Лойко: Якщо доведеться, я стрілятиму, візьму на себе кількох співвітчизників
Я знімаю колективний портрет українського спротиву. Я знімаю образ захисника, якого не можна перемогти
– Сергію, як давно ви приїхали в Україну?
– Напевно, за тиждень до початку вторгнення. Був у Німеччині, а потім заїхав до Києва.
– Тоді дуже багато говорили про ймовірність вторгнення Росії в Україну. Ви приїхали, бо передчували лихо?
– Я не те щоб передчував, але розумів: може щось розпочатися. Я не хотів у це вірити, тому всі свої улюблені камери залишив у Москві. Я розумів, що Путін божевільний, але не думав, що настільки. Не думав, що вся камарилья, яка оточує його, не зможе на нього вплинути.
Просто неймовірно, що сталося. Вони скоїли страшний злочин, страшну помилку. Вони намагалися знищити Україну, але першого ж дня війни знищили Росію. Для мене незбагненно, що вони на це наважилися. Це повний, абсолютний ідіотизм.
Вони ж усі були не готові до цієї війни. Що таке Росія? Це епітимія корупції. Корупція проїла Росію наскрізь. І Кремль виявився заручником величезного потьомкінського села, яке сам і збудував. Армія Росії теж виявилася потьомкінським селом. Ми бачимо, що вона воює, як воювали сталінські маршали-м'ясники у 1941–1945 роках.
На якому озброєнні це все відбувається? Їм довелося зібрати весь брухт із усієї країни. У російської армії на території України чотири види танків. Це не вписується в жодні межі! Танки мають бути однаковими – це за технічними вимогами важливо. Особливо коли потрібен терміновий ремонт. А тут суцільне безладдя. Вони послали в бій незрозуміло кого – якихось строковиків, набрали якихось "партизанів" – дорослих чоловіків. Вони ловлять на вулицях Донецька та Луганська чоловіків від 16 до 65 років і засовують їх у ці жорна війни, які перемелюють їх.
Нещодавно росіяни за ніч випустили 70 ракет по Україні, із яких долетіло сім і лише три влучили. Уся ця російська армія навіть за технічними параметрами виявилася потьомкінським селом. Що вже казати про фундаментальну якість армії під час війни – мотивацію. Вона не те що на нулі, а в мінусі. Знаю випадки, коли ціла рота розбрелася по ходу руху сусідніми селами і солдати просто випросили в українців цивільний одяг, щоб утекти. А ось цих кадировців надіслали, щоб їх розшукати і повернути на місце. Ви знаєте, яка ситуація панує? Вони не знають, що робити. Вони не мають ні стратегії, ні тактики.
Що важливо для Кремля? Уже зрозуміло, що це поразка, але вони хочуть щось таке, щоб вони могли подати своєму народу і сказати: "Ми перемогли".
Українська армія настільки зараз сильна, що їй навіть не обов'язково бути у якомусь блоці. А озброєння тепер однаково постійно постачатимуть.
От узяти хоча б танки. За їхньою кількістю величезна перевага в Росії перед Україною. Але чого варта ця перевага? Адже танком керують не роботи, не марсіани, а люди. І ось посадили людей у танк. Можливо, вони колись цією машиною керували і навіть стріляли – ну, зробили один прогін, один постріл. І їх відправили на війну.
Є тракторист – він свій трактор знає, кожну деталь знає, бо сам ремонтує. Він за звуком чує, що з машиною відбувається. Отак і українські танкісти керують своїми машинами. Вони вісім років в одному танку, знають його напам'ять, звикли до нього. І вони на ньому воюють. А російські танкісти в цьому танку мучаться – це не їхнє рідне. У них немає мотивації і немає пального. Усе летить шкереберть.
У будь-якому разі Росія вже програла війну, тому що Путін її знищив. Але попереду ще військова поразка. Як це станеться, я не знаю. Сподіваюся, все скінчиться Гаагою.
– Яким був ваш день 24 лютого?
– Я прокинувся вночі від того, що почув дуже специфічний звук. Я був на багатьох війнах. Після Чеченської війни та Іраку я божеволію від феєрверків. Я почув звук і зрозумів, що це не грім (для грому зарано), і не феєрверк, і не технічна катастрофа – усе це не так звучить. Я зрозумів, що це приліт ракети. Я виглянув у вікно і побачив заграву на горизонті – вибухнула ще одна ракета. Я зрозумів, що це війна.
Я вже не спав. Уранці, годині о 10-й пішов у Голосіївський військкомат. Там солдати із серйозними обличчями. Кажу їм: "Хлопці, хочу записатися у добровольці". На багатьох війнах я завжди був журналістом. А тепер я – вільна людина, вільний письменник. Уперше в житті можу зробити вибір, який я хотів, але не наважився зробити 2014 року. Тоді мені треба було б змінити професію, а Україна могла б перемогти й без мене.
Із 2014 року для мене це чорно-біла війна. Якщо в усіх попередніх війнах можна було вислухати представників обох сторін та знайти якусь правду, якісь обґрунтування, то зараз в Україні все однозначно – війна між добром і злом, як біблійний Армагеддон. І дуже схоже, що цим може закінчитися. Росія не має жодної причини, жодного приводу, жодної обставини і можливості комусь довести, що вони добро. Вони – абсолютне, ідеальне зло.
У військкоматі попросили документи. Дістав російський червоний паспорт. Мені 69 років. Напевно, якби мені було років на 30 менше, мене б стукнули прикладом по голові й заарештували – подумали, що божевільний або провокатор. Мене довго мусолили, забрали всі документи, нікуди не випускали, телефонували комусь. Потім додзвонилися до якогось великого начальника. Той сказав: "А, це Лойко! Ну, хай прийде до мене". Я прийшов і вже за день був у батальйоні територіальної оборони.
У своїй роті я – як дядько, усі молодші за мене, навіть ті, хто найстарший. І я цілий день розмовляю із хлопцями, разом із ними щось роблю. Приємно було, коли деякі парубки, повернувшись із дому після ночі, приїхали з моєю книгою "Аеропорт" і попросили підписати. Дуже приємно.
Я вирішив, що маю зробити себе корисним, і придумав серію "Вас защищают". Оскільки всі мої камери залишилися в Москві, я почав знімати короткі відео із цими людьми – у мене дуже гарний телефон. Дивовижно! У мене не було одразу такого розуміння, але потім настало відчуття, що я знімаю колективний портрет українського спротиву. Я знімаю образ захисника, якого не можна перемогти. Вони різного віку та професій, із різних сімей та регіонів. Усіх їх об'єднує абсолютна віра, що вони на своєму місці і обов'язково мають перемогти. Я став знімати дедалі більше роликів, викладати у Facebook, вони з'явилися на "Голосі Америки" та "Радіо Свобода".
– А яким ви бачите завершення цієї серії?
– Я й далі це робитиму, якщо не прийде якась інша творча ідея, до останнього свого подиху. І до кінця війни. Сподіваюся, вона скоро закінчиться. Я впевнений, що з кожним днем мої відео будуть дедалі оптимістичнішими.
– Ви знімаєте на телефон. А чи не шкодуєте, що немає камери?
– Ми дивимося на кадри Другої світової війни. Вони за якістю можуть бути абсолютно жахливими, але через те, що в них закладено, вони безцінні. Так і із моїми відео. Технічна якість не така важлива, як важливо встигнути показати обличчя цих людей, які захищають українців, дати їм слово. Тут телефона достатньо. Не шкодую, що немає камери, а то знімав би фото і ніхто не почув би голосів українців.
Я записав звернення до американців, англійців, канадців і запросив їх приїжджати та воювати разом із нами. Це війна не лише за Україну та українців, за їхню землю. Це війна за весь світ. Україна воює за всіх. Це той випадок, коли Путін оголосив війну не Україні, а всьому людству. І я бачу, що поступово сутність цієї ідеї доходить до західних політиків.
Я сам можу битися, я добре володію зброєю. 25 місяців я служив як солдат і сержант, а потім в інституті був протягом двох місяців в офіцерських таборах. Це ще у СРСР, де вчили по-справжньому воювати, а не будували потьомкінське село, як зараз. Якщо доведеться, я стрілятиму, я візьму на себе декілька моїх, як Путін любить висловлюватися, співвітчизників. Вони воїни зла, орки, вони чужі мені, як загарбники з Марса.
Це армія орків, якихось бидлоперсонажів, яких треба знищувати, як клопів, тарганів, вошей. Це не люди
– Ви були на цій війні ще 2014 року серед захисників донецького аеропорту. Ви бачите бійців зараз? Чи є різниця?
– У мотивації нічого не змінилося. Тоді було таке саме відчуття від війни із РФ. Ця війна відтоді не припинялася. У мене в романі "Аеропорт" є документальна сцена, записана слово у слово. Коли українці намагалися деблокувати аеропорт у середині січня 2015 року, генерал Віктор Муженко пішов в оточенні своїх охоронців і двох людей із військової преси дорогою, яка вела від його штабу до аеропорту. Там уночі була велика битва. Стояли підірвані машини та БТР. Він хотів подивитись. Ми йшли, і в цей момент приземлилася одна міна, 120, потім інша. Уся охорона кинулася в кущі, лягла на землю, і я разом із ними. Серце билося і вискакувало з рота. А Муженко стояв спокійно й палив. Коли в нього журналіст запитав, що тепер буде, він сказав таку фразу: "Якщо вони підуть далі, їм скрізь буде суцільний донецький аеропорт". Це виявилося пророцтвом.
Росіяни пішли далі. І вся Україна для Росії тепер – суцільний донецький аеропорт. Тільки українські солдати вже краще екіпіровані, краще озброєні, їх набагато більше. Вони – справжня армія. На мою думку, сьогодні це перша армія в Європі за номером. Росія, яка перевершує кількістю особового складу та озброєння, абсолютно відстає як, а головне – у мотивації.
– Який досвід став найціннішим за ці тижні?
– Для мене завжди найціннішим було спілкування з людьми. Я спілкуюся із солдатами, це має якийсь терапевтичний ефект як для мене, так і для них. Мені здається, ці короткі відео дуже важливі. Можна щодня показувати розірвані тіла, вибухи, ридання людей – так, це реальність війни, але все це показують і без мене. А я хочу передати впевненість і спокій, які бачу в окопах, щоб люди розуміли – їх не кинуть, їх захистять такі самі люди, як вони самі, – їхні брати, сини, батьки. Ось це я хочу донести, і, на мою думку, це вдається.
Мені з одним взводом запропонували поїхати в Ірпінь. Доїхали до околиці міста, поспішали, пішки пройшли мостом, який був заставлений сотнями залишених машин. Усі люди люблять свої машини. У нас інша культура, ми не американці, які щороку їздять новою машиною. І ось люди покинули своїх "коней", далі пішли пішки і вже ніколи не повернуться до них. Їх усі розгромлено, знищено.
Потім ми пішли полем у бік заправки. І там якась бетонна плита була, ми вже майже дійшли, як почався мінометний обстріл. Ми лягли, упершись спинами у плиту. Коли міна підлітала, ми мали кілька секунд, щоб притиснутися до землі (розліт уламків великий). І міни протягом 40 хвилин довкола нас гепалися в землю. Солдатам це набридло, і один із них раптом заспівав українську пісню. Мені пощастило, що почав знімати відео. Він співає – прилітає міна, ми всі падаємо, притискаємося до землі. Міна вибухнула, ми піднімаємося, а він і далі співає. Для мене це було більше ніж мої статті, книги, фільми. Я зняв собі шедевр. У ньому, як на мене, символ того, що український народ перемогти не можна: молодий хлопець співає під обстрілом, коли падає міна, і він продовжує співати.
Я остаточно зрозумів, що перемога буде за ними. Або я вже можу сказати – за нами. І заспокоївся. Українців не можна перемогти. Вони вже виграли в цій війні.
– Ви відвідали навіть Бучу, усе побачили на власні очі. Що думаєте про те, що сталося?
– Мої побоювання виправдовуються. Війна стає більше схожою на Армагеддон. Ніяк, нічим не можна виправдати цю неприборкану жорстокість, яку виявили російські війська під Києвом. Це якесь диявольське наслання. Свого часу в мене були проблеми з моєю газетою Los Angeles Times, коли я в інтерв'ю "Эхо Москвы" нападників на донецький аеропорт назвав орками. Мені сказали: "Сергію, не треба бути таким необ'єктивним і застосовувати таке порівняння. Це озброєні повстанці, яких підтримує Росія, а не орки". Сьогодні я кажу, що мав рацію – вони не люди. Люди такого зробити не можуть. Це армія орків, якихось бидлоперсонажів, яких треба знищувати, як клопів, тарганів, вошей. Це не люди. Із ними не можна чинити по-людськи. Що більше їх знищимо, то швидше скінчиться ця війна. Вони ведуть війну на знищення. Вони просто бандити, виродки дикі.
Після Бучі все стало гранично зрозуміло – це війна добра зі злом. Україна – це добро, Росія – це зло. І зло має бути знищено. Я маю на увазі не особисто Путіна, а всю сьогоднішню Росію. У тому вигляді, у якому вона існує, її треба знищити як державу, щоб більше це ніколи не повторювалося, а Путіна потрібно відправити до пекла, як і написано в Одкровенні Івана Богослова.