Військовослужбовець Заріцький, який втратив на війну ногу: Я хочу до війська, бо в цивільному житті я інвалід, а там – бойовий офіцер. Тож я хочу повернутися на фронт G

У нас перший час було більше щось типу самооборони: хто з палками, мисливці — з рушницями. Ходили чергували вулицями

– Як для вас почалися війна та служба?

– Усе моє життя пройшло у Білопіллі. Лише навчався я в Сумах в університеті. Здобув спеціальність інженера-механіка, паралельно навчався на кафедрі військової підготовки, тож у мене було звання молодшого лейтенанта. Потім трохи працював за кордоном – на будівництві у Польщі п’ять років, щоб заробити собі на власну справу. Ось трактор узяв, заробляв, плани були, розвиток – усе було. Тільки сусіди в нас, виявилося, п…дараси, вибачте…

Тоді всі балакали про напад 23 лютого. Але 23-тє пройшло, і ми в той день видихнули. Не хотілося вірити у можливість війни. Але о 5.00 24 лютого зателефонував кум із Краснопілля, це також біля кордону з РФ, і розповів, що війна почалася. Потім розпочалися дзвінки від батьків, родичів. Ми із жінкою Анастасією зібрали зранку трохи речей, документи, зібрали доньку (їй два роки зараз), – було ж нічого невідомо, нічого незрозуміло. Наше місто тоді, мабуть, не було в планах у росіян. У перші дні обстріли були, а ось заходу військ, окупації  не було. У нас телевежа дуже висока, то вони на другий день її підірвали. А так, як у Тростянці, в Охтирці, що певні війська стояли і розвалене все було, – ні. Пощастило трішки. 

– А як було тоді, ви вивозили родину і пішли до військкомату?

– Коли вже закінчилося терпіння, ішли постійні обстріли, то жінку і дитину вивіз до Сум. Військкомат у нас був трошки зачинений. Із самого ранку 24 лютого багато хлопців у нас зібралося. Почали телефонувати, почали запитувати, а почули, що паперів немає, і справ також немає. Тому в нас перший час було більше щось типу самооборони: хто з палками, мисливці – з рушницями. Ходили чергували вулицями, бо в маленькому місті знаєш кожного. Якщо хтось буде вночі лазити, це одразу помітять. Я був у цій охороні міста. Потім уже почав телефонувати по друзях, звідки краще призватися. Порадили їхати до Полтави, але потім сказали, щоб зачекав трошки, бо хоча поки й не офіційно, але скоро сумські військкомати будуть працювати і набирати людей. І так я дочекався свого часу – кілька тижнів пройшло. Я вже думав, що такий красивий і не потрібен нікому (сміється). 

Потім зателефонували і сказали, що завтра їхати о 8.00 на навчання. Кажу: "Добре", – зібрав речі й усе. Львів, сухопутка, навчання. Пригадував усе, що було на військовій кафедрі. Із гордістю хочу сказати, що хлопці із Сумської та з Чернігівської областей дуже віддані, багато хто став комбатами, отримали ордени, дуже багато свідомих офіцерів пішли захищати Україну. Вони мене підтримують, а я – їх. Мені інколи незручно телефонувати і розказувати, що я на спортивних зборах був у Кончі-Заспі, поки вони були під Бахмутом. Але вони мене, звісно, зупиняють та кажуть, що я також своє повоював. Але все одно всередині мені якось сидить оце… Потрібно повертатися до війська. 

Після навчання я потрапив на лисичанський напрямок, травень – початок червня я там працював. А із серпня вже на херсонському напрямку працювали. І ось у жовтні в районі Давидового Броду Херсонської області отримав поранення. 

– Як це сталося?

– Ми з розвідкою виїхали на бойове завдання. Ми невеличкими, маленькими кроками рухалися уперед-уперед, тобто займали все ближчі позиції до ворога. Село за селом звільняли, і потрібно було все ближче підбиратися. Шукали район, звідки ми будемо працювати. І трохи треба було зайти до лісу – і не додивився, наступив на міну. Листя багато, а часу мало. Спочатку навіть не зрозумів, що відбулося. Думав, приліт, бо поряд міст був. А потім зрозумів – відчув жар у ногах, відкрив очі. Я довго думав, що то міна "Пелюстка", а потім зустрівся із саперами, і вони розповіли, що мені дуже пощастило, що під нею не було додатково тротилу. Бо хлопці підірвалися, і їм було значно більше шкоди. 

Мене евакуювали – спочатку до Миколаївської лікарні, там ампутацію зробили, а потім до Одеси, там повторну ампутацію робили. 

Реабілітацію я проходив удома, відразу пішов до залу. Уже в залі починав ходити і дивував лікарів трошки – ще із дренажем прийшов займатися. Раніше у цивільному житті у мене три операції були на другій нозі – зв’язки, меніск, тому певні етапи відновлення для мене були знайомі. Якось так налаштувався – не впадати у відчай, зразу працювати, і ось є певний результат: менше ніж рік, я думаю, що дуже гарно відновився.

Реабілітація – це і є спорт, це зал щодня

– Як ви потрапили на реабілітацію до США?

– За допомогою Олени Детцель із ГО "Троє в каное". Вона ж є кураторкою програми Kind Deeds в Україні – це американський доброчинний фонд, який займається реабілітацією та протезуванням українських військових. Детцель приходила в лікарню до мого побратима Олексія, із яким я разом лежав у палаті. Так ми познайомилися, поспілкувалися. Він мав їхати у Штати на протезування, але його рани важко гоїлися, і так сталося, що за побратима поїхав я.

– Як багато часу ви там провели і що робили? 

– Десь півтора місяця я там побув. Там мені зробили протез, навчився з ним рухатися. Там дуже гарний реабілітолог. Люди з нами працювали, показували, як ходити, які вправи робити, щоб відновлюватися, що не треба робити, які навантаження давати. Там щиро опікувалися нами, і ставлення було як до героїв. Це дуже приємно і дійсно надихає. 

У Сполучених Штатах велика українська діаспора. Постійно до нас приходили. Ми по чотири-п’ять разів на день зустрічали гостей, коли навіть треба було на захід який їхати чи на реабілітацію. Сумувати не довелося. 

Я якраз потрапив на новорічні свята, та й без свят там ніхто ніколи з пустими руками не приходив. У нас холодильник не закривався. Я навіть трошки набрав на американських харчах – довелося потім скидати зайве. Доводиться слідкувати за вагою.

– Як ви вирішили зайнятися спортом? 

– Я з п’ятого класу у спорті. Бігав на середні дистанції. Є й нагороди, але все то з юнацького віку – на професійний спорт не було грошей і часу. Реабілітація – це і є спорт, це зал щодня. Про "Ігри нескорених" я дізнався від товариша, який є директором Східного державного центру олімпійської підготовки, Віталія Коржа. Вдячний, що він порадив узяти участь. Так я дізнався про ці змагання, поїхав до Львова, там показав певний результат і потрапив до збірної України серед військових ветеранів. Самі змагання будуть із 9-го до 16 вересня у місті Дюссельдорф. 

Ось готуюся. Раніше я більше проводив часу в залі, тепер, після навчально-тренувальних зборів, лікар надав рекомендації, як готуватися краще – систематично, трохи менше, але доцільніше. Зараз по дві години щодня я у залі. Зранку в мене тренування по своїх видах спорту – штовхання ядра, метання диска, веслування на тренажерах та естафета, а ввечері – командне тренування з баскетболу та волейболу.

Бути на зборах – це таке приємне відчуття… Наче 15 років тому назад ти здоровий і немає ніяких проблем, немає війни. Наче ти в Алушті чи в Ялті на зборах, у тебе змагання весняні… Змішані відчуття, але приємні. Трохи ностальгічні. 

Мої хлопці, які були зі мною на протезуванні, уже давним-давно під Бахмутом на розмінуванні

– Що стало з вашим бізнесом?

– Я продав свою спецтехніку, зараз маю іншу техніку. Тяжко, але якісь копійки приносить – по-іншому не назвеш.

Чесно кажучи, перший час були плани реабілітуватися і повернутися до війська. Але так трохи закрутилося з паперами, є певні бюрократичні нюанси. Трохи це очікування незрозуміле. Я після Америки приїхав і повертаюся до змагань. А мої хлопці, які були зі мною на протезуванні, уже давним-давно під Бахмутом на розмінуванні. Так, хлопців, що були у США, що були на протезуванні, дуже багато на передовій. 

– Вони продовжують службу на протезах? 

– Легко. Було б бажання. Бачимо, бажаючих за півтора року агресивної війни виявилося не так уже й багато. Я теж хочу до війська. Бо тут, у цивільному житті, я інвалід, а там – бойовий офіцер. Тож я хочу повернутися на фронт. Зараз мої плани – гарно представити країну на змаганнях. Поки очікую документи і тренуюся.