Ветеран Якобчук: Я розумів, що наступ росіян неминучий. Готувався з 2019 року – придбав зброю, тримав готовим військовий наплічник, бронік, каску
Тарас Якобчук — ветеран російсько-української війни, який разом із дружиною створює професійну кухню для ресторанів від проєкту дизайну до закупівлі інвентарю. Свій бізнес вони почали будувати після повернення Якобчука з АТО, а сьогодні подружжя має просторий офіс у Вінниці та готує до відкриття власну студію для кулінарних майстер-класів. В інтерв'ю для видання "ГОРДОН" Якобчук розповів, як ветерану створити успішний бізнес в Україні. Публікацію підготовлено за участю Українського ветеранського фонду.
Коли пішов на цивільне життя, виникли питання щодо адаптації, бо треба було зовсім по-іншому з людьми говорити
— Розкажіть, будь ласка, як починався ваш особистий шлях у бізнесі?
– Мій професійний шлях розпочався далеко не у сфері бізнесу. Я працював на телебаченні у Вінниці та Києві. Був відповідальним за зйомку та монтаж. У лютому 2015-го пішов на захист України. Був у добровольчому батальйоні "Вінниця", який захищав Луганську область. У Попасній наш батальйон фактично стояв із 2014 року. Я ж на передову потрапив улітку 2015 року і прослужив пів року.
— Чи важко було повертатися до цивільного життя після служби?
– Було непросто. Усе ж таки на фронті все чітко: це – чорне, це – біле. Цивільне життя відрізняється. У нас із побратимами завжди була своя атмосфера, свої відносини, свої жарти. А коли звільнився і пішов на цивільне життя, виникли питання щодо адаптації, бо треба було зовсім по-іншому з людьми говорити, вони не розуміли. Військова комунікація — це зовсім інше. Були нюанси.
Саме у той час я зрозумів, що хочу змінити своє життя. Коли прилітає і над тобою свистить, переоцінюєш усе. Захотілося працювати на себе.
У мене були можливості, а головне – бажання щось робити своє. Я намагався себе знайти. Одночасно це був етап якоїсь адаптації до цивільного життя. На короткий проміжок часу я повернувся на роботу на телебаченні. Шукати нового далеко не довелося. Моя дружина працювала у сфері HoReCa (це абревіатура від англійських слів hotel, restaurant, cafe. Тобто готелі, ресторани, кафе). І я подумав: а чому б і ні? Загалом, HoReCa — це поняття, яке включає у себе сферу послуг гостинності та громадського харчування. Від оснащення професійних кухонь до налагодження поставок посуду, продуктів та послуг дозвілля у закладах. Ми з дружиною почали свою справу з постачання посуду в ресторани, кафе та бари.
— Як ви починали свою справу?
– Спочатку я ще поєднував роботу на телебаченні з доставкою товарів до закладів. Потім із посуду ми перейшли на обладнання. Починали в себе з кухні, із дому фактично. Обладнали усе. Згодом ми зняли невеличкий офіс. Це був перший наш офіс. У нас з'явилося місце, куди клієнти могли прийти, обговорити деталі замовлення, ознайомитися з переліком наших послуг. Так з'явився наш TopRest, і ми стартували. Дуже динамічно розвивалися. Ми активно розширювали свою діяльність: поставляли технологічне обладнання для сфери гостинності, займалися проєктуванням кухонь, навчалися та працювали за новітніми стандартами, а згодом переїхали у новий великий офіс.
Ми мали купу планів, робили ремонт у нашому офісі у Вінниці. Але почався період COVID. Ми мали труднощі у роботі, але вистояли. Коли ми міцно стали на ноги, у нас уже були напрацювання. Ми знали, як правильно зробити професійну кухню, щоб вона відповідала всім стандартам. Ми виходили за межі Вінницької області. Працювали в Одесі, Львові, Черкасах, Хмельницькому, був клієнт навіть у Залізному Порту Херсонської області. Замовники розуміли, що ми можемо забезпечити кухню абсолютно всім. Але, як і багатьом українцям, наші плани та наше життя змінила повномасштабна війна.
Я скомунікував із побратимами. Ми планували діяти спільно. На першому етапі всі евакуйовували родини. Далі домовилися зустрітися 26 лютого
— Чи передчували ви початок повномасштабного вторгнення росіян в Україну?
– Я розумів, що наступ росіян — неминучий. Тому готувався до цього із 2019 року. У 2020-му придбав та оформив собі зброю, а в домі готовим був військовий наплічник, бронік, каска та все необхідне спорядження. Проте я думав, що наступ буде ще у 2021 році. Але склалося інакше.
24 лютого я прокинувся ще до ранку. Якась чуйка, напевно, спрацювала. О 4.00 почув перші вибухи. Перша думка була: треба вивезти дітей із міста. У мене двоє діток. Спакувалися, зібрали речі й сіли в автівку. Проте виїхати не змогли — авто зламалося. Ще одну ніч ми провели вдома у Вінниці. Обстріли, вибухи, ракети. Уранці 25 лютого я зміг відремонтувати машину і вивіз дітей у село. По дорозі я вже скомунікував із побратимами. Ми планували діяти спільно. На першому етапі всі евакуйовували родини. Далі домовилися зустрітися 26 лютого.
— Ви відразу з побратимами пішли у військо?
– Ні, на мене чекала інша місія. Усе склалося не так. До мене звернулися місцеві волонтерки, які активно допомагають українському війську ще із 2014 року. У той час поширювалася інформація про російські диверсійно-розвідувальні групи, тож вони попросили мене організувати захист команді вінницьких волонтерів. У мене у планах було йти служити, але дівчата пригальмували мене у цьому процесі. Так ми працювали досить довго. Відбирали броніки, прострілювали шоломи, плити, які потрапляли нам у руки, бо я розуміюся на спорядженні. Протестували все. Ми вантажили автівки, шукали необхідну техніку, тепловізори, коптери. Дуже багато потреб хлопців на фронті опрацювали. І головне — якісно.
— Коли ви зрозуміли, що можна повернутися до бізнесу?
– Після того, як наші Збройні сили України видворили росіян із Київської області, життя стало спокійнішим і у Вінниці. Крок за кроком відновлювали свою роботу ресторани, кафе, кав’ярні. Вони працювали для допомоги армії та для підтримки економіки воюючої держави. З'явилася робота і для нас. Ресторани годували ЗСУ, ТРО. У процесі у них щось ламалося, втрачалося. До нас почали звертатися наші клієнти із запитом на посуд і техніку. Ми у свою чергу почали відновлювати зв’язки з постачальниками. Так поступово повернулися до роботи. Мушу сказати, що під час роботи у волонтерській сфері з постійними важкими коробками старі травми дали про себе знати. Тож повернутися до війська я вже не міг. Активно працював, аби допомагати хлопцям. Для цього треба було розвивати бізнес.
— Одна справа налагоджувати бізнес у відносно мирні часи, зовсім інша – коли йде велика війна. Як ви ставили свій ветеранський бізнес на ноги після перерви та ще й у таких важких умовах?
– Мені допоміг Український ветеранський фонд. У мене є побратим, друг Володимир Скосогоренко. Він теж залишився працювати, ми разом комунікували по волонтерці. У нас досить потужна ветеранська спільнота. І він розказав про свій досвід: виграв у конкурсі проєктів "Варто" та перетворює часник на український суперфуд.
У той час бізнесу було складно, постійні блекаути, і мені потрібна була допомога. Тому ми подалися на конкурс "Варто 2.0". Коли виграли, я отримав кошти на розширення відділу 3D-проєктування і створення функціональної професійної кухні для майстер-класів, навчань та підвищення кваліфікацій барменів та кухарів.
Це важлива справа. У нас у місті є низка навчальних закладів, які просять нас надати майданчик, де можна проводити навчання для студентів. Є інші ветерани-підприємці, які працюють у сфері HoReCa і також зможуть проводити майстер-класи. Плюс у нас ще є купа кухарів, які пішли служити. Згодом вони повернуться додому і, напевно, теж захочуть розвиватися в цьому напрямі. Ось такі у нас плани.
— Що мотивує вас не опускати руки й далі рухатися до мети, навіть коли дуже важко?
– Мене мотивує те, що ми переможемо в будь-якому випадку, і ми повинні працювати. Принаймні ми тут, ми є, ми працюємо, і хтось повинен рухати країну вперед. Ми мусимо це робити. Ми всі робимо одну справу – хлопці на фронті, а ми тут, ми працюємо на перемогу загалом. Бізнес приносить податки, аби бійцям була зарплата, бізнес заробляє, аби закривати потреби на фронті.