Киянка Хорошунова в щоденнику 1944 року: Відірвані від своїх, не маючи звісток навіть із Кам'янця, ми не полишали спроб знайти зв'язок зі своїми людьми
"ГОРДОН" продовжує серію публікацій зі щоденника Ірини Хорошунової – художниці-оформлювачки, корінної киянки, яка пережила окупацію української столиці в роки Другої світової війни. Цей документ – унікальне історичне свідчення, не спогади, а опис подій у реальному часі. Редакція публікує щоденник у ті дати, коли його писала Хорошунова, якій у момент початку війни було 28 років. Сьогодні ми подаємо запис від 26 лютого 1943 року.
26 лютого 1944 р., субота
Ми всі зараз не працюємо. Часу багато вільного. Усі також напружено чекаємо розвитку подій. А поки хочу дописати про головне, що було в Проскурові. На деякий час доля зв'язала нас − Людмилу й Ліду. Різні долі, різні життя. Людмила − молода жінка. Чоловік у неї у лавах Червоної армії, а мати й хлопчик шести років у селі під Харковом. І вона живе в постійній тривозі за них. Вона дуже красива. І їй важко доводиться, тому що до неї без кінця чіпляються завсідники в казино. Потрібно лише віддати їй належне − вона нікому нічого не дозволяє. Тримається гідно і незалежно, а вириваючись із тацею з казино в кухню, завжди відчуває величезне полегшення. Добре, що її постійно захищають від докучань два найстаріші офіцери − полковник Юнг і майор Рознер.
Ліда − повна протилежність Людмилі. Худенька, непримітна. У неї тільки дуже красиві сумні очі. Дуже страшні речі розповідала мені Ліда. У неї є тільки мама. Скромні радянські люди, вони понад півтора року допомагали партизанам. Але їх видали, і матір забрало гестапо. Минуло більше як два місяці цілковитої невідомості. Ліда була впевнена, що ніколи не побачить матері. І раптом її мати повернулася.
Це була абсолютно нечувана подія, бо з гестапо не поверталися. Але повернулася не мати Ліди, а якась чужа, зломлена жінка, із порожніми очима, яка нічого й нікого не впізнавала навколо. За деякий час вона розповіла: її катували. В одиночному карцері, де можна тільки стояти, де не можна схилити або відхилити голову, її катували водою, що падає краплями з висоти на тім'я. Коли вона, не витримуючи, втрачала свідомість, її гестапівські медики приводили до тями і знову замикали в карцер для продовження тортури.
Зараз мати Ліди була в селі під Києвом і страшні чутки, які весь час ширяться про знищення Києва і всього навколо, тримають Ліду в стані розпачу. Зрозуміло, що доля моєї родини і її матері зблизила нас. І ми обидві не вірили собі, що на нашому шляху опинився такий чоловік, як Бухчик.
До нас долинали чутки про те, що партизани діють у самому Проскурові й навколо нього. У багатьох випадках вони паралізують сили німців
В останніх числах жовтня з'явилася й радість: стало можливим слухати радянське радіо. У приміщенні казино, похмурій голій кімнаті, стояли два довгі столи, покриті клейонкою, і стільці на залізних ніжках. Не було навіть обов'язкового портрета Гітлера. Але стояв там чудовий радіоприймач. Коли там офіцери збиралися на вечерю, лунала голосно настирливо незмінна німецька шлягермузік. Ось цей приймач став вмикати Бухчик тоді, коли між обідом і вечерею треба було прибирати їдальню. Він знаходив Москву, залишав мене біля приймача, а сам ішов у коридор "на вахту". Було заведено: якщо він застукає ложками, я маю негайно перемкнути ручку приймача. Але за всі дні до 5 листопада мені вдалося почути тільки другорядні повідомлення. І важко було встановити, де проходить фронт і що з Києвом.
У місті ми зовсім не бували. Проскурів − вузлова станція, через яку безперервно на всі боки йшли склади. Без кінця везли німецькі війська й техніку. Рух ніколи не припинявся. Загальна атмосфера була вкрай напруженою. Головний настрій − відступ німців. Але водночас величезні сили перекидали в бік Києва, тобто в бік фронту. У районі вокзалу зовсім не було цивільного населення. Повністю заборонено було якийсь проїзд місцевого населення будь-якими видами транспорту, особливо залізницею.
Необхідність утечі в Кам'янець до своїх дедалі наполегливіше змушувала нас шукати шляхи для неї. Усе було напружене і вкрай невизначене. Здавалося, що жахлива німецька машина поглинула все живе навколо і що вона ще дуже сильна. До нас долинали чутки про те, що партизани діють у самому Проскурові й навколо нього. У багатьох випадках вони паралізують сили німців. Але як знайти зв'язок із ними? Тут це було ще більш неможливим, ніж у Києві.
У казармах було осіб шістдесят росіян і українців. Вони виконували чорні роботи й жили в підвальному приміщенні як напівполонені. Це були або військовополонені, узяті німцями з таборів, або Hiwi, судячи з одягу. Зарослі, обшарпані, зазвичай напівголодні або зовсім голодні, вони повільно рухалися під наглядом озброєного німця, пиляли дрова, прибирали територію, носили вантажі. Будь-яке спілкування з ними було утруднене не тільки через конвой, але й тому, що вони не довіряли нам. Треба було знайти якісь шляхи до зв'язку з ними й визначити їхні настрої.
Одяг Hiwi насторожував нас. Випадки зради з боку добровільних найманців, якими були поліцейські і Hiwi, були занадто часті, і ми не могли не пам'ятати про це. До кінця мого двотижневого перебування в Проскурові тільки накреслилися перші кроки до знайомства. Цьому сприяв частково хліб, частково спільне перенесення каністр із солдатської кухні. Хліб, який давав мені Бухчик регулярно, допоміг наїстися і мені, і Нюсі, і Галі. І ми могли вже іноді поділитися ним із полоненими. Але ми ще нікого не знали зі своїх людей.
Нюся була вірна собі. Коли я, уся заплакана, прибігла до неї і сказала, вона дуже спокійно, зовні зовсім не хвилюючись, сказала: "Так чого ж ви плачете?"
Так закінчився жовтень. Усі останні дні настрій був особливо важким. Часом уночі мені здавалося, що я бачу криваву заграву над Києвом. Але це були чергові галюцинації, тому що не можна було побачити навіть гігантську заграву на відстані п'ятисот кілометрів.
Настало шосте число листопада 1943 року. Зранку це був найзвичайнісінький день, наповнений кухонною суєтою, поспіхом, німецькими криками в коридорі. Але кожен із нас думками був на тому боці, і ми тихо говорили, уночі − із Нюсею, удень − із Лідою, про те, що радянські люди готуються до свята Жовтня. Різні нагальні справи завадили мені вимити підлогу в казино до обіду. І як тільки туди можна було увійти, я взялася за цю роботу. Нарешті всі пішли з їдальні, і з кухні.
У всьому казино були тільки Бухчик і я. Тоді Бухчик увімкнув Москву. Спочатку були звичайні щоденні повідомлення про життя Союзу. І раптом... я не повірила собі. Чіткі, зрозумілі позивні Москви. І такий знайомий голос повільно й твердо, карбуючи слова, передав повідомлення Радінформбюро з наказом-подякою верховному головнокомандувачу військ 1-го Українського фронту, шостого листопада на світанку визволили столицю Радянської України − Київ. Нічого не можна написати про те, що сталося далі. Немає таких слів, щоб передати, яке почуття було тоді. Я вибігла в коридор, де стояв Бухчик, і насилу, задихаючись від плачу, сказала йому, що почула. Він мовчки насупився. Потім сказав:
− Повернися, вимкни радіо й витри обличчя. Коли я знову вийшла в коридор, Бухчик покликав мене в кухню, чомусь обережно, без стуку поклав на стіл ложки. Потім повернувся до мене й раптом широким жестом, по-селянськи, перехрестився католицьким хрестом зліва направо і сказав:
− Gott sei dank, Irene! − І додав по-російськи: – Біжи швидше, скажи своїм.
І я побігла шукати Нюсю. Пробігаючи повз підвал, де жили полонені й Hiwi, я через кватирку повідомила їм новину, що здавалася нереальною.
А Нюся була вірна собі. Коли я, вся заплакана, прибігла до неї і сказала, вона дуже спокійно, зовні зовсім не хвилюючись, сказала:
− Так чого ж ви плачете? Ви ж знали, що це має статися.
У цьому була вся Нюся. Із цього дня нам стало набагато легше і набагато важче. Київ вільний, а ми тут. І коли зможемо повернутися? І чи зможемо?.. Свідомість, що Київ знову радянський, наповнювала пекучою радістю. Ми все ж дожили до його звільнення. Але від свого Києва нас відділяв фронт. І німці ще такі сильні. Не знаю тільки, чи багато з них бачили, що тепер війна вже йде до безперечної перемоги наших. А поки ми були серед ворогів, важко було передбачити, що нас чекає.
Свою записну книжку носила за халявою чобота. Надія на те, що коли-небудь наші люди прочитають про те, що було тут, в окупації, змушує писати
У казино була така сама напружена робота. Не можна було зупинитися ні на хвилину. Це рятувало від потреби думати тими днями, коли були мої чергування. Але коли я залишалася одна, до приходу з роботи Нюсі й Галі, місця собі не знаходила. Я продовжувала писати про те, що відбувалося навколо. Згадуючи про Шевченка, пошила собі маленьку записну книжку й вела в ній щоденник, ніколи не залишаючи її в кімнаті. Адже крім нас, у ній жили ще дві жінки, чужі й малосимпатичні. Одна з них була перукарем, друга, як і Галя, працювала в картотеці білизняного складу.
Свою записну книжку носила за халявою чобота. Пишу про це так детально, тому що втрату цієї книжки важко компенсувати. Надія на те, що коли-небудь наші люди прочитають про те, що було тут, в окупації, змушує писати. Жахлива війна, з одного боку, зневажила все, що колись називалося людяністю, і оголила моторошну сутність фашизму. Ніхто ніколи не зможе виправдати загибель і страждання мільйонів ні в чому невинних людей. З іншого боку, поряд із граничною жорстокістю фашистів та іже з ними розкрилися високі моральні, душевні риси особливо нашого народу й багатьох людей різних національностей. І серед них німців. Логан і пастор Вігерс, Бенцінг і Бухчик, майор Резенер.
Чи можемо ми вважати цих людей ворогами? А поруч скоти, які йдуть бездумно вбивати наших людей. Назвати їх тваринами було б образою для тварин, тому що звірі вбивають тільки, щоб жити, а не лише б убивати. Такі думки безперервно мучили мене.
Із шістдесяти осіб полонених і Hiwi тридцять вісім зникли. Потрібно було зробити висновок, що ми недостатньо активно шукаємо можливості втікати
А час не стояв на місці. Пройшов листопад. Незважаючи на виснажливу роботу, температура в мене почала знижуватися. Ми більше не мали відчуття голоду. Раніше відірвані від своїх, не маючи звісток навіть із Кам'янця, ми не полишали спроб знайти зв'язок зі своїми людьми.
В околицях Проскурова і в самому місті діяли партизани. Ночами іноді можна було побачити заграву пожежі, було чути глухі звуки вибухів й окремої стрільби. Іноді серед німців виникала паніка, і нерідко можна було почути слово "партизани". Тепер їх ніхто не називав "бандитами".
На початку грудня пронісся слух про термінову евакуацію табору. Чекали розпорядження про упакування кухонного інвентарю. День п'ятого грудня пройшов у нестерпному чеканні. Але на ранок шостого стало відомо, що все залишається на місці. У цю ніч із шістдесяти осіб полонених і Hiwi тридцять вісім зникли. Потрібно було зробити висновок, що ми недостатньо активно шукаємо можливості втікати. Того самого дня мені вдалося поговорити з одним із полонених, із тих, які залишилися. Ми вже раніше придивлялися одне до одного. На цей раз я його прямо запитала, чи не знає він, хто може нам допомогти дістатися до Кам'янця до своїх.
− Скільки вас? − запитав він.
− Троє, − відповіла я.
Він помовчав. Подивився на мене понуро й недовірливо. І сказав:
− Доведеться трохи почекати. Зараз ні потягом, ні машиною звідси не виберешся. На дорогах облави. Обставини складні. Наші наступають. − Він уважно подивився. − Спробуємо допомогти.
− Ми хотіли б що-небудь зробити для наших, − сказала я.
Він тільки усміхнувся. І, не сказавши ні слова, повернувся до своєї роботи. Ми говорили з ним біля солдатської кухні, де вони з товаришем кололи дрова.
В очікуванні невідомості й напрузі пройшов увесь грудень. Сильні морози змінювалися сльотою. Як і раніше, у всі боки рухалася величезна кількість німецьких військ. Здавалося, що сили їх невичерпні.
На Різдво частина німців поїхала додому, у Німеччину. Виходило, що їхнє становище на фронті дещо стабілізувалося
У казино тяглися й мчали одночасно будні. Так само стрімко носився Бухчик із шиплячими яєчнями й біфштексами. Так само непоборними здавалися гори брудного посуду. І так само після кожної трапези завсідників казино наповнювалося смородом газів, які вони випускали зі своїх кишечників. І не раз здавалося, що стіни їдальні обваляться, тому що ковані підбори її відвідувачів докінчували їхнє знищення. "Світловолосі лицарі", наситившись, висловлювали свої високі почуття, методично розбиваючи до дранки штукатурку. Вони поверталися на стільцях спиною до столу й били підборами по стінах. І їдальня стояла обгризена, як руїна, приречена на знесення. А ми змушені були прибирати шматки, і після кожної обідньої і вечірньої їжі мити підлогу.
На Різдво, яке за кордоном святкують 25 грудня, частина німців поїхала додому, у Німеччину. Виходило, що їхнє становище на фронті дещо стабілізувалося.
Напередодні Нового року потепліло. Перед вікном кухні, у яке ми зрідка визирали, утворилася велика калюжа. Її затягнуло тонким шаром льоду. І ось дивну картину ми побачили 30 грудня. Біля цієї калюжі стояв старий майор Розенер, один із тих, хто захищав Людмилу й Ліду від нападів нахаб. Він був у повній офіцерській формі й задумливо розколупував носом чобота лід на цій калюжі. Він довго стояв, не зводячи очей. Здавалося, що для нього вкрай важливо розбити цей лід. Ми запитали Бухчика, що має означати ця картина. Він відповів:
− Майор приїхав у Гамбург на Різдво. Там він навіть вулиці, де жив, не знайшов. Уся його сім'я, вісім осіб, загинула під час бомбардування Гамбурга англійцями. Так от він тепер сам не свій.
Настав Новий рік. 1944-й. Що він принесе нам? Чи довго нам ще чекати звільнення? Чи доживемо?
2 січня з'явилися відомості про те, що нашими звільнено Житомир і що бої йдуть у районі Новограда-Волинського. 3 січня був отриманий наказ про евакуацію табору. Почалося термінове упакування столового інвентарю. Але до кінця дня прийшло скасування наказу. Знову наші надії не виправдалися. І знову потягнулися такі самі важкі й напружені дні. Тепер зовсім неможливо було терпіти очікування і невідомість. А потім нас спіткала велика біда.
Попередній запис у щоденнику від 25 лютого. Наступний запис – від 27 лютого 1944 року.
Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте в розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів опубліковано у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику й журналісту Олександрові Зінченку.