Сапронов: Що б я сказав Путіну? Мудак ти, людина з діркою в голові G

Ракета С-300 летить до Харкова 46–55 секунд. Жодної ППО за стільки не розгорнуть. Навіть якби в нас був Patriot

– Друзі, у мене в гостях сьогодні Юрій Сапронов, харків'янин, бізнесмен, президент Superior Golf Club, віцепрезидент Всеукраїнської федерації гольфу, член Національного олімпійського комітету України, волонтер. Один із найбагатших людей Харкова.

– Не член Національного олімпійського комітету вже років зо три. Найбагатших людей Харкова – це як? Перша десятка, мабуть. До активної фази війни. Зараз волонтер, пенсіонер майже. Пенсійного ще нема, але зроблю. Волонтер, так. Харків'янин.

– Харків'янин? Я одразу сказала.

– Так, це перше. І все, можна було крапку поставити.

– Тобто з усього всього найдорожче – це харків'янин?

– Звісно, однозначно. Харків'янин. Ну, звісно, українець. Український харків'янин. Харківський українець.

– З огляду на те, що ні на секунду не покидаєте міста, яке під російськими бомбами щохвилини, то, звісно ж, український харків'янин. Я хотіла б, щоб ви пояснили глядачам, що означає під час широкомасштабного вторгнення жити в Харкові.

– Ця фраза трошки пафосна, але треба любити не себе в Україні, а Україну в собі. І треба любити не себе в Харкові, а Харків у собі. Я не корінний харків'янин. Мені 60 років, я в Харкові живу 40 років. Я народився в Російській Федерації, звідти йшов служити строково. Потім тато приїхав у Харків. Тут, до речі, у нас не було знайомих. Батько мудро обрав третій вишівський центр країни, щоб було де вчитися мені й сестрі. А тоді безплатно давали квартиру за чотири роки відставним, за рік. І було чотири закриті міста: Москва, Ленінград, Київ і Севастополь. Тато обрав Харків. Що таке Харків зараз? 11 км від окружної дороги до кордону з агресором. Це близько дуже. Не 11, збрехав. 41 км від окружної дороги до кордону. Сусідів не обирають. Це головна наша проблема з першого дня активної фази війни. У мене є інформація станом на 1 січня: Харків – це 34% обстрілів країни. На другому місці Миколаїв, трішки менше. Харків – це непросте місто дуже, купецьке. Я сказав би, трошки ментовський. Це вислів із 80-х...

– Тоді так казали. Зараз, мабуть...

– Тоді Харків обшивав і взував половину Радянського Союзу. І це, звісно ж, наклалося на характер міста. Він незвичайний, стильний. Він відрізняється від усіх інших. Мені багато міст України подобається, але кращого за Харків точно немає…

– Мені як харків'янці найбільше подобається, коли про Харків кажуть, що це місто студентське.

– Ви маєте рацію, безумовно, Олесю. Місто студентське, тому що з 1,55 млн населення 280 тис. до активної фази війни – це студенти. Такого другого міста немає у відсотковому співвдношенні до загальної кількості жителів. І це те, що ми втратили назавжди. Точно так само, як втратили, напевно, якірного іноземного інвестора, навіть якщо завтра перемога. Місто точно житиме. Ми великі, у нас велике внутрішнє споживання. Тому в нас усе буде добре, аби перестали стріляти. Бо летить щодня. Ми не можемо захиститися. Ми не можемо захиститися від банальної абсолютно речі. Наприклад, найчастіше це С-300. Вона летить до Харкова 46–55 секунд. Жодної ППО за стільки не розгорнуть, навіть якби в нас був Patriot і наші пепеошники витрачали б гроші на цю недорогу ракету. Друге: вони буквально місяць призвичаїлися модернізованими КАБ або ФАБ діставати місто. Російські МіГ і Су зі своєї території кидають цю керовану, досить точну авіабомбу, і, на жаль, руйнівна сила дуже велика. Людей кошмарять, лякають. Мені зрозуміло, що це тиск на харків'ян, на громадянське суспільство, щоб ми тиснули на військово-політичне керівництво з метою погоджуватися на переговори з Російською Федерацією. Тут у мене своя думка. Нехай на мене тапки летять, але прогнози в мене не дуже добрі.

– Як ви ці розмови сприймаєте? Останнім часом постійно про стамбульські домовленості пишуть, мовляв, треба ж до них повертатися.

– Отто фон Бісмарку приписують слова: "Ніколи стільки не брешуть, як на риболовлі, на полюванні й під час війни..." Так от: ІПСО – і з нашого боку, і з їхнього. Звичайно, треба вивчати після перемоги, як цій старій людині з діркою в голові, яка має назву Путін, вдалося за 8–10 років за допомогою семи федеральних каналів так обдурити людей. Адже Росія – я її досить добре знаю – це купа інтелігенції. Це 25-й кадр чи це зомбування? Це треба вивчати. Ми цю інформаційну війну програємо давно, із 2014 року. У нас у районах, близьких до кордону, російські канали безплатно, а наші канали – за якоюсь передплатою, блін. Це хто просрав? І Ющенко, і Янукович, і всі-всі-всі. І Зеленський теж.

Про те, що ви запитали… Я не маю права відповідати на це запитання. І вважаю, що ніхто не має права. Я дуже часто чую про волонтерський фронт, економічний фронт. Ні, фронт один – на "нулі". Ми всі зобов'язані щодня їм допомагати. Сьогоднішній закон про мобілізацію – так, там багато дірок. Але, окрім втоми хлопців на "нулі", другим аргументом – несправедливість їх турбує. Іграшкова війна скінчилася. Усі – у ТЦК, усі – на ВЛК, і всі мають бути там. Це не означає, що призвуть 500 тис. людей або 1 млн. Призвуть 100. Але в усіх, як в Ізраїлі, має бути цей документ й автомат під ліжком. І інформація в мене є не лише з Telegram-каналів, що ведуть нас до мирної угоди. Мені здається, що перший етап – це саміт у Швейцарії. І росіяни могли б там бути. Це гра. На другому саміті чи другому чогось там вони будуть. От подивитеся. І домовленості вже світу, Байдена, я не знаю, з Європою, з Китаєм – вони вже, напевно, є. Мирна угода по лінії зіткнення. Де ця лінія буде, ніхто не знає. Сьогодні приблизно 20% території ми тимчасово втратили. Пряму відповідь нам треба запитати у військових. Як хлопці це сприймуть? Вони готові втратити цю територію? Моя думка така сама, як і в усіх. Я не хочу. Я хочу перемоги на полі бою.

– Багато тем ви торкнулися. Я хочу про кожну з них поговорити конкретніше. На ваше відчуття, у Харкові "ватники" залишилися?

– На жаль, залишилися. Яке горе, які руйнування в Харкові – треба побачити. Коли я буваю в Києві або у Львові, у мене є враження... Так і хочеться людям сказати: "Друзі, війна ж не в Харківській, Запорізькій, Донецькій, Луганській і Херсонській областях. І в Києві війна, й у Львові... Тут скромніше, тут якось інакше". Ну гаразд. Як каже моя Ірина, комусь пощастило, комусь – ні.

– Я не розумію, що в голові в цих людей… Від тих, хто до великої війни висловлювався добре про Росію чи Путіна – я їх називала "ватниками", – я зараз чую такі прокляття в бік Росії та Путіна! Усі вони реально змінилися. Невже в Харкові, де спочатку прилітає бомба, а потім вмикають сирену, де щодня величезні руйнування і жертви серед дітей, досі там залишаються ті, хто чекає на Росію, любить Путіна? Я не знаю, як це.

– Ви знаєте, у мене немає даних... Зараз СБУ працює, як на мене, дуже добре. Але я б висунув їм претензію: "А що робили ви до 2024 року?" На жаль, і маски-шоу були з боку СБУ… Я не професіонал і не експерт, я висловлюю свою думку. 2014 рік, почалася війна. Захоплення адміністрації, вінницький "Ягуар" – Арсену спасибі. Ось він, Бєлгород. Важко хіба пройтися готелями, хто там реєструється? Купа орендованих квартир. Вони ж реєструвалися. Напевно, має бути якась база, картотека. Сплячих ДРГ, напевно, як і раніше, досить багато. Незрозуміло, яке горе ще має статися в Харкові, щоб завербовані за якісь копійки, кілька сотень або тисяч доларів, і сьогодні, умовно, [перестали] здавати наші позиції. Бо кожен другий удар ракетою... Вона летить туди, куди, блін, треба. Так, вони мажуть іноді. Але дуже часто вони б'ють настільки близько до того місця, де треба! Ну, це вони б'ють точними ракетами, яких набагато менше. А С-300 – це ракета за напрямком. Це просто жах і кошмар. Це полювання на людей, геноцид.

У мене родичі в Росії. Мамина рідня – це Курська область, татова – Орловська. У перші дні війни мені зателефонували всі брати й сестри. Усе, їх немає для мене, усі були послані

– Останні тижнів півтора – величезна кількість заяв про подальші плани стосовно України. Там центральне місце відведено Харкову й області. І всі кажуть, що Росія хоче піти у другий наступ на Харків. Сил у росіян захопити таке величезне місто, як Харків, немає. Проте наскільки це сприймаєте ви з Харкова тривожно? Чи боїтеся ви?

– На мій не експертний погляд, є дві проблеми: короткострокова й середньострокова. Почну із середньострокової. Харків'янам треба думати про те, що місяць тому 22 ракетами був удар одночасно по п'яти основним генерувальним станціям Харкова. Це 95% теплової та електричної енергії. За три дні 16 ракетами вони добили блок. У нас сьогодні з електроенергією чимало проблем, але осінь і зима настануть, і теплову енергію станції не зможуть подати. Як би в нас не було другого Алчевська. У мене була можливість у присутності президента Зеленського це сказати. Я попросив: "Зробімо міжнародний майданчик, щоб світ почав говорити не лише про Україну, а набагато частіше про Харків". Харків потерпає найбільше. Окрім міст окупованих, звісно. Він запитав: "А в який спосіб?" Я навів такий приклад: "Коли починався COVID, хтось знав про маленьке італійське містечко Бергамо? А проїхали містами військові вантажівки із трупами – і це показали Reuters, BBC, CNN, Euronews. І з наступного дня не лише уряд, а й меценати почали допомагати цьому Бергамо".

Короткострокова перспектива... Я не кажу, що наступу не буде. Наступ дуже ймовірний. На Харків – найімовірніший. Є його ймовірність і на Київ, і куди завгодно. Я зараз казатиму те, що я знаю від військових. Перше: щоб наступати на Харків, спробувати увійти або оточити місто, потрібна лінія фронту приблизно 180 км. На лінії фронту 180 км, умовно, має бути щонайменше 250 тис. військових, плюс відповідна кількість техніки. На прямому напрямку удару, наприклад, по Гоптівці, має бути тисяч 120. Сьогодні їх 50. Так, було менше. Вони концентрують війська. Але наша аеророзвідка бачить це щодня. Ба більше, за останні 9–10 діб кількість військових у нас зросла. Повноцінних бригад на обороні й на ймовірних напрямках наступу на місто. До того ж дві легендарні, не буду казати. На мою думку, росіяни, коли побачать номери цих бригад, – вони просто повинні не піти. Тому що вони п…здюлів діставали під час війни від цих двох бригад на всіх напрямках. І під Бахмутом, і в Авдіївці. Ви здогадаєтеся, але я не можу сказати.

– Не треба.

– Звісно, людям страшно. Я не хочу брати на себе відповідальність, що треба виїжджати чи не треба. Але буде достатня кількість часу, якщо цей удар розпочнеться. У Харків вони не зайдуть ніколи. Оточити – теж малоймовірно. Із боку Богодухова наміри зрозумілі: перерізати трасу Харків – Київ. Можливо, у бік Дніпра спробувати піти. Із тим угрупованням з'єднатися, яке зараз намагається наступати на Куп'янськ, яке зараз біля Часового Яру. Можливо, це маневр для відволікання. Наступна версія: щоб ми прибрали резервні частини з-під Часового Яру. Щоб Путін у присутності президента Сомалі чи Буркіна-Фасо сказав: "Ми Часів Яр узяли".

– Юрію, я сьогодні побачила новину, що російська ракета влучила в будинок ректорки університету Каразіна.

– Тетяни Кагановської, так. Це позавчора було. Це 700 м від мене. Я був на вулиці. Думаю: "Ні фіга собі! Що це за КАБ такий?" На дах заліз, у бінокль подивився. Буквально за 10 хвилин дізнався, що це будинок Тетяни Євгенівни Кагановської… Я ж конспіролог. Я спершу подумав, що, суки, цілеспрямовано били. Потім усе-таки інформацію позбирав. Ні, випадково. Метрів 200 вперед – Саржин Яр. Ви знаєте, це дуже популярне місце. Там у цей час було 300–400 осіб. Це  катастрофа була б.

– Тетяна Кагановська – не лише ректорка Харківського університету Каразіна. Це донька Євгена Кушнарьова.

– Якби його не вбили, він би був президентом України, а не Янукович. Це моя думка.

– Можливий і такий розвиток подій. Але складно сказати, наскільки б це було краще, ніж Янукович.

– Ніхто не знає. Просто ця людина була набагато освіченіша, набагато інтелектуальніша.

– У цьому ж і небезпека. З огляду на з'їзди в Сєвєродонецьку...

– Я пам'ятаю Сєвєродонецьк, звичайно.

– Але він дійсно розумніший, освіченіший і підготовленіший, ніж Янукович.

– Але Порошенко в нас – теж засновник Партії регіонів. Добре ходить собі білим світом. Ще й набирає якісь відсотки, фракції. Така сама чуча для мене.

– Важливо, хто ким став. Юрію, чиї будинки, квартири, підприємства відомих харків'ян також зазнали пошкоджень від обстрілів?

– Олесю, так багато, що… Світ став абсолютно чорно-білим. І для мене байдуже, хто ким був до 24 лютого 2022 року, мені важливо, хто він зараз. Тому, умовно, з Олександром Ярославським я буду переходити на інший бік вулиці. Хоча ми знайомі 30 років. І, навпаки, з людьми, котрі... Були вони "ніякі", а я бачу, що вони зараз роблять. Я готовий стояти на площі... Занадто багато підприємств відомих харків'ян зруйновано. Будинків, щоб цілеспрямовано, я не знаю. Центральна частина міста, Сумська, колишня Пушкінська, Мироносицька. Це досить короткі вулиці. На цих трьох вулицях приблизно 100 бекетовських та інших історичних будинків зі 100-річною історією. 24 будівлі зруйновано або пошкоджено на цих трьох вулицях. Ну це ж капець якийсь!

– Юрію, якою була трансформація вашого ставлення до Росії? З огляду на те, що ви народилися в Росії.

– Та й бізнес у мене до 2014 року в Росії був. Я думаю, відсотків 60 моїх бізнесів було в Російській Федерації.

– У Росії ви закінчили школу, приїхали вступати до університету Каразіна, закінчили його. Потім ви пішли туди викладати, потім пішли в бізнес. Потім вступили в Партію регіонів, потім була ця футболка з "Беркутом". Зараз ви займаєтеся тим, чим займаєтеся. Це дуже гідна, дуже потрібна робота. Як ваше ставлення до Росії трансформувалося?

– Почнімо з футболки "Беркут". Я вже разів сім публічно за це просив вибачення. Блін, я від самого початку розумів, що це маячня. Нумо я дам будь-який ящик гарного "Бордо", хто знайде на мені цю футболку. Бо Юрі було соромно. Юра спеціально взяв піджак на трьох ґудзиках, застебнувся. Шторочкою пройшов до сесійної зали. Знайдіть фоточку. Так, я був у цій футболці довбаній. Я не знаю, скільки разів треба сказати: я помилився. Вибачте. Тепер щодо трансформації. Олесю, не було якоїсь трансформації. Я 2014 року одразу, коли почалася війна, за шість місяців закрив усі російські підприємства. Я все закрив нахрін до осені 2014-го.

Плюс у мене ж родичі в Росії. Мамина рідня – це Курська область, татова – Орловська. У перші кілька днів війни мені зателефонували всі брати й сестри. Усе, їх немає для мене. Були всі послані. Із братом, у якого син – офіцер, у мене була розмова. Кажу: "Ти яку Батьківщину захищаєш? Іди сюди!" – "Навіщо?" Я кажу: "Я вас повбиваю. Я теж автомат візьму". Зателефонували першого тижня великі дядьки, нинішні депутати думи, колишні міністри. Розмова теж закінчилася на другій хвилині. Одна людина… це було 27 лютого, це був прорив ДРГ з Олексіївки по Дерев'янка в район 134-ї школи. Так, мене попередили рано-вранці, я піднявся нагору. Я "Сайгу" взяв, набої, рацію, бінокль. Дивлюся: три "Тигри". І тут дзвінок. По рації кажу: "Пацани, якщо правий поворот, це до нас. 270 м до цілі". У двох "Сайга", у мене "Сайга". "Що робитимемо, шефе?" Я кажу: "Відстрілюватися, бл...дь". І в цей час дзвінок. Колишній міністр російський: "Юрію Анатолійовичу, ви де?" Я кажу: "На даху в бронежилеті". Він каже: "А що таке?" – "А от ваші п...дори йдуть". Він каже: "Ви мені вибачте". Я розумію, що, блін, мені б це все записати... Я кажу: "Алло, алло, я вас не чую!" І він мені починає писати. У мене є цей скріншот. Приблизно так: "Юрію Анатолійовичу, вибачте мені й моїй сім'ї. Мені соромно, тому що ми росіяни". Одна людина. Одна.

Фінансового потоку немає жодного, всі мої бізнеси стоять. Коли були касові розриви, то "Поршака" продав за 100 тис., хоча коштував він 200

– А зараз він відповідає тому, що написав, чи пішов у систему?

– Він на роботі. Спостерігаю, але я не пишу і не телефоную. Але я вдячний за ці слова. Це не означає, що є "хороші росіяни". Немає їх. І ми ганятимемо їх по всьому світу. І діти наші, й онуки.

– Юрію, хтось і далі спілкується через мат і через нерви із зазомбованими росіянами, зі своїми родичами, які, по суті, говорять і діють, як справжні фашисти. А хтось, як ви, просто відрізав.

– Однозначно й назавжди. Ні дядьків, ні тіток, ні братів, ні племінників у мене там немає. Вони такі самі фашисти зомбовані, як німці у Другій світовій. І мені байдуже, що вони зараз думають. Я точно знаю, що якщо десь у Європі колись перетнуся з кимось із них, мене щонайменше заберуть у поліцію, бо я кинусь і душитиму.

– Сьогодні день інавгурації Путіна, якого українська влада легітимним президентом не визнає. Хоча, знаєте, у цивілізованому світі є питання. Франція посла скеровує на інавгурацію…

– Байден сказав визнають.

– Але нам поряд видніше. Юрію, якби ви опинилися поруч із ним, що б ви сказали чи зробили?

– Хочеться сказати, спробував би вбити. Та ні, мабуть. Це я вигадую собі й героєм роблю. Я сказав би: "Мудак ти". Мудак, людина з діркою в голові.

– Коли я назвала вас одним із найбагатших людей Харкова, ви криво посміхнулися, мовляв, "до війни". Що зараз відбувається із харківським бізнесом, із вашим бізнесом? І як сьогодні ви заробляєте?

– Ніяк не заробляю. На щастя, тумбочка в мене є. Але я думав, ця тумбочка на віки вічні, але ні. Фінансового потоку немає жодного, всі мої бізнеси стоять. Вони були пошкоджені, але відновлені – не зруйновані. Коли були касові розриви, то "Поршака" продав за 100 тис., хоча коштував він 200. У мене чудова колекція вина, понад 4 тис. пляшок. Справді, бабки були потрібні терміново. Для пацанів щось купити велике треба було. На жаль, багато бізнесів розкрутили гайки своїх цехів-заводів і переїхали вище від Дніпра. І маю великі сумніви, що вони повернуться. Але за всього мого песимізму, що в місті буде глухий кут після війни трошки, ми виживемо. Малий бізнес працюватиме. У макроекономіці маємо великий перекіс. У світі так заведено: приблизно 50% в економіках країн – це малий бізнес і середній. У нас, по-моєму, 24% було до війни. Працюватимуть кафешки, ресторанчики. У нас велике внутрішнє споживання. Внутрішній регіональний продукт однаково буде. Тож нормально. Після Дніпра тільки друге місто, у якому підприємства оборонки, космос, середнє машинобудування, енергетичне машинобудування є... Тільки Дніпро сильніший за нас. І, звичайно ж, має бути державне замовлення. Мабуть, воно буде. Тому що в нас немає іншого шляху, як намагатися ставати другим Ізраїлем.

– Я періодично бачу у вас у Facebook пости про те, що ви не збираєтеся в політику. Для кого й чому ви це пишете?

– Я для себе це насамперед роблю. Бо знаю, що коли я публічно сказав, мене ніхто не поламає. Навіть президент Зеленський покличе, скаже: "Будь кимось". Ні, ні фіга. Я амбітна людина. Я хотів бути свого часу мером Харкова. Зараз – ні народним депутатом, ні губернатором. Ніким не хочу й не буду. Навіть не пропонуйте. Але я із задоволенням... У мене є однодумці. Я давно підтримую не менше ніж десяток хлопців, яким зараз приблизно 40. Це політики, які вже відбулися. Я їм допомагатиму. Моя головна цінність – це репутація й телефонна книга. Моя сива голова за 60 років.

– Ви, до речі, змінили імідж.

– Імідж... Це ж видно, так?

– Так звичайно. У вас шикарна шевелюра.

– Я ходив із короткою стрижкою в піджаку з краваткою весь час. Війна почалася – я Ірині кажу: "Я підстригатимуся після перемоги". Але тепер уся сім'я знає, в кого онука з кучерявим волоссям.

– До цього були сумніви?

– Ні в кого немає кучерявого волосся. Це перше й головне. А друге – мені, можливо, ізраїльський паспорт не просто так дадуть. І штани знімати не треба буде.

– Сподіваюся, не знадобиться вам.

– Ні, не потрібно. У мене один паспорт: український – і все.

– Цілком досить, мені здається. Що вас найбільше зараз тригерить? Уже третій рік великої війни. 10 років війни, як вона почалася, із Росією. Що сьогодні вас може вивести із себе?

– Дволикість, брехня. Брехня така: зробив на дві коробочки "Полюса", а сказав, що купив за 500 тис. у госпіталь прилад. Я це бачу. Бачу тих волонтерів, які чомусь стали значно багатшими. Поки мовчу, але бачу.

– А є такі, правда?

– Як і скрізь… Кому війна, кому мати рідна. Пів країни знімає останню сорочку. І в мене така позиція: я не публікую своєї картки ніколи ніде, я не збираю грошей, я не збираю банки. Я витрачаю свої. Я вигадав таке: надсилайте, якщо ви мені довіряєте, я знаю точно, кому що треба. І люди надсилають. І з тих 135 чи 140 млн грн... На яке це число було? Станом на 24 лютого 2024 року. Напевно, відсотків 40–45 – це людські гроші. Мамо дорога, взагалі-то це більше ніж $2 млн. Я пишу звіти. Зараз уже втомився. Протягом першого року я щодня писав. Зараз раз на декаду почав. Тому що я кожного тегаю і кажу "дякую". І веду окремий список майже 1 тис. осіб: якого числа, хто і що. Я перфекціоніст по життю.

– Пощастило Ірині.

– Це мені з нею пощастило. 38 років разом живемо.

– Це правильна відповідь.

– Як у Мішель і Барака Обами. Пам'ятаєте?

– Ні, скажіть.

– Мішель запитали: "Вам пощастило, ви дружина президента". Вона відповіла приблизно так: "Кому ще пощастило? Ким би він був, якби не я?"

– Юрію, тоді ми подумали, що це жарт. А зараз може виявитися, що вона говорила цілком серйозно. Якщо її, як пишуть ЗМІ, висунуть.

– Так, до речі, чудовий варіант. Тоді я спокійний за демократів. Мені так хочеться, щоб так сталося... Це гарний хід, правда? Загалом, мені байдуже демократи чи республіканці. Зараз я трошки боюся Трампа і засмучуюся через Байдена. Вважаю, що вони багато в чому винні. Скільки життів хлопців втрачено, скільки горя й територій… Ну, ви не рисуйтеся тоді. Нікому ми не потрібні, окрім нас самих. Ми слабка зараз країна. Ми маємо ставати сильними. Ми зараз повністю залежимо і в озброєнні, і в бюджетних питаннях від Заходу. Якби я був Зеленським, я б сказав: "Та йдіть ви в дупу! Я починаю виробляти... У мене є фахівці. Уран я знайду. Ядерну зброю ми зробимо. Санкції до нас? До побачення. Ви ж підписалися під Будапештським меморандумом? Та пішли ви нафіг усі, хлопці". Якби була зараз у нас ядерка, який там Путін? МАГАТЕ, "шмагате" – приїжджайте.

– Зрозуміло, що в Харкові майже щосекунди обстріли, говорити про те, що життя у безпеці, – смішно просто. Проте, чи були історії, коли ваше життя було на межі?

– Звичайно. 22 квітня 2022 року. У цей час у мене вдома жило 11 людей у підвалі. Ірина готувала майже відро борщу на 13 людей. Дві 80+ бабусі, одна зі зламаною шийкою стегна. Тоді літало щодня. Це жіночий батальйон – всі дівки були. Я намагався їх тренувати. Кажу: "Дівчата, цей звук – це міномет 120-го калібру. Від звуку до падіння – чотири секунди. Тільки не треба бігти: молоко втекло чи телефон на зарядці. Де стоїте – стрибнути. Розіб'єтеся – на колінця стали, лягли мордою донизу, голову закрили і лежите". І я їх натренував. "А це, – кажу, – 152-й калібр. Три секунди від свисту до розриву. Це теж нормально". І тут 22 квітня – вже трохи тепло, усі на вулиці, я теж. Ракета в сусідній паркан. Від місця, де я стояв, 25 метрів. Але Ірина під парканом якісь квіточки відрізала. Метр до паркану. Дах загорівся. Ми з пацанами – вогнегасник. Відкритий вогонь загасили. Пожежники швидко приїхали, хвилин за 10. Я згадую, бо коли біг із вогнегасником, Ірини торкнувся: "Мати, ти як?" – "Нормально". Бачу – жива. Я побіг. Повертаюся… Келих коньяку налив, бо її трясе. Вона мені каже: "Та я ж, як ти вчив, стрибнула обличчям униз, лежу. По мені щось падає. Я думаю, напевно, не уламки, бо не боляче". Дах руйнувався, на неї падали... Дах досі залатаний... У нас будинок за 400 метрів від авіазаводу.

На мою думку, війна в Україні закінчиться за місяць до американських виборів

– І не їдете. Величезна кількість моїх знайомих, які живуть у Харкові, до того ж з дітьми, не хочуть.

– Ви знаєте, знову скажу пафосно, але я справді так вважаю. Річ не в тому... Насправді щонайменше 10 людей у Харкові, я думаю, витрачають сумарно більше, ніж я. Щонайменше. І ще сотні й тисячі людей неспокійних, добрих, із великим серцем 24/7 гарують на хлопців, завдяки яким ми живі. Лише завдяки їм. Я вважаю, що моя головна місія зараз – не мої гроші. У мене нормальна впізнаваність у місті. Це спокій людей – я тут.

– За вашими відчуттями, коли і як закінчиться війна? Коли наша перемога?

– Варіантів два. Перший варіант... На мою думку, за місяць до американських виборів. Я до американських виборів теж готуюся.

– Як один із кандидатів, я сподіваюся?

– Детальна карта США. Виборці, виборники.

– Нічого собі!

– Аякже! Це важливо. Якщо демократи хочуть виграти, вони мають продемонструвати, що є мир. Інакше Трамп їх замочить. За будь-якого розкладу. Ну і за іншого розкладу – я так розумію, лютий – березень 2025-го. Коли вже новий президент США щось скаже. Однаково все залежить усе-таки від американців.

– А від китайців?

– Звісно, від китайців. Надзвичайно активні переговори відбуваються між Америкою й китайцями. Звісно, є дві сторони. Зараз не зробиш так, як було наприкінці 80-х, коли з Афганістаном, коли опустили нафту до $8 за барель і кинули Росію. Тоді не було Китаю.

– Тоді було шикарно.

– Тоді не було Китаю. Але Блінкен не вилазить від саудитів із Середнього Сходу. Сі приїхав, із Макроном поговорили. Щось назріває. Я хотів сказати "добре для нас". Але, може, й не добре. Тому що території ми втратимо.

– Я залишаюся оптимістом, бо треба завжди вірити в добре і робити все на своєму місці.

– Звичайно.

– Юрію, дякую вам щиро за інтерв'ю. Насправді воно дуже надихає й мотивує.

– Та облиште! Чесно?

– Абсолютно.

– Ви досвідчений журналіст. І ви потім мені шепнете потихеньку – порівняно із чимось. Тоді я зрозумію. Тому що ви справді популярна людина, популярна ведуча. І YouTube у вас популярний. Я щось не зрозумію між рядками, але ви мені поясните.

– Домовилися. Дуже вам дякую.

– Зараз будуть хейтити. Нехай уже мене хейтити – вас будуть хейтити за російську мову довбану.

– Ні, абсолютно…

– Я розумію, звісно. Це міжнародна аудиторія, це важливо. Мені теж дуже важливо, що мене чують росіяни.

– Ми маємо займатися пропагандою фактів, пропагандою правди.

– Я підписуюся.

– Не спотворенням фактів і створенням нової реальності, як робить російська пропаганда. А просувати, як є насправді. Щоб у всіх абсолютно місцях знали, як бореться Україна і що в нас відбувається. У нас зараз є телеканал на супутнику, на європейському супутнику, на 61 млн домогосподарств, зокрема 4,5 млн у Росії і 800 тис. на окупованих Росією українських територіях. Це спільний проєкт "Репортерів без кордонів" і Єврокомісії. Дуже дякую, Юрію. Слава Україні!

– До зв'язку, дякую. Героям слава!