Гін: Із підвалу виходить моя дитина, яка за п'ять днів схудла на 10 кг, – у цей момент я розумію: "Я її вивозитиму" G

– Сьогодні я запросила поговорити Ганну Гін – українську журналістку, харків'янку, яку ви всі, я гадаю, добре знаєте. З огляду на те, що її блоги завжди посідають провідні позиції на сайті "ГОРДОН", ви не тільки її знаєте, а й любите. Аню, ти описуєш і документуєш скрупульозно й художньо, з притаманним тобі почуттям гумору все, що відбувається в Харкові та Україні. Почну з того, як ти зустріла 24 лютого 2022 року? Що ти робила? Що відчувала? Що робила твоя сім'я?

– Ми були вдома. Ми живемо в новобудові на 17-му поверсі. Це досить високо. І наші вікна, як з'ясували, виходять саме на Російську Федерацію. Тому на початку п'ятої ранку ми не лише чули, а й бачили. І це, звісно, було дуже страшно. Я пам'ятаю, багато хто писав "грім, блискавка"... Але в нас сумнівів жодних не було. Це не було схожим на грім, на блискавку і на будь-яке природне явище. Відразу ж, першої секунди, я зрозуміла, що відбувається: почалася війна, широкомасштабна війна. Чесно, стадія заперечення в мене довго трималася. "Ні, не може бути. Це бутафорія, нас лякають. Не може бути". Зараз, я тобі чесно зізнаюся, соромно згадувати себе 15-місячної давнини. Усе ж свідчило, що це буде. Але так улаштована психіка: ти не хочеш у це вірити – і ти це абсолютно заперечуєш… Уже почалася заграва, вибухи, уже цілком очевидно, що так, але твоя психіка: "Ні". Я дві сигарети скурила. Навіть малої не будила. Думаю: "Зараз закінчиться. Зараз нас злякають, ми типу злякаємося – і закінчиться". Але на жаль. Я вийшла із собакою гуляти вранці. І це було, напевно, о п'ятій ранку, а в Харкові затори кілометрові. Люди вибігали з під'їздів, у під'їзді стояв лемент: верещали діти, жінки, чоловіки... Був хаос дикий... Я виходжу на вулицю: уже хтось вантажить валізи... 15 хвилин минуло – люди вже вантажать валізи в машини. Переважно, звісно, дітей маленьких закидали в ці машини. Уже стояла черга біля банкомата. А в мене сигарет не було. Думаю: "Зараз заїду на заправку, куплю сигарет". Не підійти до заправки. Це 15–20 хвилин після перших вибухів… У Харкові хаос дикий, скрізь черги. І все вибухає, гримить... Ми не розуміли, що робити. Я вийшла в невеликий парк із символічною назвою "Парк Перемоги". Я там гуляю із собакою. Там відкрита місцевість, ще й луна від вибухів, і здається, що ось вони тут. І ми ще не знали: лягати, бігти, сидіти, присідати? Пам'ятаю цей моторошний настрій: ти не розумієш, що робити. Я не розумію: мені вивозити дитину, залишати... Тварини були злякані з першої хвилини, птахи. У мене великий папуга і доберман. Це почуття дикої тривоги, помноженої на незнання, нерозуміння, що робити. Це, на мою думку, найважче почуття за останні 15 місяців.

– До 24 лютого з кого складалася твоя сім'я? Опиши ваші будні.

– Наші будні... У мене – тепер уже доводиться вимовляти слово "була" – була приголомшлива родина. Ми були дуже близькими з батьками: моя дочка – з бабусею і дідусем, я – з батьками. Ми жили поряд, у сусідніх буквально будинках. Ми раніше жили разом, і нещодавно переїхали до новобудови. Вона ще у кредиті. Я жила зі своєю дочкою, з тваринами, а поряд батьки. І перший дзвінок, який у мене був о п'ятій ранку, – мама: "Анюто, тікайте куди завгодно, будь ласка. Тільки подалі вивозь дитину, вивозь усіх. У нас тут буде добре". Я їй кричу: "Ні, мамо! Ми нікуди не поїдемо". Мамі – 80, татові – 80. Водночас тато в мене без ноги, на інвалідному візку. Це було, звісно, дуже важко. Ми залишилися в місті до 9 березня, по-моєму. Поки не полетіли винищувачі. До 9 березня тут гриміло страшно. Географічно Харків великий. І є райони, де було спокійно. Я живу на тій самій Салтівці, яку бачив увесь світ. Десь тримала уламок і хотіла вам показати, але не пам'ятаю, куди засунула. Я живу високо, до мене не долетіло, а до батьків залетіло у вікно в перші дні. У мене просто під під'їздом хвости ракет стирчали: 28 лютого прилетіло шість штук.

– Це ракети, які не розірвалися?

– Ті, що не розірвалися. Були сапери… Найцікавіше, Олесю: 28 лютого, мабуть, ще стан заперечення, небажання вірити, розуміти, що це все по-справжньому. Страх не настав. Першого тижня було тривожно дико, але страх і жах прийшов пізніше. Тому що 28 лютого, коли під під’їзд прилетіли ці шість ракет, люди вийшли з ними фотографуватися. Мені телефонують колеги київські: "Скинь відео". Я вийшла навмисне знімати. А підлітки роблять селфі поруч із цими ракетами. Ти знаєш, коли настав страх? Коли тривожність змінилася жахом. Почуття страху таке, коли постійно нудить. Такого страху, якого раніше я, наприклад, ніколи не відчувала. Коли винищувачі полетіли вночі, цей звук ні з чим не порівняти. І вони рандомно кидали ракети. Ось він летить – ми його бачимо... І він жбурляє ракету. Куди вона влучить, невідомо. Цей, як то кажуть, липкий страх... Я тепер розумію, чому це має таку назву: ти від страху пітнієш і стаєш липким у буквальному сенсі слова. Тоді, напевно, я вирішила... Це було найважче рішення у моєму житті: вибір між вивозити дитину чи залишатися з батьками. Цього вибору я нікому не побажаю зробити ніколи. Нічого, напевно, страшнішого за цей момент у моєму житті не було. Окрім смерті батьків. Я про це згодом розповім. І я повезла. Ми прощалися дуже тяжко з батьками. Ми дуже тяжко виїжджали… Усе летіло і вибухало на Салтівці, просто на очах.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– А як ви жили, Аню? Ви спускалися тоді до бомбосховища?

– Я доньку насильно відвезла до друзів, у яких приватний будинок недалеко і є підвал. Я її туди завезла і кинула: "Я не можу залишитися з тобою". Ну, її теж трусить, звісно. Усім було страшно. У мене тварини вдома, батьки в сусідньому будинку. Я мушу постійно курсувати, приносити воду, продукти... Продукти купити в перші дні було неможливо. Зоомагазини закрили... Треба було ще думати, як під цим обстрілом бігти роздобути щось поїсти. Бо запасів не було. Вона п'ять днів просиділа у друзів у підвалі сирому, холодному, не призначеному, звісно. У нас підвали для консервації, капусти, картоплі, але не для життя. І там багато було людей.

– Просто льох для продуктів.

– Я, певна річ, не спускалася в підвал. У моєму будинку підвал є, і люди туди спускалися в перші дні. Але туди спускалися люди з дрібними собачками, з кішечками, з маленькими дітьми, а в мене доберман. Розумієш? Я не могла туди спуститися.

– А доберман – це "теля", так?

– Це "теля". Його не видно в кадрі… 50-кілограмовий хлопчина, який лякає лише своїм виглядом. Хоча він добряк. Люди і так сповнені страху, а уяви собі, ще в підвал я заведу це "теля". Загалом я не спускалася. І мені ж птаха ще спустити. А птах у мене з розмахом крил метр. Словом, це було нереально. І батьків не можу нікуди спустити, бо мама без тата не піде, а тато на візку туди не заїде. Тому я жодного разу не була в підвалі. Навіть не бачила, який вигляд він має. Але коли за п'ять днів я повезла продукти до дочки в сусідньому мікрорайоні, – там теж вибухало... Я привожу їм продукти. Виходить моя дитина, яка за п'ять днів схудла на 10 кг.

– Ух...

– Вона й так не повненька була. Вона виходить – я її не впізнала. Вона хвора, застуджена. Там були ще діти, і вони були хворі, застуджені. Бо в сирому підвалі просиділи. І я в той момент, коли вона виходить, розумію: "Я її вивозитиму". І я повезла її. Ми їхали з Харкова до Дніпра 16 годин, а взагалі тут 2,5 години не поспішаючи.

– Так.

– 16 годин ми їхали... Я на кожному світлофорі напувала птаха. Стільки в цих заторах тварин загинуло, особливо птахів, від стресу… Я Кирюху вивезла. Ми доїхали до Дніпра, а далі – утричі, учетверо довше. Люди цілодобово добиралися до Західної України. І я розумію, що тварин далі не повезу: я їх загублю, вони загинуть. І я Сашку, доньку, пересадила до друзів і відправила в Тернопіль. Вона поїхала з моїми близькими друзями – я не хвилювалася. Я зупинилася у Дніпрі на шпагаті: я не можу їхати до дитини, не можу від'їхати далеко від батьків – мені треба бути близько, у досяжності. І я зависла у Дніпрі в думках, що вивезу батьків хоча б сюди. І в мене березень і квітень минув у нескінченних розмовах телефоном із батьками. Але як і багато-багато людей похилого віку, мої теж категорично відмовилися їхати. Ні – і все. Ну не змогла я вмовити. Я все застосувала, але не змогла. І так я провела три місяці в Дніпрі. Це моя евакуація.

– А шантаж: я зараз до вас приїду, і через це ви ризикуєте не лише собою – нічого не спрацювало?

– Знаєш, у мене вже навіть думки були снодійного їм підсипати й вивезти насильно. Просто скрутити та покласти в машину. Але в якийсь момент я настільки втомилася, і вони від цього втомилися... І я просто прийняла їхній вибір. Це їхній вибір, і я маю його поважати, хай як мені було погано, прикро, хай як мені було... На моїх очах вивозили людей похилого віку. Це була найважча подорож для них. Моя близька подруга вмовила маму. Довезла її до Польщі. По-моєму, вони п'ять діб їхали. І вона у Кракові померла. Просто зупинилося серце. Тому, Олесю, я не знаю, як було б краще. Тепер це вже зовсім не повернеш. 15 червня мені зателефонувала сусідка... Я ще була у Дніпрі, але вже збиралася їхати. Це було постійно: "Мамо, усе, я збираюся і їду до Харкова". Мама, звісно, лягає кістками: "Будь ласка, я тебе благаю, ні. Тут стріляють. Мені спокійніше, коли ти в Дніпрі". І я її розумію як мама. Тому що та з Тернополя так само телефонує, ридає: "Мамо, я хочу повернутися". І я так само ридаю у відповідь: "Будь ласка. Благаю тебе. Мені спокійніше, поки ти там". Три покоління… Кожен ранок починався зі сліз, удень – сльози, ввечері – сльози… Ми проридали кілька місяців. Я не пускаю малу до себе, мама, відповідно, не пускає мене до Харкова. Але чергова ракета у дворі батьків... Був потужний вибух. Їм скло вибило. І в мами стався інсульт. Назад із Дніпра я повернулася за дві години разом із тваринами. Я їхала сама. До Харкова більше, мабуть, нікому не треба було. Я всю дорогу їхала одна – не зустріла жодної машини. Я рятувала маму майже два місяці, хоч мені всі лікарі казали: "Без варіантів". Але я упиралася...

– Аню, усе, що ти пишеш, – я не можу повз це пройти, бо там стільки болю вкладено, там душа і ще літературний талант. І цей час, який ти, по суті, проводила між мамою в лікарні... Які умови тоді були в лікарні? Зараз уже трохи краще в Харкові, але теж дуже небезпечно, але тоді це взагалі було жахіття. Опиши цей час. Я пам'ятаю один пост, що ти їдеш дорогою в Харкові, і буквально поряд із твоєю машиною лягає бомба. Буквально секунда – вона була б у твоїй машині.

– Абсолютно правильно. Ти знаєш, Олесю, я стільки жаху пережила, що цей момент чомусь зараз у моїй голові не найжахливіший. Так, я справді носилася від мами до тата, від тата до мами, і це була абсолютна карусель. Їх годувати, напувати, ліки...

– А в мами не було нікого, хто б був постійно з нею?

– Вона не рухалася. І то була я. У мирний час ще можна було знайти доглядальницю. Тоді в Харкові нікого не можна було знайти. Усе було дуже складно. Дістати ліки складно, дістати бензин – складно. Був цей період – пам'ятаєш? – проблеми з бензином.

– Так.

– Усе було складно. І я моталася. То справді був важкий період. Це був липень – серпень, найбільш обстрілювані літні місяці до звільнення Харківської області. Вибухало все і скрізь, постійно, сирена не затуляла рота ні на секунду. Це було самісіньке пекло у прямому й переносному сенсі.

– Світла немає… Опиши, що то були за будні?

– Були проблеми зі зв'язком, були проблеми з водою, зі світлом, із постачаннями. Я не пам'ятаю, Олесю, із чим не було проблем. Тоді багато аптек, багато магазинів не працювало. Зараз, порівняно з минулим літом, працює майже все. Ну 80% побутової інфраструктури працює. А тоді – щонайбільше 30%. Було важко добувати все, що завгодно... Я маму годувала дитячим харчуванням. І треба було пройти квест, щоб його дістати. В одне таке коло колеса, у якому я крутилася нескінченно, справді прилетіло. Це було РСЗВ, дякувати богу, а не якась більша бомба типу "Іскандера". Тоді б варіантів не було – я б тут не сиділа. Це була ерсезевешка...

– Як легко, так? Дівчинка, красуня розуміється на типах озброєнь.

– Зараз розповім кумедну історію про "розбираємося в типах озброєння". Харків'яни достеменно знають, а для нехарків'ян розповім. Був період, мабуть, із місяць, коли росіяни кидали снаряди в зупинки. І постійно нас попереджали в годину пік не збиратися.

– Де найбільше мирних жителів...

– О дев'ятій, о пів на 10-ту, коли люди скупчуються, щоб їхати на роботу, на ринок… Це була одна з тих зупинок, де загинув чоловік у цей день. Я її [ракету], по-перше, побачила: вона повз машину пролетіла і, напевно, метрів за 20–30 у проїжджу частину вдарилася. І скільки нас до цього вчили: "Треба їхати швидко, не зупинятися"... Але я, звісно, зупинилася, бо шок. Як згодом з'ясували, контузія. Дикий головний біль, нескінченна нудота – кілька днів ти живеш над унітазом, перепрошую. Щоб усі розуміли, що таке контузія… Мене контузило. Однак я постояла хвилину, отямилася – і поїхала далі своїм колом пекла.

Розповім, щоб трошки розбавити. Тому що говорю досить важкі речі. Розповім трошки смішну історію, яка сталася того літа, щодо "розбиратися в озброєннях". Ми гуляємо із собаками з подружкою. У неї дівчинка-доберман. Звук дивний... А ми в лісопосадці, де більш-менш дозволили ходити після розмінування. Дуже гучний і дивний звук. Ми стоїмо, дві дівчинки, я кажу: "РСЗВ?" – "Та ні, не РСЗВ, точно". – "Може, "Іскандер"?" – "Вібрації немає". А "Іскандер" коли вибухає, він проходить через усе тіло – через печінку, нирки. "Та ні", – каже. – "Може, Shahed?" – "Дзижчання ж не було!" Просто перебрали все. Але ж ні, не воно. І виходимо на узлісся, а там трамвай із рейок зійшов.

– (Сміється). Ви до цього не були готові.

– Так, справді, ми розуміємося. Навіть діти, яких тут дуже мало, розуміються. Треба розуміти, що на сьогодні Харків, хай як це пролунає... Коли сирена повітряної тривоги вмикається, люди не змінюють траєкторії прогулянок або походів магазинами. Уже нічого не зачиняють: ні магазинів, ні кіосків. Люди ніяк не реагують на це. Минуло 15 місяців – ми вже фаталісти...

– Аню, я все розумію, але це неправильно.

– Олесю, давай для тебе, для киян і для всіх, хто не живе в Харкові, розповім, чому ми так робимо. Дивися. Політ ракети С-300 із Бєлгорода до Харкова відбувається протягом 30–40 секунд. Дуже часто в Харкові спочатку вибухає, а потім вмикається сирена. Практично завжди... Сенсу немає. Я навіть до ліфта дійти не встигну. Я сиджу на 17-му поверсі – у мене немає варіантів. Навіть якщо ти на першому поверсі живеш, навіть якщо в тебе за три хвилини бомбосховище – немає сенсу.

Фото: Анна Гин / Facebook

– А світла не було – люди ж ходили пішки. Ось у тебе 17-й поверх. Скільки разів тобі із сумками й без сумок доводилося за день підніматися?

– Тричі на день я виходжу із собакою. Знаєш, спочатку думала, курити покину. Але з 10-го разу начебто легше, з 15-го – узагалі. А зараз я літаю легко на 17-й.

– Аню, це не лише час великих трагедій, людських драм, а й час, коли люди з гарного боку розкриваються. Коли мама хворіла, коли в лікарні було важко, як поводилися лікарі, нянечки, медсестри?

– Дуже гарне запитання. Насправді міжлюдські стосунки в Харкові, хай навіть на Салтівці, змінилися. Я не хочу сказати кардинально, але помітно. У тій самій лікарні медсестра вводить внутрішньовенно крапельницю, я стою поряд, і тут вибух – вона хапає мамину руку, щоб не пошкодити їй вену. Під час вибуху вона намагається врятувати свого пацієнта від неприємності з голкою. Це секундний момент, але він показовий... У черзі раніше... Харків трошки... Нехай пробачать мені мої улюблені харків'яни, я обожнюю наше місто, але об'єктивно воно трошки нахабне...

– Ти мені розповідаєш?

– Посваритися, розібратися... Ти маєш пам'ятати.

– Авжеж.

– Він менш інтелігентний, ніж столиця, я так сказала б.

– Активний.

– Активний, емоційний, на дорогах ми дуже любимо з'ясовувати стосунки, хто кому не поступився. Сьогоднішній Харків, мені здається, став м'якшим, добрішим. У черзі я вже давно не чула: "Куди ви пішли без черги?! Я тут стояла!" Мені здається, їх уже нема. Люди одне одного пропускають, на дорозі дипломатичніше почали поводитися. Я давно не бачила класичних харківських [розбірок]: зачепили одне одного, подряпали – і місто стало в заторі. Мені здається, люди стали одне до одного трохи добрішими, уважнішими і чуйнішими. Я думаю, це має залишитися. Я дуже на це сподіваюся.

– І після перемоги, щоб спрямувати це все в мирне русло, на те, щоб відбудовувати все... Аню, що далі з мамою відбувалося?

– На жаль, мої спроби врятувати її не мали успіху. Мами не стало 22 серпня. Це було дуже тяжко. 23-го – день Харкова, 24-го – День Незалежності... Місто перекрите – виїхати нікуди не можна. У тата схопило серце. Тато був у сусідньому корпусі, у кардіології. Мене до нього не пускали, бо все було перекрито.

– Як ти татові сказала, що мами не стало? Адже вони, наскільки я знаю, з юності разом... Такі зворушливі стосунки були... Те, що ти описувала, – неймовірно.

– Так, 65 років разом. Я не казала батькові кілька днів. Це також було дуже важким рішенням. Зрозуміло, що я мала йому сказати. Я не могла знайти слів. Я приходила до нього в лікарню. Мені здається, він щось відчував у момент, коли її не стало. Вона померла в мене на руках.

– У тебе на руках?

– Так. Це було так, як треба, по-людськи. Я знаю десятки прикладів, коли близького не було поруч, і він потім усе життя картався, що не встиг попрощатися або, можливо, не все зробив. Цього почуття провини в мене не залишилося. Вона пішла в мене на руках, і я дуже цьому рада. Ми попрощалися, обійнялися. Але з татом було важче. Зрештою, він вимагав у день, коли ми маму збиралися ховати... Це сусідні корпуси лікарні. І впродовж останніх тижнів перед смертю мами я курсувала між двома корпусами. Тоді були страшні обстріли, на територію лікарні багато прилітало. Похорон мами. Цього дня тато мені вранці мало не до істерики: "Забери мене додому". Я кажу: "Тату, тобі треба підлікуватися. Ще трохи. У тебе проблеми із серцем". – "Я хочу додому". І я, знаєш, уже не витримала – у мене сльози градом, і я кажу: "Тату, я не можу тебе сьогодні забрати. Ми сьогодні маму ховаємо". Отак я йому повідомила. І, ти знаєш, із цього моменту тато почав іти. Вони 65 років разом, жодного разу не розлучалися. Жодного разу. У відпустку разом. Вони не розлучалися на жодну хвилину, мені здається. І це було таке кохання божевільне, кінематографічне. Мені здається, у нас, сучасних молодих людей, я такого не зустрічала.

Тато пішов за 44 дні. Без діагнозу, без смертельних хвороб, із підлікованим серцем, із нормальним тиском. Він просто не захотів без неї жити. Я думала, так не буває… Людина має вмирати від якихось хвороб, із якоїсь причини. А тато просто пішов. До того ж він був у гарному настрої: "Анька прийшла! Привіт. Що там мама робить?" Я кажу: "Тату, мами немає". – "Мама є". Він не повірив у це, він пішов за нею. Просто пішов. Заснув – і не прокинувся. Я вважаю, що війна забрала в мене батьків. Ти знаєш, Олесю, мені здається, статистика смертей – не від уламків, не від вибухів, не прямих жертв цих обстрілів, а наших людей похилого віку, які пішли від інфарктів, інсультів, – буде жахливою.

Коли я приїжджала по свідоцтво про смерть мами... А все ж позакривали, установи не працювали. Тільки одна. Але туди стікалися всі, хто приїхав по свідоцтво про смерть, по свідоцтво про народження дитини, по реєстрацію шлюбу... Це все було в одному будиночку. І це, до речі, окрема історія: в одній черзі стоять люди в чорних пов'язках, які прийшли по свідоцтво про смерть, молодята й матусі з козявочками, які народилися в Харкові. Шостий кабінет – свідоцтва про смерть, п'ятий кабінет – реєстрація шлюбу, четвертий кабінет – реєстрація малюків. Це все в одному коридорчику. Такий паноптикум...

– Ой, блін...

– Так от, я прийшла отримувати свідоцтво про смерть, і у мене був номерок – 302-й. Це за день. Коли я прийшла отримувати свідоцтво про смерть тата в той самий кабінет, у ту саму чергу я була 289-ю. Мені здається, ця жахлива статистика нас усіх здивує.

– А скільки тих, хто пішов через те, що вчасно не звернувся по допомогу? Це все жертви війни, жертви путінської Росії.

– Абсолютно правильно. Люди, які потребували інсуліну в Харкові, – скільки їх було... Інсуліну не було. Це лише Харків. Ми не були – тьху-тьху-тьху! – в окупації... (гавкіт собаки).

– Це хлопчик чи дівчинка?

– Хлопчик. Гектор.

– Гектор проти: жодної окупації ніколи не буде.

– Так, це насправді найстрашніший сон харків'ян.

– Гектор подав голос – хоче, напевно, щоб і про нього розповіли, і про твою папугу феєричну. Вона в тебе говорить. Розкажи, що вона каже, чого навчилася, чи були цікаві ситуації, пов'язані із цим...

– Ну, половину з того, що каже мій птах – червонохвостий жако – в ефірі не можна озвучувати, бо дивляться діти. О – чуєте? Запалює. Вона дуже любить пісеньку про Путіна в оригіналі. Вона її починає співати з п'ятої ранку. Увесь будинок, усі під'їзди дуже радіють, усі їй передають привіт, смаколики, горішки, бо о п'ятій у нас ранок починається не з кави, а виходить на балкон Кіра і басом гарним... Я скину відео... Співає пісеньку про Путіна багато разів. Потім вона кричить "Слава Україні! Смерть ворогам! Смерть ворогам!" Виразно. Дівчинка патріотична дуже.

– Заклює будь-кого.

– Заклює будь-кого. Ну, жако дуже агресивні насправді. І коли мене запитують: "Хто в тебе тут доберман?" – у мене доберман із крилами. Це в мене кішечка добра, а доберман – із крилами.

– Аню, як зараз справи в Саші? Як вона дивиться на ситуацію? Я знаю, що вона зараз в Ізраїлі. Ти вперше за весь час виїхала з України, щоб її побачити. Вона виїхала до Ізраїлю, але це теж держава, яка перебуває у стані війни. Вони із цим живуть багато років. Що вона говорить?

– В Ізраїль вона потрапила... Вона була в Тернополі у друзів, дякую їм щиро. Якийсь час вона там побула, поліпила вареники для тероборони, поплела сітки... І я кажу: "Доню, виїжджай". Уже почало бути неспокійно. У неї дуже гарна англійська. Вона каже: "Мамо, я не поїду".

– Скільки їй років?

– 22. "Мамо, я не хочу бути біженкою. Я українка і буду українкою. Якщо я поїду, то тільки вчитися". Я кажу: "Їдь вчитися". І вона поїхала вчитися до Ізраїлю. Вона закінчила курс маркетингу в Ізраїлі. По дідусеві вона в мене ходила у єврейську школу, у дитячий садок ходила, на курси в "Сохнут". Тобто їй ця тема є близькою, вона знає іврит. Не дуже, не так, як англійську, але може спілкуватися. Вона там відучилася. Щодо безпеки й війни – точніше, небезпеки і воєнних дій. Вона мені почала розповідати докладно, як це там відбувається. Може, вона трошки перебільшувала безпеку, щоб мене заспокоїти, але коли я туди з'їздила, я переконалася, що справді безпечно. Перше, ракети... Не знаю, із чим порівняти, але наші РСЗВ могутніші. Господи, невже я все це вимовляю? Але я все це говорю... Я була кілька днів в Ізраїлі. Саме потрапила на сирени та обстріл. Стоїть автомобіль, біля автомобіля, може, за два метри стирчить хвіст ракети, в автомобілі скло ціле. Розумієш? Я не хочу сказати, що там безпечно. Але якщо ми порівнюємо безпеку – усе-таки в них ракети є, можливо, менш небезпечними. Це мій погляд. Я не експерт. Можливо, це була така партія ракет... Однак. Друге, у кожній квартирі – не в будинку, а у квартирі – є окрема кімната, яка є бомбосховищем. У кожній. Кімната з [товстими] стінами. У них завжди стоїть запас води, їжі, куленепробивні – не буду брехати – якісь склопакети.

Фото: Анна Гин / Facebook

– Я не знала цього.

– У кожній квартирі, підкреслюю. Я була у цій кімнаті. Дівчинка і її подружки, які винаймають квартиру, закидали її, звісно, мотлохом... Я кажу: "Ви шо?" – "Ми ж з України". Я кажу: "Розчищайте, ставте воду. Усе як заведено". Але загалом у кожній квартирі, у якій я була, є така кімната. Вона або без вікон, або в будинках трохи елітніших, дорожчих – куленепробивні вікна. Їм не треба нікуди тікати. Вони мають пройти в цю кімнату. Це другий пунктик щодо безпеки. Третє, як розповідає мені дитина: перед обстрілом їм повідомлення надходить, що "сьогодні об 11.30 імовірність обстрілу велика. Будь ласка, якщо можна, залишайтеся вдома у спеціальній кімнаті". Її якось називають, я не пам'ятаю. Ну і плюс, звісно ж, той самий "Купол", про який ми всі говоримо, якому ми всі заздримо, – він 99%, по-моєму, за ізраїльською статистикою, збиває ракет.

– 97–98%.

– Ну, ледь мало не до 100%. Можливо, 15 місяців тому я вважала б Ізраїль небезпечним для життя і була б противницею, щоб моя дитина там навчалася чи працювала. За моїми сьогоднішніми відчуттями, Ізраїль – абсолютно безпечна країна. Повторюся, це відчуття. Я не хочу брати на себе відповідальність.

– Вони просто із цим живуть, і в них набагато більше досвіду жити у війні, ніж у нас. Вони, звісно, вже багато чого зробили на шляху до безпеки. Аню, якщо говорити про росіян... Я не знаю, чи є у тебе там родичі, подруги, друзі... Якщо є, розкажи, як із ними після 24 лютого відбувається спілкування? І що б ти хотіла побажати і Путіну, і всій його команді злочинців, і росіянам, які його підтримують?

– Щодо родичів. У мене там справді були родичі, у Новосибірську. Це мамина сестра, її діти й онуки. І мама підтримувала з ними стосунки аж до 24 лютого. Після 2014 року стосунки вже стали прохолодними. Але була домовленість між родичами: не порушувати політичні теми. Я особисто не спілкувалася з ними після 2014-го. А після 24 лютого ніхто з родичів нам не зателефонував жодного разу. Не знаю, Олесю, бояться вони, страшно їм, прослуховують їх... Я не розумію і, відверто кажучи, не хочу розуміти. Може, добре, що вони не зателефонували. Тому що почути від твого двоюрідного брата, типу "ви самі себе бомбите", або про "дітей Донбасу", або будь-яку фразу з методички – я б переживала дуже. Як на мене, краще тиша. У мене є подруга, у якої мама в Ростові. Звісно, мама похилого віку. Ольга їздила до неї, каже: "Мамо, ракети летять. Мамо, ось вони. Ось твій онук. Я тобі по телефону покажу". На що мама їй відповідає: "Не вигадуй. Шо ви у ці фейки вірите?" І я свою подругу слухаю, вона розповідає це зі сльозами, і думаю: "Добре, що я ні з ким не спілкувалася з родичів. Я не хочу цього чути. Це нестерпно зовсім, коли дочці летять на голову ракети, а мама каже: "Ми вас зараз урятуємо. Потерпіть". За методичкою. Вони так і розмовляють. Це не меми – ці люди так і розмовляють зі своїми близькими. Не знаю, як коментувати це. Але коли тобі рідна матір каже: "Не вигадуй. Це фейки", – мені дуже неприємно це чути. Це боляче.

Побажати? Слухай, Олесю, будемо чесними. Що можна побажати? Не хочу бути кровожерливою, бажати комусь смерті. Я бажаю відплати. Буквально вчора-позавчора, коли з'явилися кадри бєлгородців, дівчинка, яка з бомбосховища кричить: "Нас бомблять, ми в бомбосховищі!" – там приблизно 3 тис. коментарів українців. Я їх розумію. Я кожного розумію. Але от я сиджу дивлюся на її катастрофу "нас бомблять" і думаю: "А що я відчуваю? От що я особисто відчуваю?" Зрозуміло, що емоції різні, гострота у кожного різна. Знаєш, що відчуваю? Я б назвала це словом "відплата". От прийшла відплата. Кожному з вас, хлопці й дівчата, має прийти відплата у вигляді трибуналу Гааги, у вигляді ракет, які падають на вас, – у будь-якому вигляді, але має вселенський справедливий суд, сука, відбутися з вами з усіма, із кожним, хто підтримує, хто розпалює. Путін, кремлівська верхівка... Додаймо сюди обов'язково пропагандистів.

– Звісно. Це ж команда. Це всі, хто бере участь у цьому.

– І не лише Соловйов, Скабєєва. Ні. Це армія на "Первом канале". Армія людей. Я в Ізраїлі зустріла людину, яка працювала освітлювачем на "Первом канале". І він мені каже: "До чого тут я? Я освітлювач". Трапився в компанії... Я кажу: "Ні, чуваче. Ти до чого. Усі до чого... Ви не розуміли, на яку машину смерті ви працюєте?"

– Допомагаєте їй їхати й убивати.

– Абсолютно правильно. "Кожен із вас – гвинтик машини вбивства. Тому, чуваче, ви всі заслуговуєте на відплату". Тут я буду невблаганна. Не хочу бути кровожерливою, але я бажаю їм дістати кожному по заслугах, щоб ніхто не вискочив із цих жорен білим і пухнастим: "Ми тут ні до чого, ми політикою не цікавимося". Ні, чуваки, ви всі до чого.

– Скажи, Аню, як налаштований сьогодні Харків щодо росіян, Росії? Я ж добре знаю: і друзів багато, і знайомих, і періодично я буваю там, спілкуюся. Багато хто говорив: "Ну, це ж поруч". Лояльно було, незважаючи на те, що вже 2014 рік, уже війна на повен хід, уже анексовано Крим, уже захоплено Донбас... Я дуже боялася, що Харків може повестися інакше. Але дякувати богу, виявилося навпаки. Харків просто красень, як і всі інші українські міста, села, селища на сході й півдні України, які не просто витримали натиск, а показали себе справжніми героями у битві з Росією...

– У мене, якщо чесно, не було сумнівів, що Харків проукраїнський і буде проукраїнським. Ні на мить у моєму мозку не народжувалася картинка бабусь із гвоздиками на Бєлгородському шосе. Але те, що Харків був лояльний до Росії, – це правда. Здебільшого це не історія про "ми росіяни". Ні. Здебільшого це комерційні відносини. Бєлгородці, які їздили сюди автобусами на ринок "Барабашово"... Не скажу, що вони нас годували, але це був, мабуть, добрячий пласт купівельної спроможності. Для комерсів це були друзі. Вони їздили в ресторани, вони їздили в готелі, вони тут святкували весілля... Їм тут було дешевше, наскільки я розумію, чистіше, кращий сервіс.

Я теж спілкувалася з людьми, коли працювала у комерційній структурі. Вони приїжджали сюди на вихідні потусити. Парк Горького – такого масштабу парку вони не бачили ніколи й ніде, зоопарк, дельфінарій... Тут для них величезна кількість можливостей провести час, щось купити. Тому Харків, мені здається, у більшості випадків ставився до Росії лояльно в сенсі бєлгородців, які тут відпочивають і витрачають гроші. І другий, мабуть, сегмент лояльних до росіян – це люди похилого віку, які десь асоціюють Росію, Радянський Союз, минуле...

– Молодість.

– Молодість. Це просто мої старі винятком були. А здебільшого старі їхнього віку – це просто... Ні, не Путін. Боже збав. Тут з ім'ям Путіна на вустах людей не було і до 2014 року.

– Я згодна.

– Це ностальгічні настрої у людей похилого віку і, можливо, комерційні інтереси щодо покупців із Росії. Мені так здається. Не було тут, Олесю, "русского мира". Якби він був, то, можливо, ми б іще 2014 року перетворилися на "ХНР" якусь. Я тобі скажу більше: навіть люди, які, скажімо, лояльно ставилися до сусідів… Я розповім вам історію дуже смішну. Ми нещодавно з однією людиною її згадували. Я ж "майданута", на Майдані стояла. Мало в мене було однодумців серед друзів, відверто скажу, 2014 року. І одного разу в мого доброго друга, друга дитинства, із яким ми все життя дружили, – день народження. Я їду з Майдану, у мене вплетено в кіску стрічку жовту, в іншу – блакитну. Я так і приїжджаю до ресторану. І друг мені й каже: "Ми в ресторані. Розплітайся, Аню". А я вперта. Кажу: "Ні, це моя позиція і я не збираюся від неї відмовлятися навіть на твій день народження". І ми посварилися. Олесю, ми все життя дружили – і посварилися через ці стрічки. Ну, типу він такий: "Тут Майдану не буде. Тут у мене день народження. Давай не будемо політичних тем..." Я кажу: "Тобто? Ми живемо в цих політичних темах. Ми не можемо абстрагуватися від цього. Це неможливо. Не можна вирвати квіточку із землі".

– Це із серії: "Тату, у який ми концтабір їдемо?" – "Синку, я не знаю. Я політикою не цікавлюся".

– Абсолютно правильно. І ще жорстокіший мем: "Жінко, – у Росії, – а чому ви дорослого чоловіка на візочку без ніжок везете? Що з ним трапилося?" Вона каже: "Я не знаю. Я політикою не цікавлюся". Так. І от ми з ним лаємося. Просто посварилися. Ми кілька років не спілкувалися. І от я зустрічаю його в Харкові – і він мені каже: "А чого ти російською розмовляєш?"

– (Сміється). Клас.

– "Сергію, що трапилося?" – "Виключно українською". Ось тут у нього герб, ось тут якесь татуювання "24.02", тут у нього оселедець... Кажу: "О! А шо таке?"

– Дійшло. Молодець.

– Дійшло. Ти знаєш, ми з ним навіть поговорили, посиділи. І він каже: "Я тільки зараз зрозумів, як ви, "майдануті", тоді мали рацію". Попросив вибачення. І я думаю, що таких, як Сергій, величезна кількість у Харкові. Ті, які 2014-го не цікавилися, не розбиралися... Як вони говорили? "Харків на смітник перетворюєте". За стабільність які, коротше. До них зараз ця "стабільність" приблизно докотилася: про що ми тоді стояли, як він казав, шмарклі морозили. Я думаю, що таких людей багато. І я щодо цього дуже тішуся. Тобто, на жаль, такою ціною, але докотилося. Проросійських настроїв я у Харкові за 15 місяців повномасштабного вторгнення чула один раз. Зрозуміло, що хтось наводить. Тобто ці люди є. Але я зіткнулася один раз із такою людиною. І скажу чесно, і мені не соромно: я здала її в СБУ. Її.

– Круто.

– Це була жінка. Мені не соромно взагалі, чесно. Це я її найняла тоді... У той період, коли маму я рятувала... Загалом, я не встигала, а татові вже потрібна була нічна... Ввели комендантську годину, по-моєму, із сьомої вечора... Коротше, я не могла до тата вирватися після сьомої вечора, а він мені починав телефонувати о восьмій чи о дев'ятій: "Аню, у мене водичка закінчилася". І я розривалася дико. Я не могла покинути собаку із птахом на ніч. Я не могла їх забрати до батька. Коротше, мені знадобилася нічна доглядальниця. І я наївно вважала, що агентства, у яких гарні сайти, де написано: "У нас професіонали, які вміють доглядати хворих", – я наївно вважала, що це реально так, що у них є професіонали, штат працює. Це шалених грошей коштує. Я звернулася. Мене довго запитували: "Які у вас побажання?" Я кажу: "Та ну, жінка, загалом". – "Скільки важить ваш тато? Щоб можна було пересунути". Просто вдумлива була співбесіда. І раптом вони наступного дня телефонують мені й кажуть: "Ми довго шукали, але знайшли жінку, яка вам підходить". А я ще кажу: "Тато в мене любить поговорити. Із ним би добре поспілкуватися. Бажано про політику. Якщо є жінка, яка готова розмовляти..." Це все було у співбесіді. Мені кажуть: "Ми знайшли вам жінку. Ось телефон". Я їду її забирати машиною. Під'їжджаю. На ринку "Барабашово" я її забирала. Я одразу запідозрила щось недобре. Ну, має такий вигляд, ніби бухає. Думаю: "Ну, це ж з агентства. Це ж мені добирали. Може, у жінки нирки хворі. Раптом що? Що ж я таке собі вигадала?" Саджаю її в машину, починаю з нею розмовляти. І така раптом промайнула фраза: "Це зараз мені доводиться старих доглядати, а раніше, коли я до Москви їздила на заробітки..." І людина дивно ностальгує за Москвою в липні 2022 року... Я відразу напружилася, думаю: "Може, вона за юністю ностальгує? Вона ж з агентства". Це ж спеціально дібрана фахова людина. Загалом, коротше, привезла її до тата. Показала, що і як робити. Тато з нею познайомився. Вона йому одразу не сподобалася. Думаю: "Нехай..."

– Тато життя знає.

– Так. Думаю: "Може, хоча б ніч". Десь 21.00, уже комендантська година, я вже не вийду ніяк: ні пішки, ні машиною. А тут було досить суворо. Телефонує мені тато і ось так, тихо-тихо: "Аню, а кого ти привела в дім?" Я кажу: "Тату, ну це жінка. Вона буде поруч із тобою. Водички подати... Ти ж знаєш. Ми ж із тобою обговорювали. Я не можу бути поруч". – "Ні, ти не зрозуміла. Вона ж Путіна любить". Кажу: "Тату, ну що ти верзеш?" – "Ну, прийди завтра вранці". Він мене накрутив – я ніч не спала. Думаю, може, вона йому невдало розповіла анекдот? Я до останнього не вірила. Липень 2022-го! Приходжу, а її немає. Я кажу: "Тату, а де тітонька?" – "Вона пішла по хліб". Ну, по хліб, окей. У неї були ключі від квартири. Повертається ця жінка п'яна, як чіп. Її не було пів години. Без хліба. Вона десь знайшла наливайку... Я запитую її: "Я не дуже зрозуміла: ви про Путіна з моїм батьком розмовляли?" І вона сідає у крісло... А жінці років 60. Ну, не глибоко стара і не зовсім молода. "А чим вас Путін не влаштовує?" Липень 22-го, повторюю. Не лякатиму далі глядачів, як я її випхала ногою за двері. Це капець. І вона мені навздогін ще смс пише. Типу це погроза: "Я тебе, суко, ще знайду".

– Боже...

– Я виходжу за нею. Я просто хочу до кінця зрозуміти, як це працює у голові. Виходжу і кажу: "Ось я вже тут вийшла. Мене не треба шукати. До кінця вже договоріть". – "А я взяла кредит у "ПриватБанку", а завтра або післязавтра поїду в Москву". Чогось мені так прикро стало. Вона ще й кредит взяла в українському банку.

– (Сміється).

– Ну, прикро. За "ПриватБанк", за Україну – і я зателефонувала в СБУ: "Чуваки, я б списала це все на п'яну дурепу, але вона кредит узяла. Прикро. Заберімо у неї назад українські гроші". Така жахлива історія. То я до чого? До того, що це був єдиний випадок, коли я побачила в Харкові проросійський настрій. Але ця жінка – соціальне дно, як ти розумієш. Я потім телефоную в агентство і сказати слова не можу від обурення: "Кого ви мені відправили?" Вони кажуть: "Ну, ми ж лише обробляємо заявки". Це ніякий не штат співробітників. До 40 років я дізналася, як працює агентство із жінками-доглядальницями.

– Аню, досі триває широкомасштабна війна, Харків зазнає обстрілів частіше, ніж багато інших міст. Проте ми всі чекаємо, наближаємо перемогу на своєму місці. Що тобі зараз приносить найбільше задоволення?

– Задоволення... Знаєш, це слово, що трошки випало з ужитку. Що тебе змушує жити, вставати з ліжка? Мотивація... Напевне, насамперед волонтерство. Це слово "треба". Завтра треба кудись їхати, перевезти якусь 13-річну дівчинку з окупованої території, яку ми передавали з машини в машину. Її треба перевезти туди, де на неї чекає мама... Дівчина із Греції надіслала 30 кг лимонів, щоб я передала їх у шпиталь. Знаєш, якісь трабли із цими лимонами. Ти не можеш там отримати, там отримати. Вони надійшли не у вантажне відділення... Ось ця в гарному сенсі метушня навколо волонтерських проєктів, напевно... Я не знаю, чи доцільним є слово "задоволення" тут... Але відчуття задоволення, що ти недаремно прокинувся, якось наближаєш перемогу. Звучить пафосно, але, мабуть, це правда.

Окрім того, у мене є особистий волонтерський проєкт, який зовсім випадково народився. Із самого початку в усіх історично склалося, чим він займається. Один пішов комусь фанерку прибив – минуло три місяці, і він усьому Харкову закрив вікна фанерою. Інший бабусі-сусідці купив продуктові набори. Я про Сашка Костенка. Зараз у нього 150 бабусь, по-моєму. Він їх годує. А я – Аня-телевізор. Аня купила один телевізор спочатку... Мені пишуть дівчата. Я їх не знаю, взагалі в очі не бачила. "Добрий день. Ми у Британії назбирали трошки грошенят і хочемо харківському військовому шпиталю допомогти. Хочемо їм щось передати. Але оскільки ми нікого не знаємо, а тільки вас читаємо із Харкова, допоможіть, з'ясуйте, що їм потрібно". А у них невелика сума – €350. Я на вуха піднімаю всіх, кого знаю: журналістів, волонтерів... Я дійшла до заступника губернатора. А шпиталь – досить закрита організація.

– Так.

– Я дістала телефон підполковника, зателефонувала йому: "Ось така ситуація. Дівчатка назбирали. Що вам потрібно?" Він спочатку: "Не знаю. Це надто маленька сума. Нам потрібна якась апаратура". Ну, думаю... А потім він мені сам перетелефонував за три хвилини: "Я придумав. Нещодавно футбол був, і хлопці дивилися з гаджетів, із телефонів. Вашої суми вистачає на телевізор у коридор". Я так зраділа – дуже приємно, коли твоя допомога потрібна...

– Конкретних людей зробить хоч на крихітку щасливішими.

– Щасливішими. 100%. І я цим дівчатам нумо писати: "Дівчата, їм потрібен телевізор у шпиталь". А дівчина мені пише: "Ну, ні. Ми хотіли щось з одягу, може, із продуктів". Я так засмутилася... Ну, блін, як так можна? Я пів дня витратила, щоб цей телефон дістати. Але річ не у цьому. Я вже з ним поговорила й практично пообіцяла. І я тепер, звісно, куплю їм цей телевізор. А у нас із грошима було після батьків зовсім кепсько, і я написала пост: "Хлопці й дівчата, я вскочила в безглузду, в ідіотську абсолютно ситуацію. Я тепер зобов'язана купити телевізор, але сама не потягну". Боже, що почалося... Я й досі починаю плакати, коли про це згадую. Я не очікувала на такий відгук... Адже, здавалося б, телевізор – ну це ж не Bayraktar, не безпілотник. Телевізор! І я за, мабуть, години чотири вже мала на п'ять телевізорів на картці. Наступного дня – на 10. А на сьогодні в нас 60 телевізорів у харківському військовому шпиталі. 60!

– Та ти що...

– Три з них – це тривалий процес. Цей проєкт триває із січня. Спочатку це був один телевізор у хол. Потім я пройшлася цим холом... Приїхали ми з другом заміряти. Кажу: "Та ну, тут троє людей може вийти, п'ятеро. А як же їм дивитися футбол?" – "Ну, не знаю. Може, у палату?" – "Ну звісно, у палату". Ми поміряли – і в них у палаті висить сороківка ідеально. До цього в палату заходиш – це лікарняна палата... Навіть атмосфера лікарняної палати, а як почепили телевізор – це просто кімната. Навіть атмосфера змінюється. Я спочатку була скептично налаштована, а потім заходжу, а вони дивляться, іржуть. У-у, мої пташечки... Ну, їм трохи веселіше. І все, пішли на телевізори збирати. Я їм 10 купую. Товариш підполковник у мене все це приймає, вішає, під'єднує. Ну, крім телевізорів, я купую ще дроти, перехідники, якісь штуки для інтернету... Загалом, усього багато. Коротше, товариш підполковник це все чіпляє, телефонує й каже: "Є". Я їду. Не те, щоб я йому не довіряла, але, блін, у нас уже так повелося. Я їду перевіряю, заходжу до кожної палати. "Пацани, що дивимося? Працює? Інтернет є?"

– Треба ж перед підписниками відзвітувати.

– Так. Потім купую іще 10, іще 10... І я придбала, напевно, штук 40, і підходить до мене хірург. І, знаєш, такий зворушливий: "Нам потрібен телевізор, але дуже великий і дуже дорогий. Щоб операцію бачити в ньому". Величезна штука на стійці, на колесах в операційну. Я кажу: "Ви моїх підписників не знаєте. Завтра буде". І я приходжу, пишу пост, щоб ти розуміла, – і наступного буквально дня... Ну гаразд, за два дні я купую цей телевізор. Потім до мене біжить інший хірург... То була травма. "У травми є, а ми – урологія. Нам камінці треба виймати. Їх теж не видно". Загалом, це все дуже зворушливо. Я їх усіх дуже люблю й обожнюю, це тепер мої близькі люди. У нас уже три телевізори стоять в операційних, два висять у холі, 50 – у палатах. Загалом, Аня-телевізор – це тепер моє поганяло.

– Клас, Аню. Ось це і є сенс життя сьогодні.

– Ти знаєш, так. Якби не цей випадковий проєкт, якби не ця дівчинка... Я займалася волонтеркою, але якось епізодично. Мене дуже часто просили іноземних журналістів повозити. Я знаю, про що йдеться: я 15 років у журналістиці. По-друге, я знаю місто. По-третє, маю машину. Тобто моя волонтерка часто полягала в тому, щоб когось повозити, щось відвезти, когось привезти... Тобто я більше водійка. А цей проєкт став постійним, незвичним. І саме він мене витягнув із депресії або не дав у неї впасти після смерті батьків. Я просто згасала на очах. Я дуже близька була з татом і з мамою. Це не просто втрата – це від мене відірвали половину, й інша половина перестала функціонувати. Мені не хотілося нічого: ні жити, ні їсти. Я на 15 кг схудла. Я просто танула. Я їздила щодня на кладовище. Загалом, мені було дуже важко. І цей проєкт, який випадково трапився, змусив мене жити повноцінно. Ти знаєш, я вдячна дівчинці, яка написала мені в особисті.

– Аню, що батьки говорили про війну, про Росію, про українську перемогу?

– Моя мама – росіянка. Ну, як росіянка? Перепрошую. Репресована сім'я моєї мами 1938 року [переїхала] із Запорізької області до Сибіру.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– То вона українка?

– Народилася вона в Сибіру, у землянці.

– Але від українських батьків, яких Радянський Союз перемелював, як зараз Росія перемелює незгодних.

– Так. І вона – вибач, мамо, що я за тебе це скажу, – ненавиділа Путіна лютою ненавистю. І взагалі не лише Путіна, а й усіх радянських вождів. Вона вважала, що Путін залишився у Радянському Союзі. Так само й тато. Мама завжди казала: "Росія – це Росія, а Сибір – це Сибір". Типу Сибір не чіпай, у Сибіру всі наші репресовані.

– Я чула цю думку. Багато хто із Сибіру так і кажуть. Вони намагаються не асоціювати себе з Москвою.

– Так. А тато останніми днями прокидався вранці і запитував: "Путін здох?" Я кажу: "Ні, тату, ще ні". Він провалювався у своє забуття. Наступного ранку він розплющував очі і запитував: "Путін здох?" От ставлення моєї сім'ї до всього, що відбувається.

– Анечко, дякую тобі, по-перше, за відвертість, за розмову. Яка твоя головна мрія після перемоги? Що ти перше зробиш?

– Перше... Я в лісі загубила ключі від машини. І в мого настрою в цей момент були хвилі з неймовірною амплітудою: від повного відчаю... "Ну як можна знайти в лісі ключі від машини? Навіщо я марную час, бігаю?" Я там із собакою гуляла. До абсолютної, досконалої впевненості, до божевільного оптимізму: "Звісно, знайду. Я пам'ятаю, ми там зупинялися, там був кущ, береза. Ми там пили воду. Я зараз знайду". І ось цей настрій, ця амплітуда шалена... Скільки я їх шукала – півтори години, – стільки ця шалена амплітуда від розпачу до однозначної віри в перемогу. Я іноді, думаючи про Україну, розумію, що відчуваю… Мені здається, що й більшість українців відчуває цю божевільну амплітуду: від "це 50 років треба буде відбудовувати, ще 80 вибухатимуть у Харківській області міни, які не розірвалися, на наш вік уже не буде квітучої, відбудованої України"... Не знаю, як це працює. Це психіка. Наступного дня в тебе вибух мозку, ти думаєш: "Завтра ця падлюка здохне – і ми за рік... У нас стільки партнерів, нас стільки людей у світі підтримує... У нас будуть шалені інвестиції. Ми за рік усе відбудуємо – і все буде за...бісь".

– Ти ключі знайшла?

– Так.

– Прекрасно. Звісно, Україна переможе.

– У перемозі я не сумніваюся ані на секунду. У мене ці хвилі пов'язані з тим, як житиме Україна після перемоги. Іноді мені здається, що це на роки. Коли я приходжу у свій університет, він теж на Салтівці, – а його, Олесю, немає… Тобто половини немає. І він не підлягає відновленню. Це неможливо. Будівля під знесення. Коли я приходжу у школу своєї доньки, а її немає, не існує – це просто купа каміння й скла, – то в мене розпач: "Ми у найближчі 30 років не зможемо". А іноді кажу: "Та звісно, ми зможемо. За рік". Я своїм друзям в Ізраїлі, коли виїжджала, кажу: "За рік приїжджайте в новий, відбудований Харків". Я вірю в те, що кажу. Розумієш? Такими хвилями все відбувається. А те, що ми переможемо, не обговорюється.

– Анечко, дякую тобі щиро. Дякую тобі, дякуємо учаснику нашого інтерв'ю, який позаду розлігся гарно... Може, ти покажеш і Кіру, якщо можна її в кадр занести? Щоб вона нам сказала життєствердне.

– Зараз. Але не впевнена... Ось той, хто розлігся. Ти розлігся, кажуть, гарно. Спробуємо зараз Кіру вмовити на її улюблену фразочку. Кірюсю, хто Путін? Хто? Давай виразніше. Хто Путін?.. Кірюсю, хто Путін? Незнайомий пристрій, незнайома Олеся...

– (Сміється). Кіро, слава Україні.

– Ні. Соромиться. Бо бачить тебе вперше.

– Ти мені відео надішли – і ми поставимо для глядачів, коли вона в невимушеній ситуації говорить і про Путіна, і про Україну правильно.

– Так, надішлю зараз.

– Анечко, дякую тобі ще раз.

– Дякую.

– Так. І всім нам сил, терпіння, якнайшвидшої перемоги. Слава Україні.

– Героям слава.

Відео: Алеся Бацман / YouTube