолов. Зараз філософську лірику якусь..." Він говорить: "Я за чотири роки, поки тебе не було, став одним із провідних поетів-піснярів. Я знайомий з усіма композиторами. Напиши – я тебе з будь-яким зведу". Ну, і я написав: "Я вас люблю, я думаю о вас и повторяю…" Він каже: "О, це для Оскара Борисовича Фельцмана". Отже, набирає йому й каже: "Оскаре Борисовичу, поруч зі мною сидить Ігор Кохановський, який написав "Бабье лето". У нього ще один текст. Я думаю, що це для вас". Той каже: "Приїжджайте". Ми їдемо до Оскара Борисовича. Він був…
– ...у Будинку композиторів.
– Так. Отже, ми з ним вітаємося, я даю текст. Він іде до рояля, сідає і за годину з гаком він при нас написав музику. Кличе: "Женю, Володю!" Женя – це дружина, а Володя – це син, піаніст.
– Знаменитий піаніст.
– Так. Отже, їм зіграв. Усі кажуть: "Ми в захваті". А в нього такий акцент одеський був...
– Так.
– "Ігорю, ви знаєте, перші чотири рядки нікуди не годяться". Я кажу: "А що потрібно?" – "А я знаю? Ви поет". Думаю, ну вже чотири рядки я напишу. Одне слово, ми поїхали, я був увесь такий натхнений. Написав, наступного дня телефоную йому, диктую. "Ні-ні-ні, це нікуди не годиться. Ви поет – ви маєте самі вирішити". Ну й добре. Ну, телефоную ще за два дні, читаю. "Ні-ні, усе повз". Мені стало незручно, я почав телефонувати раз на три дні, на чотири. А пісню вже віддали Мусліму Магомаєву, уже зробили аранжування, призначили дату запису... Я став раз на тиждень телефонувати, щоб не бути настирливим. Телефоную і кажу: "Оскаре Борисовичу, можливо, ці чотири рядки підійдуть: "Сегодня я нисколько не боюсь с XX веком временно расстаться. Позвольте, я в любви вам объяснюсь высоким слогом русского романса". – "І ви ці чотири рядки писали місяць?"
– (Сміється). Я знаю, що Висоцький присвятив вам п'ять пісень.
– Так.
– "Мой друг уехал в Магадан". Які ще?
– "Я видел Нагайскую бухту да тракты. Улетел я туда не с бухты-барахты". Тоді "Друг в порядке – он, словом, при деле. Завязал он с газетой тесьмой. Друг мой золото моет в артели – получил я недавно письмо" (сміються). Потім ще одна, вона не збереглася: "Что сегодня все… мне суды и заседания? Рвусь, как закусивший удела. У меня приехал друг из Магадана – так какие же тут могут быть дела?" Яка п'ята – забув, у мене десь записано...
Висоцький говорив: "Васьочку, ну що за країна така? Мої пісні співають усі – від двірників до академіків. Чому я маю їхати до якогось агента КДБ, співати йому свої пісні й віддавати себе на глум, щоб він за мене слівце замовив?" Я кажу: "Васьочку, таке се ля ві"
– Висоцький навіть епіграми писав вам?
– Епіграми писав. Але це коли ми у школі були. Я грав у хокей, і мені вибили зуб – я вставив золотий (сміється)... Коли приїхав із Магадана, я його замінив. І він написав: "Ты, напившись, умрешь под забором, не заплачет никто над тобой, подойдут к тебе гадкие воры, тырснут кепку и зуб золотой" (сміються).
– Він дотепним був?
– Дуже дотепним. Він говорив – усі просто лежали від сміху. Так він імпровізував. У нього був такий трюк: коли ми йшли, припустімо, по вулиці компанією, він підходив до стовпа й зображував божевільного, який розмовляє зі стовпом. Він жестикулював, доводив, бив його... Народ поступово збирався, і коли людей збиралося вже багато, він говорив: "Друзі, ну вам досить". І всі розуміли, що їх розігрували. Дуже веселою людиною був. Дуже дотепний, винахідливий.
– Яка ваша улюблена пісня Висоцького?
– Напевно, "Кони привередливые" із циклу "Купола"... З лазнею така історія була: я якраз приїхав у відпустку у 66-му, а він поїхав на натурні зйомки "Хазяїна тайги". В один чудовий день дзвінок: "Васьочку, ти вдома?" Я кажу: "Так". – "Я телефоную тобі з Казанського вокзалу, я приїхав. Я зараз до тебе приїду". Приїжджає з гітарою за спиною. "Зараз я тобі дещо покажу". І заспівав "Протопи ты мне баньку, хозяин…" Я кажу: "Володю, давай ще раз, будь ласка". Він заспівав ще раз. Я кажу: "Мені здається, Васьочку, усе, що було до цього, – це тільки розминка, прелюдія, а зараз тільки починається..." – "Ти знаєш, я теж так подумав". І я його одразу ж записав. У мене був перший запис "Баньки по-белому" (сміється)...
– Я знаю, що ви разом із Висоцьким їздили в гості до опального Хрущова. Що це було?
– (Сміється). Це було дуже смішно. В один із днів він до мене заїхав уже напідпитку: "Слухай, Васьочку, їдьмо до Хрущова". Я кажу: "Що значить "їдьмо до Хрущова"?" – "Ну, він мене запросив". – "Ну добре, тебе запросили. А я до чого?" – "Поїдьмо разом, я без тебе не поїду". – "Ну добре, поїдемо, тільки я тебе почекаю там, і все". Ну і якийсь шофер нам трапився не дуже, не там повернув... Він каже: "Шефе, ти знаєш, кого везеш?" Я кажу: "Володю, не видрючуйся, будь ласка". І розповів йому такий випадок, про який прочитав у книжці Анатолія Марієнгофа "Без брехні". І там він розповідає, як вони з Єсеніним їхали з візником не дуже добрим. Єсенін каже: "Ти знаєш, що везеш найкращого поета Росії?" На що йому візник відповів: "А ми знаємо тільки бронзових" (сміється).
– Клас.
– І я Володьці сказав – він відразу зажурився. Ми під'їхали, кажу: "Я на тебе чекаю, ти тільки не дуже довго". А він уже напідпитку – думаю, напевно його довго не витримають. Ну, коротко кажучи, його не було хвилин 40. Він влазить у машину, і відчуваю, що він ще додав. "Васьочку, ну що?" Він сказав, що повернення неможливе (сміються)...
– Ігорю Васильовичу, ось парадокс: начебто гнаний Висоцький, не друкують, мало знімають, не згадують, не дають звань. А з іншого боку, надовго і часто їздив за кордон. Зараз дивишся фотографії: проскакують усі частини світу буквально, про що радянським людям тоді можна було тільки мріяти. У Болгарію хіба що можна було мріяти поїхати.
– Так.
– А тут від Америки до Франції – увесь світ під ногами. Доводиться чути, що Володимир Семенович співпрацював із КДБ, був навіть агентом КДБ. Можливо це чи ні?
– Ні, це дурниця, повна дурниця. Просто його дуже любив...
– Брежнєв.
– Леонід Ілліч Брежнєв. Розповідаю історію. 1968 рік, я приїхав у відпустку. Він мені телефонує і каже: "Ти бачив сьогодні "Советскую Россию"?" – "Ну і що?" – "Там страшна стаття про мене. Зараз я до тебе приїду". Приїжджає, привозить цю статтю. А Новіков, автор цієї статті, пішов зі "Смены" і працював у "Советской России". Я кажу: "Зараз йому зателефоную". А вони як приклад антирадянщини навели чотири рядки з пісні Візбора: "Зато мы делаем ракеты и перекрыли Енисей".
– Угу.
– І я телефоную Новікову: "Така історія: у мене Висоцький в агонії. Ми б хотіли приїхати, пояснити"... Він каже: "Давайте зараз. Я якраз, поки ви будете їхати, із головним поговорю". Ми приїжджаємо, він нас зустрічає і каже: "Друзі, усе гаразд. Вони прокололися, тому жодних, так би мовити, наслідків не буде". Не буде ні листів трудівників – нічого цього не буде. Ми поїхали, Висоцький каже: "Ну що означає "не буде"? Переверстають статтю?" А я був тоді добре знайомим із Віктором Лур'є. Це агент КДБ, який не приховував, що він агент. Він був ідеологічний агент чи що... Один із його вдалих заходів, за який він начебто здобув орден Леніна... Коли Аллілуєва написала знамениту книжку "10 листів до друга", вона віддала її в італійське видавництво. Книжка мала вийти 7 листопада 1967 року, до 50-річчя радянської влади. Лур'є якось дізнався, у якому видавництві книжка, викупив рукопис і видав у якомусь маленькому, непомітному видавництві. Тобто вона вийшла до ювілею...
– Без скандалу.
– Так. А я його знав, тому що він дружив із братом моєї дружини. Я йому телефоную і кажу: "Вітю, ми тут із Володею Висоцьким. Ось така історія сталася, ми хотіли б до тебе приїхати порадитися". Ми приїжджаємо до нього, розповідаємо все. Він каже: "Отже, я зателефоную Галі (Галя – це дочка Брежнєва) і спробую цю всю справу змікшувати". Ну, коротко кажучи, я йому зателефонував за день. Він каже: "Усе гаразд. Я з Галею поговорив". А коли ми в цього Віктора були, він нас пригостив. У нього все дуже гостинно було: пляшки з віскі, вином, джином, горілка будь-яких сортів. Ну ми, звісно, випили з Володею. Їдемо в таксі, і він мені каже: "Васьочку, ну що за країна така? Мої пісні співають усі – від двірників до академіків. Чому я маю їхати до якогось агента КДБ, співати йому свої пісні й віддавати себе на глум, щоб він за мене слівце замовив? Ну що це таке? "Я кажу: "Васьочку, таке се ля ві".
– Іншої країни в нас немає. Але Брежнєв таки любив Висоцького.
– Так, любив. І дійсно, нічого не було після цієї статті, хоча стаття була розгромна й усі чекали, що буде щось таке.
– Ігоре Васильовичу, актори Театру на Таганці сильно Висоцькому заздрили?
– Дуже сильно.
– Мені про це Юрій Любимов свого часу говорив, коли я брав у нього інтерв'ю. Він просто страшні речі розповідав.
– Так. Дуже сильно. Наприклад, моя сестра працювала в Большому театрі. Балериною, солісткою була. Які в них там інтриги, господи ти Боже мій! Зараз кажуть, що якась історія йде із Захаровою в "Ленкомі" недобра. Театральний колектив – це завжди інтриги, заздрість, підсиджування і все, що завгодно.
– Батьки Володимира Семеновича – що це за люди були?
– Ніна Максимівна була, звісно, чудовою людиною. Але вони із чоловіком розійшлися практично відразу, коли Володя народився. Молода жінка, певна річ, якийсь чоловік був...
– У мами?
– Так. Коротко кажучи, батьку він був нафіг... зовсім не потрібен, вибачте. Він був неприкаяним. І перше, що йому вселила Марина, – що в нього має бути дім. І тоді вони якимись шляхами потрапили в кооператив художників, побудували дім... Узагалі, якби не Марина, він, звичайно б, раніше пішов... Вона йому продовжила життя. Безумовно.
– Його батько дійсно був кондовим радянським офіцером?
– Абсолютно кондовим. Ну це ж треба сказати на панахиді?! Я не був, щоправда... Я навіть на кладовище не поїхав. Я просто привозив квіти до його труни, коли приїхав у Театр на Таганці, а на кладовище не поїхав. А мені Севка [Абдулов] розповідає: "Уявляєш, сидимо, – Володьці там улаштували поминки, – а отже, цю могилу на Ваганьківському вибив..."
– Кобзон?
– Кобзон, так. Абдулов каже: "Уявляєш, ми сидимо, і раптом батько Семен каже: "Так, напевно, Володька був дійсно талановитим. Його навіть Кобзон цінував"... (Сміється). Ще мені Володька розповідав: "Учора я приходжу до батька, а він на мене матом: "Ти ж, трясця його матері, пишеш... Мене вчора генерал викликав. Припиняй цю свою антирадянщину писати". А на першу чи другу річницю батько говорить... А, це не річниця була, це сталося, коли вийшла книжка...
– "Нерв".
– Так. І він каже: "Зараз ми видаємо ще одну книжку..." Я хотів сказати: "Семене Володимировичу, ви ж пам'ятаєте, що ви своєму синові говорили?" Ну, загалом, це була дуже неприємна людина. А Ніна Максимівна була дуже м'якотілою. Вона говорила: "Я не знаю, що робити. Він знову почав пити". "Він уже третю ніч не ночує. Він себе жене..." Я кажу: "Я зараз поїду його шукати". Я заїжджав до Євгенії Степанівни, тітки Жені, і ми їздили й шукали його.
Ми з Микитою Висоцьким не те що посварилися, але я йому висловив усе... Напередодні виходу нашого молодняку на підтримку Навального він виступив на якомусь радіо і сказав: не ходіть, ви, типу, гарматне м'ясо, нікому ви не потрібні... Ну, якусь маячню наплів. І я йому зателефонував: "Не ганьби прізвища батька. Якби батько був живим, він був би зараз поруч із Навальним"
– Вона гарна жінка була?
– Вона дуже гарна. Вона його дуже любила – у неї своїх дітей не було...
– Ви багатьох коханих жінок Висоцького знали?
– Напевно, усіх. Хоча ні, не всіх. У мене була обручка. Я [вирішив, що] ніколи не одружуся – і йому подарував. Якось за рік дивлюся: у нього обручки немає. "Васьочку, а де ж обручка?" – "Ти знаєш, я вчора був у Красноярську – у мене така дівка... Ми там із нею дві ночі провели! Я сідав на потяг – вона просто чіплялася, плакала. Я зняв обручку – і їй дав" (сміється).
– Ви розповіли, який гарний вплив на Висоцького мала Марина Владі. Що це взагалі за людина?
– Вона чудова людина. Вона – російська жінка в гарному сенсі слова. З неї декабристка вийшла б.
– Кохала його?
– Дуже кохала. Дуже. І він її дуже кохав. Спочатку просто божеволів. Ну, а потім... Як кажуть: справжнє кохання живе три роки, а потім починається амортизація сердець і душ.
– А друга дружина Людмила Абрамова якою була?
– Люся була чудовою людиною, начитана, розумна, але абсолютно не зуміла створити дім. Розумієте? Із нею він був якимось неприкаяним. Хоча вона чудова людина. Але мені якось Володька писав у листі: "Як Люся? Люся сидить за чашкою кави із сигаретою". Я кажу: "А діти?" – "Ну, а діти як діти..." Вона дуже гарна людина, але, можливо, вона знала, що він їй невірний. Але сімейне життя в них не дуже склалося... Щойно вона дізналася, що в нього [новий] роман, вона взяла під пахву двох діточок і пішла.
– Оксану Афанасьєву, яка стала пізніше дружиною Леоніда Ярмольника, ви знали?
– Ні, я її знав тільки в перші роки. Севка Абдулов усіх збирав, і ми 25 липня, у день смерті, завжди їздили на кладовище, поминали його. І ось тоді я її побачив. А до цього я її не знав.
– Гарна вона була?
– Ну як вам сказати? Узагалі у Володі смак на жінок був дуже дивний. Перший виняток – це була, певна річ, Люся. Коли він прийшов із Люсею (а вони знімалися разом у фільмі "713-й просить посадку") – вона була чарівної краси.
Мама казала: "У Володі чергова буфетниця" (сміється)... І раптом Люся: з очима, висока, струнка... І коли він із нею прийшов, ми очманіли. Він не знав, як поводитись із такою гарною жінкою. А потім Марина, звісно. Вона була чарівною абсолютно. А ця – мені здалося, із його колишніх уподобань. Вона на мене не справила жодного враження.
– Діти Висоцького Аркадій і Микита реалізувалися, як вам здається?
– Я думаю, що так. Хоча ми з Микитою не те що посварився, але я йому зателефонував і висловив усе... Тому що напередодні виходу нашого молодняку на підтримку Навального він виступив на якомусь радіо і сказав: не ходіть, ви, типу, гарматне м'ясо, нікому ви не потрібні... Ну, якусь таку маячню наплів. І я йому зателефонував і кажу: "Не ганьби прізвища батька. Якби батько був живим, він був би зараз поруч із Навальним".
– Ви впевнені в цьому?
– Абсолютно.
– Тетяна Іваненко, ще одне кохання Володимира Висоцького...
– Так, я дуже добре знав Тетяну.
– Вона працювала в Театрі на Таганці, нещодавно померла.
– Так.
– Говорили, що в неї від Володимира Висоцького дитина. Це так?
– Так, у неї дочка. Вона довго приховувала. Я не знаю, Володя визнав її врешті-решт чи ні. Але це дійсно так.
– Ви цю дівчинку знаєте, так?
– Так, я її добре знаю. Ба більше: коли ми жили з дружиною на Ломоносовському проспекті, вона жила поруч і часто заїжджала до нас. І якось вона з моєю дружиною Машею подружилася.
– Гарна вона була, до речі?
– Дійсно гарна, дуже.
– І, кажуть, шалено кохала Висоцького?
– Так. Вона вже була вагітною і ув'язалася з нами в Пярну. Ну начебто покинута, а Маша така жаліслива... Якось Ніна Шацька приїхала, а ми тоді грали у скрабл. Ніна всіх обігравала. Я думаю: "Я взагалі-то письменник, у мене словниковий запас..." Нічого такого! Ну, і ми грали у скрабл, було весело. А потім мені Маша каже: "Знаєш, мені що Нінка сказала?" – "Що?" Вона каже, що їй Танька сказала, що я сплю і бачу, як би з нею переспати... Ніби як я її привчаю, щоб за нагоди зрадити Машу. Я кажу: "Ну що за нісенітниця? Машо, припиняй цю дружбу. Якщо людина так за нашою спиною говорить приятельці, навіщо нам це потрібно?"
– Доньку Іваненко від Висоцького ви бачили коли-небудь?
– Ні, я її тільки бачив, коли вона інтерв'ю давала десь, а в житті жодного разу не бачив. Вона дуже негарна... Ну у Володі чоловічі риси обличчя, але коли ці риси накладаються на жіноче обличчя, виходить не дуже...
– Але схожа?
– Схожа.
– Скільки років ви дружили з Висоцьким?
– В останні роки ми бачилися дуже мало. Пам'ятаю, у мене вийшла платівка, і ми перетнулися на фірмі "Мелодія" (я входив тоді в художню раду "Мелодії"). Він там записував "Алису в стране чудес". "Ой, Васьочку, як справи?" Кажу: "Їдьмо до мене, у мене [вийшла] платівка – я тобі подарую, заодно й обмиємо". – "Ну, поїхали". Приїжджаємо до мене. Я йому даю платівку. Він каже: "Скажи, а в тебе як авторські? Я можу в тебе позичати?" – "Та коли завгодно!" (Сміється)...
Потім мені хтось телефонує: "Я вчора був на концерті Висоцького. Він співав "Бабье лето" і сказав, що музику він написав". Я кажу: "Васьочку, що за справи?" – "Ти знаєш, так розійшовся цей запис! Васьочку, іноді під час концерту таке ляпнеш, що потім самому соромно. Мені із [Всесоюзного агентства з авторських прав] надійшла рапортичка. Давай зараз разом поїдемо у ВААП, і я при тобі напишу, що це не моє". Ми дійсно поїхали, він написав – усе. За кілька років, буквально за два роки до смерті мені знову таку історію розповідають. Я йому телефоную: "Васьочку, що за справи?" І відчуваю, що він п'яний. Він каже: "Васьочку, ну однаково гроші мені йдуть. Яка різниця?" Я кажу: "Ну якщо "однаково" – до побачення".
Потім ми з ним бачилися буквально за кілька місяців до його смерті, у квітні 1980 року. Я тоді приїхав у ВААП у Лаврушенському провулку, там, де Третьяковська галерея. Я зазвичай у понеділок приїжджав, брав гроші на тиждень... І в один із понеділків (ще сніг був, сльота) приїжджаю – Mercedes Володькін стоїть. А в мене була тоді "Волга" – припаркувався поруч. Ми зустрілися: "Васьочку, Васьочку..." Обійнялися. І я дивлюся: він напідпитку, а від нього не пахне. А в нього зазвичай таке амбре! Я ж знаю. І мені так дивно здалося... А я, коли під'їхав, дивлюся – сидить блондинка миленька (виявилося, що це Оксана). Каже: "Як справи?" – "Я, Васьочку, ці справи пам'ятаю добре. Я поруч із тобою припаркувався – сидить чарівна блондинка". – "Так-так, Васьочку. Усе, усе, я побіг". Ну ось у нас така була зустріч.
Коли Висоцький напідпитку був, він міг віддати останню сорочку. Але взагалі він був дуже собі на умі хлопець
– Доводилося чути, що ви розійшлися з Висоцьким через те, що вас, по суті, розвела та сама Іваненко. Говорили, що ви цілувалися з Іваненко, а Висоцький вас застав. Це правда?
– У нас був такий випадок насправді... Отже, я і Володька у Таньки Іваненко напилися дуже сильно. Володька відключився. І ми раптом із Танькою стали цілуватися, дійсно. Але потім у мені щось йокнуло. Думаю: "Зараз Володя прокинеться – що це таке?" Наступного дня я йому кажу: "Володю, така історія трапилася. Ти мені вибач. Або, якщо хочеш, не вибачай. Я тобі щиросердно кажу". – "Васьочку, ну годі, ми були п'яними. Що з п'яного візьмеш? Забули". І все тривало, все нормально. Жодного розброду не було. Потім ми розійшлися просто... Ну, життя розвело.
По-перше, коли я вступив до вищих літературних курсів 71-му року, мені потрібно було навчатися і десь заробляти гроші. У мене вже на той час гроші скінчилися, я одружився, у дружини була дочка, і потрібно було сім'ю утримувати. Тому мені було не до загулів. Він іноді до нас заїжджав, але дуже рідко. Потім я обрав пісенний шлях. Це взагалі два паралельні [всесвіти], так би мовити...
Якось ми зустрілися, він каже: "Твої поети-піснярі – це щось". – "А що?" – "Це ж треба три рядки повторити: "Я могла бы побежать за поворот, я могла бы побежать за поворот, я могла бы побежать за поворот, я могла бы, только гордость не дает..." – "Ну там така музика, яка потребує повторень!" – "Ні, Васьочку, це не годиться!" (Сміються).
– Яким Висоцький був у побуті?
– (Сміється). Коли напідпитку був, він міг віддати останню сорочку. Але взагалі він був дуже собі на умі хлопець. А з останньою сорочкою у нас був такий випадок... Я після старателів приїхав до мами на іменини. Кажу: "Усе, Васьочку, я за кілька днів вилітаю. Лечу в Сухумі, там знімаю кімнату..." – "О, я з тобою". А він уже розперезався... "Ні-ні, я сам, не потрібно. Я втомився у старателів. Чотири години якщо вдавалося поспати, то, вважай, пощастило". – "Я з тобою тільки приїду... Ми там були нещодавно з Мариною..." А в них весільна подорож була пароплавом до Грузії. "Ми там зупинялися, там у мене все налагоджено. Я тобі влаштую найкраще місце". Я кажу: "Ну гаразд, добре. Тільки жодних п'янок, гулянок". – "Ні-ні, даю слово". І зник. День минає, два – його немає. Ну, коротше, я купив квиток. Стою в аеропорту, приземлення оголосили, раптом ззаду: "Васьочку!" Я кажу: "Ти як узагалі тут опинився? Васьочку, ми домовлялися, що якщо ти поїдеш, то буде..." – "Ні, все, їдемо. Там на нас чекають". Дійсно, сідаємо, раптом дві чорні "Волги" під'їжджають до трапу, виходять якісь грузини. Ми спускаємося, сідаємо у ці "Волги" і їдемо серпантином кудись у гори.
На Володьці була куртка з тонкої шкіри бежевого кольору (йому Марина подарувала). Загалом, доїхали, я йду і якийсь чоловік поруч зі мною йде. Раптом до них підходить Володька, знімає куртку і вішає на... не пам'ятаю, Гіві чи Гоя... Той каже: "Володю, не треба, я не можу від тебе таке прийняти". – "Ну в мене ще буде, а в тебе – ні". Потім починаються гуляння, починаються тости нескінченні. Отже, відвозять нас кудись. Ми вранці прокидаємося – море буквально хлюпається поряд. Ми перекусили, він каже: "Слухай, Васьочку, який же я мудак!" – "Ти про куртку, чи що?" – "Так". – "Я давно знав, що ти мудак". – "Ну що мені робити? Це подарунок Марини... Як я міг?! Васьочку, допоможи, забери якось ту куртку". Я кажу: "Гаразд, постараюся".
Потім знову приїжджають ці хлопці, цей хлопець у куртці... Сидимо, потім я підсаджуюся до нього і кажу: "Який приголомшливий ресторан. Мені Марина розповідала про нього". – "Їй сподобалося?" – "Дуже сподобалося. Взагалі вона широкої душі людина, але їй дуже не сподобається, коли вона дізнається, що Володя її подарунок подарував тобі". Він каже: "Слухай, я ж не хотів". – "Давай її мені, а Володі якось передам". – "Так, ти йому скажи, що я прошу вибачення. Ти ж бачив, що я не хотів". Отже, я підходжу до Володьки, штовхаю, він на мене подивився і балакає собі далі, неначе це його не стосується (сміються).
– Фотографій із Висоцьким у вас багато?
– Ні! Буквально дві! Отже, я приїжджав до Москви на зустріч нового 1967 року. Мені хлопці зробили відрядження у Москву на кілька днів. Він мені каже: "Васьочку, ми йдемо зустрічати Новий рік до Андрія Вознесенського". – "Що означає "ми йдемо?" – Він запросив?" – "Він тебе запросив". Загалом, повторюється історія з Хрущовим...
А я йому розповідав... Коли у нас з Оленкою Копелевою був роман, я дуже хотів познайомитися з Вознесенським. Він був для мене кумиром (і залишається, до речі). І раптом мені Оленка каже: "У Трифонова брат зведений. У них одна мати і різні батьки". Міша Дьомін. Коротше кажучи, він був замолоду злодієм у законі. Відсидів мало не червонець, як вони кажуть, і почав у таборі писати вірші. І їх надрукували – він влаштував зібрання і сказав, що виходить. Отже, вони його мали відпустити.
– Розкоронувати.
– Так. Коротко кажучи, цей Мишко Дьомін і прозаїк був, але передусім поет. Але дуже посередній, як на мене. Неважливо. Мені Оленка каже: "Я з Мишком Дьоміним зустрілася, він запросив у гості і сказав, що Андрій Вознесенський буде". Я кажу: "Ой! Ходімо!" Отже, ми приходимо, Андрій Вознесенський дійсно там. Ми випивали і стали колом вірші читати. Я прочитав "Бабье лето". Мені Вознесенський каже: "Це, напевно, пісня?" – "Так. А чому ви так вирішили?" – "Аж занадто лад у неї пісенний". І, отже, Висоцький каже: "Я говорив Андрію, що у мене друг приїжджає з Магадана..." – "А хто друг?" Він каже: "Ігор Кохановський". – "Та я з ним познайомився раніше, ніж із тобою. Нехай приходить". Ну і коротко кажучи, я прийшов. У мене був портсигар, зрозуміло, я купив банку чорного кав'яру ось такого об'єму, ось таку завтовшки. Отже, ми приходимо, я вручаю Зої цю банку, вона ставить на стіл – і мені стало ніяково! Тому що на столі стояли салатик, оселедець із картоплею, здається, салат із буряка, олів'є – і все. І раптом банка кав'яру!
Коротко кажучи, там був якийсь фотограф. І він увесь час фотографував усіх і групою, і поодинці. Десь є ці світлини. Ой, і я себе сварю, що... Був такий момент... Буквально за два – три роки після смерті Володі ми зустрічаємося з Вознесенським. Я сидів у фоє – він із Зоєю йде. "Гаріку, привіт". – "Привіт". – "Ми тут гортали новорічні фотографії – які ж ми там усі чудові! Мені б, дурню, сказати: "Зою, дай світлини..." Але я не здогадався...
А потім я написав дуже великий нарис "Серебряные струны" для "Юності"... Мене Діма Биков зісватав... Ми з ним якось киряли – він каже: "Слухай, є книжка "Достоєвський у спогадах сучасників", "Чехов у спогадах сучасників", "Толстой у спогадах сучасників". А чому немає "Висоцький у спогадах сучасників"?" Я кажу: "Так, дійсно". – "А ти б узявся за таку книжку?" Я кажу: "З'їсти-то з'їсть, та хто йому дасть?" – "А я вже домовився з Оленою Шубіною, що ти будеш її робити". – "Приголомшливо". Загалом, я починаю книжку робити, потім цей нарис був. Коли я вже здав книжку, мені Олена каже: "Ігорю, заголовок вигадав?" – "Міркую над цим. Як вам: "Я, конечно, вернусь"?
– Класний заголовок.
– Вона каже: "Слухай, є ж, здається [пісня Галича]".
– "Я когда-то вернусь".
– "Я когда-то вернусь". А якби "Я, конечно, вернусь"? "Я, конечно, вернусь, не пройдет и полгода".
– Так-так.
– Усi – із цієї пісні.
– "Возвращаются все, кроме лучших друзей".
– Так-так. Ну, коротко кажучи, я їй телефоную буквально за два дні: "Олено Данилівно, у мене ще є одна назва, але не знаю, чи зважитеся ви на таке". – "Що за назва?" – "Все не так, ребята".
– Клас.
– Вона каже: "Ви – геній!" (Сміється).
– Ось це клас!
– І книжка вийшла з такою назвою. Там спогади всіх близьких друзів...
– Ігорю Васильовичу, Висоцький щось привозив вам із-за кордону?
– Ні. Тому що я був дуже заможною людиною завдяки своїм пісням. Я їздив, щоправда, не до бозна-яких країн: до Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Він розумів, що зі мною все гаразд, що мене, так би мовити, нічим не здивуєш.
– Проблеми з алкоголем у Висоцького завжди були?
– Розумієте, яка річ? Така історія трапилася, яка його зламала. Коли він навчався на останньому курсі школи-студії МХАТ, він одружився з Ізею...
На похоронах Висоцького зустрічаю Сєвку Абдулова, кажу: "Ну як же так?" А він так спокійно: "А ти нічого не знав?" – "Що я мав знати?" – "Що він сидів на голці". – "Звідки ж я знав? На чому ж він сидів?" – "На морфії"
– Жуковою.
– Так.
– Вона працювала в київському театрі Лесі Українки.
– Так. Володя з'явився на виставі: він грав Бубнова у п'єсі "На дні". Коли Бубнов приходив до нічліжки, обвішаний бубликами, він ходив, хитаючись, і співав: "Мраморное твое личико поцелуем я зажгу". На цьому місці він викликав шквал оплесків. Тобто він так добре пройшов, що у нього було запрошення від п'яти московських театрів: від Маяковського, від сатири, від Пушкіна і від "Современника", здається. А він був одружений. І коли він приходить, скажімо, в театр "Современник", каже: "Я б пішов до вас, але у мене дружина зараз, щоправда, в київському театрі працює. Але якщо ви її візьмете, тоді я до вас прийду". Йому кажуть: "Ні, ви знаєте, у нас..." Коротко кажучи, всі, крім...
– Пушкінського театру?
– Так. Я забув прізвище режисера... Він йому каже: "Так, я її беру". Отже, його взяли у трупу, і театр одразу ж поїхав на гастролі у Ригу. І він мені телефонує звідти і каже: "Васьочку, у мене два виходи у "Їсти подано". Ми цілими днями лежимо на пляжі – приїжджай". А я щойно закінчив інститут – і я до нього приїхав. А він навчався разом з Оленкою Сітко, і її теж узяли у театр Пушкіна. А мати Оленки Сітко була найближчою подругою Валентини Сєрової. І там я з перших вуст дізнався історію роману Валентини Сєрової та Рокосовського.
Отож, Рокосовського під Москвою дуже сильно поранили і він лежав у госпіталі, дуже погано відновлювався. А Валентина Сєрова, як і багато актрис, їздила по госпіталях із концертами і читала вірші. Ну вона прочитала – до неї підходить головний лікар: "У нас лежить тяжко поранений генерал, він не вийшов на ваш виступ. Може, ви йому почитаєте вірші?" – "Звісно". Ну, підійшла: він лежав, повернувшись обличчям до стіни. Вона йому почитала вірші – і пішла. Наступного дня їй телефонує головний лікар і каже: "Валентино, ви не могли б прийти до генерала? Він попросив..." – "Як же він просив, коли він лежав, повернувшись до мене спиною?" Вона до нього приїхала: він уже лежав обличчям до неї, слухав вірші. І в них було кохання з першого погляду. Коли він виписався і поїхав на фронт, вона до нього приїхала. І Симонов іншого виходу не знайшов, як поскаржитися Сталіну. На що той сказав: "Ми не можемо втручатися в особисте життя товаришки Сєрової і товариша Рокосовського" (сміється)... А Рокосовський не знав, де його сім'я. Під час евакуації вони розгубилися, і він не знав, чи живі вони. Коротко кажучи, буквально за рік, може, менше, вони знайшлися. І він сказав Сєровій: "Пробач".
– А що за випадок стався з Висоцьким, що він став пити?
– Я відхилився від теми...
– Ви приїхали до Риги...
– Так. Потім Висоцький повертається у Москву, ми зустрічаємося. Я кажу: "Що з Ізею?" Він каже: "Мені все це..." Коротше, про Ленських згадав. Він його викликає і каже: "Отже, так, твою дружину я не беру..." Висоцький зірвав репетицію, чи що. "І я пишу наказ про твоє звільнення з театру". І ось тут він запив. Це його, на мою думку, зламало. Ми з ним тоді бачилися рідко: у нього як тільки вільний день – вилітав до Києва.
– Ну так. У нього бабуся тут жила.
– Так.
– Пив сильно?
– У нього були запої. Спочатку запій, потім або зашиється, або щось там ще. Перерва, він зовсім не п'є – потім зривається у піке... Він мені пише лист: "Я розв'язався, Люся засмутилася. Але, щоправда, знає, що я тиждень-другий погуляю і зав'яжу. Або через лікарню, або сам" (сміються).
– А листів багато у вас зберігається?
– Ні-ні. У мене п'ять листів. Вони всі увійшли до цієї збірки.
– Про захоплення Висоцького наркотиками ви знали?
– Ні! Така історія, знову-таки, з його смертю пов'язана... Я як людина, яка виросла поруч із лазнею, дуже довго продовжував свою традицію і ходив паритися. Якось я домовився з одним композитором зустрітися у "Циделі". Ми домовилися зустрітися о 12.00, а я спізнився і прийшов десь о 12.30. Він каже: "Я думав, ти не прийдеш, зателефонував дружині, вона сказала: якщо домовилися, він обов'язково прийде, тільки передай, – щойно він пішов у лазню, зателефонувала якась жінка і сказала, що сьогодні вночі помер Володя Висоцький".
Я їду додому, Маша каже: "Ти маєш поїхати". – "Я не можу". – "Як?" – "Не можу його бачити мертвим"... Коротше, я цього дня не поїхав, поїхав наступного дня. Приїжджаю, Марина зустрічає мене, голову на плече – і заридала. Я зараз це кажу, а у мене сльози на очах. Зустрічаю Сєвку, кажу: "Ну як же так?" А він так спокійно каже: "А ти нічого не знав?" – "А що я маю знати?" – "Що він сидів на голці". – "Звідки ж я знав? На чому він сидів?" – "На морфії".
Вибачте, роз'яснення зроблю. Розповідаю ще епізод, потім повернуся до цього. Отже, це 1968 рік, я приїхав у піврічну відпустку. Мені телефонує Паша Леонідов.
– Адміністратор його, відома людина, звісно.
– Загалом, телефонує Паша Леонідов: "Слухай, тобі Володька не може дотелефонуватися. Просив передати, щоб ви сьогодні заїхали – його виписують". Я кажу: "А коли він [потрапив до лікарні]?" – "Учора. У нього якась кровотеча, щось він відчув. Йому дали якісь ліки, і він попросив, щоб ми по нього заїхали". А він живе на Каретному... Я жив тоді на Тверській. Я кажу: "Я зараз по тебе заїду – і поїдемо". Ми забрали Висоцького, і Паша каже: "Хлопці, може, ви заїдете до мене? Посидимо, кави вип'ємо". Ми заїхали, я до нього заходжу і кажу: "Оце так, Пашо, яке ж у тебе багатство!" А у нього стелажі з книжками – всі видані до революції. А він каже: "Ну, яке у мене було багатство..." – "А куди ж воно поділося?" – "Ви знаєте, що сидите з найкрутішим наркоманом Радянського Союзу?" – "А що означає "найкрутіший наркоман Радянського Союзу"?" – "Я прийшов до лікарні і сказав: "Хлопці, я хочу зав'язати, робіть зі мною що завгодно, у мене норма була 40 ампул морфію на добу". Я кажу: "Пашо, а як ти так підсів на цю річ?" – "Ну, ти знаєш, на Неглинній ці товкучки, де збирали бригади, щоб їхати гроші заробляти? А я був дуже гарним адміністратором, умів цю всю справу організовувати. Якось приходжу, а у мене з похмілля голова болить, а мені якийсь хлопець каже: "Пашо, ну що ти мучишся? Навіщо тобі ця горілка? Хочеш кайф дістати – укольчик зроби". Коротко кажучи, він його підсадив на голку.
– То це він Висоцького підсадив?
– Ні. Ну, розповіли, посміялися і розійшлися. Потім, коли я до Сєвки того дня прийшов, кажу: "Сєво, а ти не знав? Я б [не здогадався]". Він каже: "Останні місяці – 40 ампул морфію на добу". – "А як так вийшло?" – "Ну, вийшло. Я так і не зрозумів, хто його підсадив". Кажуть, це був Бабек – можливо, чули таке прізвище.
– Іранець? Серуш.
– Так. Його вбили. Він був торговцем зброї, і там якась історія була...
– Із КДБ була історія, я знаю.
– Так-так. І начебто Бабек його підсадив. Але ніхто не знає. А хтось каже, що начебто син Марини. Загалом, ніхто не знає, як... Але факт у тому, що все було жахливо.
– Ви побули у квартирі трошки і поїхали?
– Так. Коли я зайшов і побачив, що він лежить, це, звісно, жахливо. До того, як нині мені хтось сказав, той лікар теж якось дивно загинув. Лікар Федотов...
– Так-так.
– Отже, йому було дуже зле, він кричав від болю. Щоб заспокоїти, йому вкололи якесь снодійне. [Знайомі] сиділи на кухні, потім хтось вирішив зайти і подивитися, як він там. Дивляться, він затих. Він спить? Коротше, зайшли, а він уже бездиханний.
– Вони його зв'язали навіть начебто?
– Ні, вони його не зв'язували. Мені хтось розповів із лікарів, що йому не можна було робити укол: начебто він помер від того, що у нього від уколу розпух язик і він задихнувся. Ну, загалом, якась така історія, темна абсолютно.
Якби Висоцький був живим, він писав би, звісно, із гумором, із глузуванням про те, в якому лайні ми живемо. Підтримував би він Путіна? У жодному разі! Він дуже був чутливим до несправедливості
– Ви прийшли на похорон у Театр на Таганці?
– Так.
– Що там найбільше ви запам'ятали?
– Люди, які стояли на дахах навколо Театру на Таганці. Увесь простір поблизу театру на Таганці був заповнений натовпом людей. Це абсолютно незабутньо.
– Після смерті на Володимира Висоцького налетіла справжня повномасштабна слава. Він став посмертно лауреатом державної премії, вечори, концерти... Усі поети, які не хотіли його визнавати, стали його найближчими друзями. Як ви ставитеся до посмертної слави Висоцького?
– Я дуже радий. Краще пізно, ніж ніколи. Він заслужив на цю славу. Хоча у нього є пісні дуже слабкі. Але тоді все, що з-під його пера виходило, було просто чудовим. Шедеври. Ми всі були у шоці від того, як він дотепно і весело вмів написати, подати. Він виконавець же був прекрасний, до всього іншого. І актор неймовірний.
– Ігорю Васильовичу, а чому Висоцький досі популярний, на вашу думку?
– А тому, що відбувається полювання на вовків.
– Яким би був Висоцький зараз, як ви думаєте?
– Він писав би, звісно, до того ж напевно з гумором, із глузуванням про те, в якому лайні ми живемо.
– Як вам здається, він би сьогодні підтримував Путіна?
– У жодному разі! Він дуже був чутливим до несправедливості.
– Він підписував би листи, як багато великих театральних режисерів і акторів, на підтримку анексії Криму тощо?
– Ніколи! Навального – так, підтримав би. Напевно... Із Дімою Биковим ми виступали тоді ще на дозволеному мітингу, який влаштовував Навальний, я там читав... Навальний сказав, що Биков і Кохановський підірвали мітинг. Я там читав вірші: "На улицу, парни, на улицу. Пускай космонавты там ждут". Ну, і він би напевно виступав на таких мітингах. У ньому був бунтар невгамовний завжди. Розумієте? І випивка, пристрасть до наркоти – це інший бік бунтарства, так би мовити.
– Фільм "Висоцький. Спасибі, що живий" ви подивилися?
– Це жахливо.
– Жахливо?
– Так, це жахливо. Була така історія... Я дуже довго писав вірші, але не видавався. Я показав Дімі Бикову дві поеми. Він каже: "Ігорю, то це потрібно видавати. У мене в Петербурзі приятель Житинський, у нього видавництво". – "Ну, давай". Він йому віддав, і я якось забув. Минає рік, Биков запитує: "Ну що?" – "Та я все ніяк не зберуся". Коротко кажучи, я зібрався, телефоную Житинському. Він каже: "У мене до вас одне запитання: ви дивилися фільм "Спасибі, що живий"?" – "Так". – "І що?" Я кажу: "На мою думку, це жахливо". – "Слава Богу. Якби ви сказали, що добре, я б вас не став видавати" (сміються).
– Сьогодні на російському телебаченні голосно і дружно ностальгують за Радянським Союзом, забуваючи про сталінські злочини і про людиноненависницьку суть тієї країни. Ви жили в Радянському Союзі прекрасно, добре заробляли, були популярним, ваші пісні співала вся країна. Скажіть, будь ласка, ви сьогодні за Радянським Союзом ностальгуєте?
– Ніколи! Хоча живу я зараз дуже скромно, вже не ті, звісно, доходи. Я за підсумками 1984 року входив до першої десятки найбагатших авторів країни (сміється). Я пам'ятаю, у мене дочка вийшла 1982 року заміж за німця і поїхала до Німеччини. Він із Західної Німеччини, із Франкфурта-на-Майні. Вона закінчила другий курс юрфаку, і ми думали, що вона переведеться на заочне і закінчить. Нічого такого. Пів року вона не могла отримати характеристику з комітету комсомолу... Загалом, казна-що. Коротше кажучи, я зателефонував цьому Віктору, кажу: "Вітю, що робити? Ось така історія". – "Та ти що?! Вона тепер наш ідеологічний ворог. Якщо вона буде тут, напевне, буде навчатися. А якщо туди поїде, то точно ні". Вона поїхала до Німеччини і там живе. Ну і ми стали з дружиною їздити туди. Зазвичай оформлення документів – місяць. І, здається, на третій рік ми подали документи, минає місяць – немає ні віз, ні паспортів закордонних.
Я приїхав до ВВІР, зайшов до якогось начальника: "Вибачте, будь ласка, ми вже понад місяць чекаємо". – "Ваше прізвище?" Називаю. "Ми ще подумаємо, треба вам їхати до дочки чи не треба". Я пішов як обпльований.
– Скажіть, будь ласка, що ви думаєте про ситуацію, яка відбувається вже понад сім років між Росією і Україною?
– Це жахливо. Ну, наші, звісно... Це така помилка! Це злочин. Із цією анексією Криму – це ж треба було! Таке враження, що ідіоти сидять у Кремлі.
– Ігорю Васильовичу, як поета вас запитаю: хто ваш улюблений поет?
– Цвєтаєва, Пастернак і Вознесенський.
– Вознесенський усе-таки в одній когорті із Цвєтаєвою та Пастернаком?
– Так. Особливо останні його вірші. Та й узагалі я на ньому виріс. Я певні вірші іноді згадую: "Завораживая, манежа, Свищет женщина по манежу. Краги – красные, как клешни. Губы крашеные – грешны. Мчит торпедой горизонтальною, хризантему заткнув за талию". Цей звукопис – для мене це...
Можна, до речі, я вам дещо почитаю?
– Із задоволенням.
– Ось ця книжка, про яку я говорив вашому синові.
– "Вечный стимул".
– "Вечный стимул". До того ж це оксюморон, бо вічний стимул для мене – це відчай.
– (Сміється).
– Книжка складається з двох частин: одна має назву "Закон диалектики", інша – "Закон притяжения". "Закон диалектики" – це громадянські вірші. "Закон притяжения" – любовна лірика. Я вам прочитаю вірш "Закон диалектики".
Сначала били самых родовитых.
Потом стреляли самых работящих.
Потом число бессмысленно убитых
Росло из тысяч самых немолчащих.
В последних большинство –
Интеллигенты, поборники достоинства и чести,
Негожие в работе инструменты
Для механизма поголовной лести.
В подручных поощряя бесталанность,
Выискивала власть себе подобных.
В средневековье шла тоталитарность,
Создав себе империю удобных,
Послушных, незаметных, молчаливых,
Готовых почитать вождем бездарность,
Изображать воистину счастливых,
Имеющих к режиму благодарность.
В войне гражданской красным колесом,
Как триггером, цунами эмиграций
Пытала на разрыв и на разлом
Ее землетрясенье распри братской.
Потом 37-го паранойя
Колесовала бешеным террором,
Потом – войны Отечественной боль
По ним прошла губительным разором.
Держава, обессиленная в пытках,
Еще не знала о потерях сущих.
Не знала, что количество убитых
Аукнется ей качеством живущих.
И скучной диалектики закон
нам явит облапошенных загон.
Якщо зустрінуся з Висоцьким на тому світі, поговоримо, напевно, про вірші. Бо що далі, то більше він ставав поетом
– Приголомшливо, браво! Ви знаєте, це те, про що я завжди кажу. Ви це сказали набагато талановитіше, але я вивів формулу: ми маємо сьогодні країну, де перемогла негативна селекція.
– Так. Безперечно.
– Приголомшливі вірші.
– "Новая эпоха". Це буквально нещодавно.
Мы вступили в эпоху репрессий
и любому за просто так
судьи запросто срок отвесят.
Возвращается давний ГУЛаг.
Столбовая наша дорога
вору сталинщины тупой.
Это наша нелепость и туга
постсоветчины разбитной.
И уже трудовые резервы
и сидельцы глухих лагерей
появляются ласточкой первой,
новый символ наших дней.
И примолкнул народ-богоносец,
словно в рот набравши воды.
Да его никто и не спросит,
кому дело до сей ерунды?
И у всех вольнодумцев в прессе
криминальной погони блажь.
Мы вступили в эпоху репрессий,
дальше – только террора форсаж.
Так вот власть за себя боится,
словно завтра ее шуганут,
словно слуги ее вереницей
за дела их пойдут под суд.
Но до этого – ох как долго! –
терпеть власти убогий миманс.
Слово загнанного в угол волка,
наблюдать утомительный фарс.
– Клас. Ігорю Васильовичу, я виписав для себе з "Вікіпедії" та інших джерел... Приголомшлива картинка. Ваші пісні співали Муслім Магомаєв, Людмила Зикіна, Софія Ротару, Едіта П'єха, Карл Готт, Лев Лещенко, Ганна Герман, рок-групи "Карнавал", "Динаміка", "Аракс" та інші. Найзнаковіші, найкращі виконавці Радянського Союзу. Але я ще пісні виписав. Слухайте, ну які шлягери, хіти які! "Больше не встречу" Барикін співав, "Возвращайся" – Саруханов, "Возвращение романса" – Муслім Магометович.
– Так.
– "Две свечи" – Шуфутинський, "Крутятся диски" – Леонтьєв, "Медовый месяц" – Аллегрова, "Мир дому твоему" – теж Магомаєв, "Поверь в мечту" – Антонов, "Радоваться жизни с тобой" – Анна Вескі, "Спортлото" – Кузьмін. "Ты мне веришь или нет" – Віталій Соломін. Скажіть, яка ваша улюблена пісня?
– "Лицо в ладонях". Вона маловідома, тому що її заспівав соліст групи "Поющие сердца", але музику написав Дніпров. Вона чимось мені нагадує Yesterday за ідеєю, за внутрішнім підтекстом.
– Ви щаслива людина – вірші досі пишете. Адже це рідкість. Із віком зазвичай згасає поетичний дар, а у вас...
– У мене – навпаки. Я пам'ятаю, видавав свою книжку до 50-річчя 87-го року, у мене були вірші, присвячені Володі Висоцькому. Якщо вже ми з вами говоримо багато про це, я хочу вам зачитати ці вірші...
– Із задоволенням.
– Тому що це одні з моїх улюблених віршів...
Епіграф: "Казалась мне кругом сплошная ночь, тем более, что так оно и было".
Бывает, вспомню Магадан,
где я родился, но и где я
вторично к тридцати годам
свое отпраздновал рожденье,
начав свой путь (почти с нуля)
как журналист и стихотворец,
и мне колымская земля
сказала: "С Богом, иноходец!"
Здесь были первые шаги
трудны, но не от гипоксии
в стихии северной тайги
на самом краешке России,
где ветер, вечно груб и шал,
гулял в любое время года,
где не хватало кислорода,
а я свободнее дышал.
Здесь посетил меня мой друг,
чье творчество – сама эпоха…
Душой творца и скомороха
он принимал иной недуг
людской иль чей-нибудь конфуз
то словно фарс, то словно драму
своей судьбы, избравшей курс
(притом отнюдь не как рекламу)
тот, что держал его на грани
паденья в пропасть грубой брани,
где затаенная хула
всегда обжечь его могла,
как кипяток в закрытом кране...
…Он будет всюду на виду,
как датский принц на авансцене,
незащищенный, на свету…
И славы яркая арена
закружит в замкнутом кругу
той вседозволенности ложной,
где, как в колымскую пургу,
и некогда, и невозможно
взглянуть хоть раз со стороны
на самого себя спокойно…
Он, словно в детстве пацаны,
был не способен на такое...
Он словно делался глухим
к звонкам беды, звонкам опасным,
а те, кто был в то время с ним,
поладили с его напастью,
заботясь больше о своем присутствии
в ближайшем круге,
чем о пытавшем на излом, сжигающем его недуге,
с которым биться в одиночку
поэт не в силах был уже и, может быть,
в своей душе на том бессилье ставил точку.
Один лишь Бог его уход
отсрочить мог бы хоть немного,
и сам поэт, ведя свой счет,
с отсрочкой уповал на Бога.
Еще, конечно, уповал
на женщину своей судьбины.
Он с нею столько раз всплывал
со дна погибельной пучины,
сигналы СОС ей подавал,
как в песне той про субмарину…
Он лишь на Бога да Марину
в своем спасенье уповал.
Как в клетке, в суете мирской
он пестовал талант свой редкий,
подняться мог над суетой –
не мог расстаться с этой клеткой.
Я знаю, как он тосковал
о тихом доме, о покое,
но суеты безумный бал
опять захлестывал волною.
Его знак звездный Водолей
адресовал ему, как тосты,
безмерную любовь людей…
Чем ночь темней, тем ярче звезды.
И вся грядущая беда
была еще небесной тайной,
когда мы встретились тогда,
весной, в далеком Магадане.
– Прекрасно. Я, звісно, бажаю вам довгих-довгих і щасливих років, але коли-небудь, якщо є той світ і ви зустрінетеся там із Висоцьким, про що ви з ним поговорите?
– Напевно, про вірші. Бо що далі, то більше він ставав поетом. Напевно, про його "коней привередливых". Це теж, до речі, історія. Дмитро Пєвцов зателефонував мені й каже: "Ігорю, я хочу пісню "Кони привередливые". – "А ти знаєш, про що ця пісня" – "Ну як про що? Про коней".
– (Сміється).
– "А що за коні?" – "Ну, коні – це коні". "Ні. Коні – це його пристрасті, з якими він не може впоратися. Пристрасть до жінок, до випивки, до гри..." Коли вони поїхали з Мариною до Америки, він у Лас-Вегасі всі гроші програв у казино. Довелося якісь дзвінки давати, щоб надіслали.
– Жах.
– Він же каже: "Чуть помедленнее, кони", – а сам их хлестает"... Потім він мені телефонував, на концерт мене запросив. Він співає цю пісню, і вона йде у такому ритмі гарному – потім стоп, ритм обривається і майже речитатив: "Мы успели: в гости к Богу не бывает опозданий". Ось це порушення ритму просто чіпляє!
– Ігорю Васильовичу, дуже вам дякую. Дай Боже вам здоров'я.