Маму вбила російська ракета. Не уламок – стрес, страх, тривога. Інсульт. Думаю, після перемоги статистика таких втрат буде жахливою

Facebook підкинув спогади.

Мама.

"Ганно, ви не забули цей день?" Не забула. Жодного дня, години, хвилини не забула.

Мама була світлом. Моїм персональним сонцем, яке завжди світить. І гріє.

– Донечко, я шкарпеточки тепленькі заштопала, твої улюблені, у ромашку.

Тут усе про любов: і "донечка", і "заштопала", і "в ромашку".

А я гнівалася.

– Мам, ну навіщо? Я нові куплю, ну що за минуле століття.
– Так я і є з минулого століття, – мама сміялася.

Вона так гарно сміялася.

Я купувала нові шкарпетки, але тишком-нишком ходила удома в заштопаних. Не могла викинути ці, в ромашку. Мама штопала їх на лампочці. Знаєте, така звичайна лампочка, на неї натягують носок і там, де протерлося, треба проводити м'яку нитку. Минуле століття, так.

Без мами завжди холодно.

Я почала бачити в дзеркалі її очі. Я почала чути слово "мама" в кожній пісні по радіо.

Це так боляче.

Пам'ятаю, на курсі психології була така старомодна викладачка, вона казала: "Дитину треба просто любити – і все. Цього досить".

Я протестувала. Просто любити може будь-хто, а як же педагогічні інновації? Розвивальні технології? Ефективне виховання?

Тільки дорослою я зрозуміла, наскільки мала рацію ця викладачка.

Просто любити. Це завжди бути теплом, затишком, мудрістю, опорою.

Хай що я вкоїла, мама була за мене.

– Віро Іванівно, не лайтеся, дитина схибила, трапляється.

Дитина, якщо що, розбила вікно в кабінеті географії. Каменем.

Хай що я робила – конфліктувала з учителями чи однолітками, виходила заміж чи розлучалася, змінювала місце роботи чи стиль одягу, вирішувала стати юристкою чи письменницею – мама завжди була за мене.

– Послухайте, – спокійно казала вона сусідці, що скаржилася на мене, – це моя донька, і вона знає, що робить.

Я не завжди знала, що роблю. Помилялася, обпалювалася, ламалася.

Але хай що відбувалося в моєму житті, головне в ньому завжди залишалося незмінним. Кухня, яка пахне абрикосовим пирогом, сіра овеча жилетка, у яку можна нескінченно плакати, номер телефону, який я набирала першим, щоб поділитися радістю.

Мама.

Це вісь, опорна стіна, та сама точка опори, яка допомагає перевернути світ.

Моя подруга-психотерапевтка запевняє, що нещасливі дорослі – це діти холодних мам. Які контролюють, пригнічують, які байдужі. Вона знає штук 20 таких прикметників. Розбирається у причинно-наслідкових зв'язках і вміє знайти вихід із цих підсвідомих лабіринтів.

Мабуть, вона була б безробітною, якби всі пам'ятали формулу моєї мами.

Просто любити...

P.S. Сім місяців тому маму вбила російська ракета. Не уламок, ні – стрес, страх, тривога. Інсульт. Думаю, після перемоги статистика таких втрат буде жахливою.

Скажу банальне: обійміть доньку, якщо вона поряд. Боже, наскільки це цінно.

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора