Історик Фельштинський: Глушков неодноразово заявляв, що Березовського вбили. Але серйозного розслідування не проводили. Тепер мертвим виявили самого Глушкова G

Смерть Миколи Глушкова, що настала 12 березня і трапилася на тлі нещодавнього отруєння Сергія Скрипаля та його доньки Юлії, внесла ще більшу нервозність у громадську думку Великобританії, яка підозрювала Кремль у черговому убивстві.

Припускати втручання російських спецслужб у життя і смерть Глушкова дійсно є всі підстави. Спокійне його життя закінчилося у 1997 році, коли стосовно нього і Бориса Березовського Генпрокуратура Росії почала слідство, пов'язане з російською авіакомпанією "Аерофлот", заступником директора якої в 1996–1997 роках був Глушков.

Сама кримінальна справа "Аерофлоту" виникла тому, що, намагаючись зробити зі збиткової державної компанії сучасну, приватну і прибуткову, Глушков провів різке скорочення штату і звільнив із зарубіжних філій "Аерофлоту" тих, хто в компанії числився, але нічого не робив, – співробітників ФСБ і ГРУ, що працювали за кордоном під прикриттям "Аерофлоту". Вони ж розпоряджалися і левовою часткою валютних надходжень "Аерофлоту", через що компанія мала постійні збитки. Ось що говорив про це сам Глушков в інтерв'ю, яке він дав російській газеті "Коммерсантъ":

"Фактично кошти авіакомпанії вже тоді було сконцентровано в інших структурах, тільки не за рішенням керівництва та правління "Аерофлоту", а в інтересах окремих працівників. Більше ніж сотня представництв розміщувала виторг приблизно на 450 рахунках у зарубіжних банках, нерідко сумнівних за рівнем надійності. Під кожен із таких рахунків було видано дозвіл Центробанку РФ. Поточні залишки "Аерофлоту" на них становили суму від $80 млн до $220 млн. Водночас представниками авіакомпанії були суцільно співробітники ФСБ і ГРУ, із них неможливо було нічого спитати...

Із перших днів моєї роботи в компанії виникла проблема утримання працівників спецслужб. Їх багато – не менше ніж три тисячі осіб із 14 тисяч. Начальник відділу кадрів – кадровий працівник ФСБ, начальник служби безпеки – кадровий офіцер ФСБ. Ми, звісно, їм дуже сильно наступили на п'яти, зібравши в єдиний незалежний розрахунковий центр гроші, якими вони раніше фактично керували. Перший дзвінок, який мені надійшов на початку літа 1996 року, був від [керівника служби безпеки президента генерала] Олександра Коржакова, який тупотів ногами, ревів у "вертушку", що знищить мене, якщо я буду наступати на права ФСБ. У тому самому стилі висловлювався і [директор ФСБ Росії] Михайло Барсуков. Саме силові структури стали початковими ініціаторами того, що сталося пізніше, у 1998–1999 роках".

Колишнього першого заступника гендиректора компанії "Аерофлот" і соратника Бориса Березовського Миколу Глушкова 12 березня виявили вбитим у Лондоні. Поліція припускає, що його було задушено. Фото: ЕРА

Дійсно, уже в 1997 році в "Аерофлоті" було змінено керівництво, і Глушков змушений був піти. Тоді ж проти нього було розпочато кримінальну справу про розкрадання грошей "Аерофлоту".

Інтерв'ю з Глушковим було опубліковано 23 листопада 2000 року. За два тижні, 7 грудня, його було заарештовано в межах розпочатого ще в 1997 році розслідування. Насправді це була помста спецслужб за звільнення з "Аэрофлота" російських шпигунів, що працювали за кордоном під прикриттям співробітників "Аерофлоту", і закриття рахунків "Аерофлоту" за кордоном, до яких мали необмежений і беззвітний доступ ФСБ і ГРУ.

Із 7 грудня 2000 року, поки йшло слідство, Глушков сидів у в'язниці, у слідчому ізоляторі "Лефортово". За російськими законами, сидіти під слідством він міг фактично необмежений термін. Приблизно 20 лютого 2001 року його перевели із в'язниці в охоронювану палату Інституту переливання крові (Гематологічного центру), де Глушкову, здоров'я якого вимагало медичного нагляду, надавали необхідну допомогу.

І раптом 13 квітня 2001 року надійшло сенсаційне повідомлення Генпрокуратури про те, що ввечері 11 квітня Глушков намагався втекти з лікарні: "Генеральна прокуратура оголосила сьогодні про те, що Микола Глушков, один із головних фігурантів так званої справи "Аерофлоту", намагався втекти з Гематологічного центру, у якому він проходив лікування. За версією Генпрокуратури, в організації втечі Глушкова брали участь його охоронці, а сам план цієї операції розробляли Борис Березовський і нинішній керівник телекомпанії ТВ6 Бадрі Патаркацишвілі... Миколу Глушкова і двох його супутників було затримано біля воріт клініки в той момент, коли вони намагалися сісти в машину... У слідства є підстави вважати, що Глушкова збиралися вивезти за межі Росії".

Березовський на обвинувачення відповідав плутано: "Мене ніхто ніколи не визнавав неефективною людиною. Звісно, якби я зважився на те, щоб викрадати Глушкова, хоча мені це важко уявити, я б, звісно, цю справу довів до кінця. Тут жодних сумнівів бути не повинно". Патаркацишвілі теж заперечував причетність до втечі Глушкова. Останнього тим часом було знову переведено до слідчого ізолятора "Лефортово", і йому продовжили термін утримання під вартою. За фактом спроби втечі Генпрокуратура порушила тепер уже реальну кримінальну справу. Інакше кажучи, тільки після невдалої "втечі" у спецслужб, нарешті, з'явилася реальна справа проти Глушкова, Березовського і Патаркацишвілі – за обвинуваченням їх в організації втечі Глушкова.

Що ж насправді сталося того драматичного вечора 11 квітня 2001 року і чи планували втечу? Утечу планували. Але планував її Андрій Луговой, майор ФСБ, який обіймав посаду начальника охорони Березовського і Патаркацишвілі, майбутній убивця Олександра Литвиненка, майбутній депутат Думи і заступник Володимира Жириновського в партії ЛДПР, якого нагородив орденом Володимир Путін і який став мільйонером. Інакше кажучи, Березовський, Патаркацишвілі і Глушков піддалися на банальну провокацію ФСБ.

Зрозуміло, навіть у голову наївного Березовського, не обізнаного з провокаціями ФСБ, не кажучи вже про приземленішого Патаркацишвілі, могли закрастися думки, що Луговой, за ініціативою якого готували "втечу", просто "підставив" Бориса, Бадрі і Миколу. Щоби захистити свого агента, ФСБ інсценувала 28 червня 2001 року арешт самого Лугового.

Заради справедливості слід зазначити, що Бадрі з Борисом дійсно планували з допомогою Лугового переправити Глушкова за кордон. Сам Глушков, утім, завжди вважав, що Луговой був провокатором і діяв за вказівкою ФСБ. Але Березовський із Патаркацишвілі після "арешту" Лугового повірили, що той невинний, і втеча зірвалася з незрозумілих причин.

Хитрість з "арештом" Лугового загалом спрацювала. У провокації тепер його підозрював тільки Глушков, який сидів у "Лефортово". У березні 2004 року всіх їх звільнили. Лугового засудили до 14 місяців в'язниці і зарахували йому термін перебування під слідством. Глушкова засудили до трьох років та трьох місяців в'язниці і теж звільнили через те, що він уже відбув цей термін в ув'язненні.

Глушкова водночас за кордон не випустили, хоча він і просився в еміграцію, а Луговому не тільки дозволили вести приватний охоронний бізнес (на що потрібна спеціальна ліцензія правоохоронних органів і спецслужб), але й видали закордонний паспорт для поїздок, зокрема в Лондон, де він як "жертва путінського режиму" став своєю людиною в Березовського, Бадрі і Литвиненка.

Утім, у 2006 році Глушкову нарешті дозволили виїхати в Лондон. Він продовжував стверджувати, що Луговой провокатор і працює на ФСБ. Але Глушкову ніхто не вірив. Пізніше з'явилися навіть формальні докази того, що "втечу" Глушкова та "арешт" Лугового було інсценізовано ФСБ: на момент "арешту" в червні 2001 року Луговой був майором. У 2007 році, після отруєння Литвиненка, він був уже полковником. Мабуть, одне підвищення він дістав за Глушкова, друге – за Литвиненка.

Луговой у 1999 році під час поїздки на Домбай у Карачаєво-Черкесії. Фото з архіву Юрія Фельштинського

Я часто зустрічав у той період Лугового в Лондоні. Із часу мого перебування в Москві в 1998–2000 роки в мене склалися з ним добрі стосунки. Він справляв на мене враження м'якого й інтелігентного феесбешника, яких було мало. Я цінував його за цю м'якість і готовність спілкуватися. Про Литвиненка, утім, із дня прес-конференції Литвиненка в листопаді 1998 року він завжди говорив, що той зрадник і погано кінчить. Але тоді я вважав це даниною формальним обставинам: Березовський на той момент був державним службовцем, виконавчим секретарем СНД, а Луговой служив у ФСБ і ніяк інакше дивитися на дії Литвиненка не міг.

Тепер на мої природні запитання про те, що він робить у Лондоні, Луговой незмінно відповідав: "У мене спільний бізнес із Бадрі; приїхав до Бадрі для переговорів". Бадрі був партнером Бориса, на якого було записано всі активи Березовського. Легенда, поширена Луговим, полягала в тому, що Бадрі дав йому мільйони на ведення бізнесу в Росії. Перевірити цю інформацію було складно. Ставити запитання Бадрі було безглуздо.

Невдала "втеча" Глушкова і "посадка" Лугового в червні 2001 року були початком багатоходової операції, що завершилася 1 листопада 2006 року отруєнням Литвиненка, яке планували як ідеальне вбивство невизначуваною отрутою. Було принаймні ще два випадки, коли для отруєння було, мабуть, використано отруту, аналогічну із полонієм: отруєння Юрія Щекочихіна в Рязані 16 червня 2003 року (помер 3 липня) та отруєння Романа Цепова в Санкт-Петербурзі 11 вересня 2004 року (помер 24 вересня). У випадку Цепова офіційний діагноз було поставлено: радіоактивна отрута. Щекочихін і Цепов помирали рівно 13 днів, Литвиненко – 22 дні (в Англії догляд за хворим був кращим, та й організм Литвиненка був міцнішим, він не пив і не палив).

За кілька днів до смерті Литвиненка, 20 листопада 2006 року, у пресі з'явилися висловлювання Олега Гордієвського, легендарного радянського офіцера КДБ, який багато років працював на британську розвідку і був вивезений англійцями з СРСР, коли його от-от мали викрити і заарештувати. Гордієвський сказав, що Литвиненка отруїло двоє співробітників ФСБ, із якими він зустрічався в день отруєння. Я пзателефонував Гордієвському:

– Олегу, а з ким Литвиненко того дня зустрічався?

– Я не знаю прізвищ. Але я знаю, що один із них працював в охороні Березовського.

– Я знаю прізвище, – сказав я Гордієвському і одразу ж зателефонував Березовському.

– Борисе, ти знаєш, хто отруїв Литвиненка?

Борис якось завагався:

– Тобі що, прізвище назвати? – перепитав він із роздратуванням.

– Так, прізвище. Ти мені можеш назвати прізвище?

– Ні, звісно.

– А я можу: Луговой.

Прізвища другої людини – Ковтуна – тоді ніхто ще не знав.

Борис помовчав кілька секунд і сказав дуже емоційно:

– Як ти можеш так погано думати про людину? Я його знаю багато років. А ти знаєш, що він того дня і в мене в офісі був? Що ж він мене не отруїв заразом? На це запитання ти можеш мені відповісти?

– Борисе, на це запитання дуже легко відповісти. Наказу не було.

Сам Луговой відтоді час від часу телефонував Березовському з Росії, дізнавався, як у нього справи, і всіляко над ним телефоном глумився: типу як він почувається і чи не надіслати йому зеленого чаю в подарунок?

Чаю Березовському не вислали, але в червні 2007 року в "подарунок" йому в Лондон надіслали найманого вбивцю "чеченського походження" з неповнолітньою дитиною. Скотланд-Ярд, утім, був заздалегідь попереджений про запланований замах, і "чеченця" затримали.

Річ у тім, що у квітні 2007 року зі мною телефоном зв'язався чоловік, який повідомив, що на Березовського буде скоєно замах. Він вказав доволі багато подробиць цієї операції, зокрема ім'я людини, яка планувала вчинити вбивство. Людина ця мала зв'язатися з Борисом телефоном уже з Англії, відрекомендуватися старим знайомим, із яким у Бориса колись були якісь справи, домовитися про зустріч, убити Бориса під час цієї зустрічі, не намагатися втекти і дати себе заарештувати. За цю докладну і доволі правдоподібну інформацію (частину якої було можна перевірити) він просив €10–20 тис., обіцяючи повернути їх за першої можливості.

Зрозуміло, я одразу ж повідомив про це Борису, склав для нього на його прохання на цю тему меморандум російською та англійською мовами (останній було переправлено у британську поліцію) і з почуттям виконаного обов'язку зажив далі. Гроші за цю інформацію Борис заплатити відмовився. Кілька разів мій інформатор телефонував мені і просив знову і знову переговорити з Борисом стосовно грошей. Але Борис платити був не схильний.

Однак 16 червня в лондонський аеропорт Гітроу дійсно прибула людина, названа моїм інформатором. Її впізнали вже на прикордонному контролі, за нею було встановлено цілодобове спостереження. Вона оселилася в готелі "Гілтон", за дві хвилини пішки від офісу Березовського. У цьому готелі через близькість до офісу Бориса завжди оселялися ті, хто приїжджав із ним зустрічатися.

Луговой і секретар Березовського Ірина Пожидаєма на 55-річному ювілеї Березовського на його віллі під Ніццою в січні 2001 року. Фото з архіву Юрія Фельштинського

Того самого дня британська поліція повідомила Березовському, що ймовірний убивця все-таки прибув у Лондон разом із неповнолітнім хлопчиком (як уважали – щоб розвіяти підозри). Березовському настійно рекомендували негайно покинути Англію, і разом із поліцією на борту свого літака він одразу ж, 16 червня, вилетів до Ізраїля. Уже з Ізраїля у присутності поліції, під запис, він вів телефонні переговори з гостем, який зробив запит на зустріч, роблячи вигляд, що перебуває в Лондоні, але дуже зайнятий і зустрітися поки не може. За п'ять днів, 21 червня, підозрюваного було затримано контртерористичним підрозділом Скотланд-Ярду, і йому було висунуто обвинувачення в підготовці вбивства на території Великобританії. Після дводенного допиту, 23 червня, його було посаджено в літак і відправлено назад у Москву без висунення формальних обвинувачень. Піднімати зайвого галасу англійці не стали.

У липні 2007 року інформація про замах на Березовського потрапила у пресу. Зрозуміло, мій інформатор мені одразу ж зателефонував: "Невже ви й тепер не заплатите мені грошей? Адже все підтвердилося. Це ж загальноприйнята норма: платити гроші за інформацію, що веде до запобігання злочину..."

Я обіцяв знову поговорити на цю тему з Борисом і дійсно кілька разів порушував питання про платіж, намагаючись переконати Березовського виплатити гроші. Борис постійно обіцяв "подумати". Але грошей так і не заплатив. Коли мій інформатор зателефонував мені щодо грошей востаннє, він вислухав мою відмову і сумно-філософськи сказав: "Ну, дивіться... Справа ваша... Більше вас ніхто ні про що не попереджатиме".

Так і було: більше нас ніхто, ніколи, ні про що не попереджав.

Коли я розповів цю історію одному своєму знайомому, який мав раніше стосунок до російських спецслужб, зробивши особливий акцент на цинізмі організаторів замаху, які притягли для відведення очей у Лондон неповнолітню дитину, мій знайомий посміхнувся і сказав: "Ви так нічого й не зрозуміли. Убивати мав хлопчик. Це такі спеціально підготовлені хлопчики. Адже він неповнолітній! Його за англійськими законами не можна було б засудити. Принаймні його ніхто не став би судити, а відправили б назад у Москву".

У листопаді 2007 року в Англії було здійснено спробу отруєння Олега Гордієвського. Олег тоді ледве-ледве вижив. Легендарний британський розвідник, який одержав за заслуги перед Великобританією орден від королеви, вимагав від МІ-6 розслідувати подію, але йому настійно порадили заткнутися і не піднімати галасу. Я пам'ятаю, як він телефонував мені в подиві й радився, як бути... Я порадив йому зробити цю історію публічною.

12 лютого 2008 року в Лондоні раптово помер від серцевого нападу Бадрі Патаркацишвілі. Розслідування причин його смерті не проводили. Але цього дня Березовський утратив усі свої гроші.

У 2012 році отруєним у Лондоні виявили бізнесмена Олександра Перепеличного. Англійський уряд знову вважав за краще не піднімати галасу. Потім настав 2013 рік, коли виявили повішеним Березовського. Глушков неодноразово заявляв тоді, що Березовського вбили. Але серйозного розслідування теж ніхто не проводив. Тепер мертвим виявили самого Глушкова – останнього свідка діяльності Лугового в Росії та за кордоном.

Я не знаю, чи є зв'язок між отруєнням Скрипаля і смертю Глушкова. Але якщо можна було отруїти обміняного на Анну Чапман Скрипаля, то, напевно, можна було усунути й раніше відпущеного в Лондон Глушкова. Як і у випадку з Литвиненком, Скрипаля і його дочку труїли перевіреною раніше в Росії отрутою: 1 серпня 1995 року цією отрутою в Москві було отруєно відомого політика й бізнесмена Івана Ківеліді. Отрутою було отруєно слухавку його стільникового телефона. 1 серпня у стані коми Ківеліді було доправлено до Московської центральної клінічної лікарні, де 4 серпня він помер, не виходячи з коми. 2 серпня в першу міську лікарню було вивезено у стані судомного припадку секретаря Ківеліді Зару Ісмалову, яка протягом усього минулого дня відповідала на дзвінки по мобільному телефону Ківеліді. 3 серпня Ісмалова померла.

Протягом 10 днів тіла Ківеліді й Ісмалової досліджували в моргах Центральної клінічної лікарні та Військового госпіталю імені Бурденка. Діагноз у довідках про смерть указував на гостру серцеву недостатність. Утім, патологоанатом Йосип Ласкавий уже тоді труп Ісмалової розтинати відмовився, запідозривши отруєння, а на історії хвороби написав: "Є ознаки отруєння невідомою отрутою".

Луговой на 60-річному ювілеї Березовського під Лондоном у січні 2006 року. Фото з архіву Юрія Фельштинського

Незабаром було встановлено походження отрути: її було вироблено в державному оборонному хімічному центрі Шихан, розташованому в Саратовській області. Інформація про це потрапила у ЗМІ від тодішнього губернатора Саратовської області Дмитра Аяцкова. У 1997 році МВС Росії повідомило, що, згідно з проведеною експертизою, речовина, якою було отруєно Ківеліді та його секретаря, була бойовою отруйною речовиною нервово-паралітичної дії, фосфоровмісною отрутою, виготовленою в таємнному хімічному центрі Шихан. Елементи реактиву, покладеного в основу цієї отрути, було відкрито у Швеції в 1957 році. Вони прозорі, невидимі для людського ока, легко випаровуються. В організм проникають через пори шкіри або дихальні шляхи. Смерть настає за кілька годин. Визначити її причину без складного аналізу неможливо.

Глава адміністрації Шихан Станіслав Нестеров заявою МВС Росії був спантеличений: "Це суперсучасна отруйна речовина, формулу якої суворо засекречено. Ні я, ні місцева ФСБ не знаємо жодного випадку незаконних продажів таких отрут. Якби це було, то вибухнув би міжнародний скандал. Уявляєте, у Шиханах у державного інституту органічного синтезу будь-який охочий може придбати отруту, та ще ту, яку використовують у шпигунській діяльності".

17 січня 2001 року міністерство юстиції Росії повідомило, що й воно провело експертизу причин смерті Ківеліді. Керівник Російського федерального центру судової експертизи мін'юсту Олександр Каледін повідомив тоді, що в речовини, якою було отруєно Ківеліді, "рідкісна формула, і її назву тримають у великій таємниці".

9 жовтня 2006 року прокурор Москви Юрій Сьомін заявив, що Ківеліді "отруїли за допомогою речовини, аналогів якій просто немає", хоча "ми знаємо, як її зроблено". Завідувач лабораторії Інституту еволюційної морфології та екології тварин Юхим Бродський дав стосовно цього інтерв'ю одній із московських газет:

"За допомогою спеціального обладнання ми доволі швидко встановили формулу отруйної речовини. Це речовина нервово-паралітичної дії типу зарин.

– Чи відомо, де виробляють такі ОР?

– Я знаю кілька таких лабораторій.

– Ви могли б назвати їх?

– Ні.

– Хто, на вашу думку, міг би закласти у слухавку отруту?

– Тільки той, хто вміє з нею поводитися.

– Припустимо, що вбивця, який придбав отруйну речовину, пройшов докладний інструктаж.

– Не можна сторонню людину навчити провести таку складну операцію без ризику під час закладення отрути отруїтися самій".

Тож про отруту, якою Скрипаля було отруєно, ми знаємо тепер доволі багато через випадок із Ківеліді. За однією з версій, отрутою було "змазано" ручки автомашини BMW, на якій Скрипаль і його дочка приїхали того дня в ресторан.

Слід визнати, що отруєння Литвиненка проводила ФСБ, тоді як отруєння Скрипаля здійснювало, мабуть, ГРУ – Головне розвідувальне управління. Розправа з дітьми "зрадників" у найкращих традиціях саме цієї організації. Найбільшої шкоди Радянській армії свого часу завдав польський полковник Річард Куклінський, який працював на американців у період із 1972-го до 1981 року. У 1981-му, коли арешт Куклінського в Польщі став неминучим, разом із сім'єю його було вивезено до США. У 1993 році під час морської подорожі безвісти зник його молодший син Богдан. У серпні 1994 року його старшого сина Вальдемара на очах численних свідків на території кампусу університету у Феніксі збив джип. Убивць не знайшли. Сам джип було знайдено, але відбитків пальців там не було. У 2004 році Куклінський помер. Посмертно йому було надано звання генерала польської армії.

Під час убивства офіцерами російського ГРУ колишнього президента Чечні Зелімхана Яндарбієва в Катарі 13 лютого 2004 року, коли під днище його автомашини було підкладено бомбу, було тяжко поранено 13-річного сина Яндарбієва Дауда, який перебував із батьком, він дістав тяжкі опіки. Було також убито двох охоронців Яндарбієва.

Двох російських офіцерів ГРУ, оформлених у Катарі як співробітників російського посольства, але які не мали дипломатичного статусу, було за кілька днів після вбивства затримано й засуджено до довічного тюремного ув'язнення. Третього терориста – першого секретаря посольства Росії в Досі Олександра Фетісова – врятував його офіційний дипломатичний статус. Його було оголошено персоною нон ґрата і вислано з Катару. 23 грудня 2004 року "довічно засуджених" офіцерів ГРУ екстрадували в Росію і зустріли в урядовому аеропорту Внуково з військовими почестями і червоною килимовою доріжкою від самого трапа літака.

Нахабство російських спецслужб на території Великобританії, зрозуміло, спровоковане бездіяльністю британських правоохоронних органів, які відмовляються проводити розслідування навіть у тих випадках, коли є всі підстави припускати замах на вбивство чи вбивство. У випадку вбивства Литвиненка розслідування відбулося завдяки наполегливості його вдови Марини Литвиненко. У випадку отруєння російського бізнесмена Олександра Перепеличного розслідування відбулося за наполяганням Білла Браудера, для якого Перепеличний був у ролі свідка в одній із судових справ, пов'язаних із Росією. У випадку Гордієвського, Патаркацишвілі і Березовського розслідувань здійснено не було. Але, відмовляючись розслідувати підозрілі отруєння і смерті, уряд Великобританії лише провокує нові теракти, оскільки після очевидних злочинів не настає покарання, і Путін це дуже добре розуміє.

Усі вчинені Кремлем злодіяння залишаються без належної відповіді. Якби в листопаді 2006 року британський уряд оголосив би як кару за вбивство персонами нон ґрата 10 перших російських мільярдерів і членів їхніх сімей, починаючи з Абрамовича, до того ж він іде першим за абеткою, Лугового доправили б у Лондон у кайданах уже до 1 грудня. А так Луговому дали мандат депутата російського парламенту (Думи), посаду другої людини в партії Володимира Жириновського, орден за підписом Путіна, багатомільйонний бізнес і чин полковника.

Сьогодні забороною на в'їзд до Великобританії десятці російських підданих кризу розв′язати не можна. Але якщо довести це число до тисячі чи 10 тисяч, ситуацію можна почати нормалізовувати. А якщо оголосити персонами нон ґрата всіх членів російських партій, що входять до російського парламенту, який ухвалив березнево-липневий закон 2006 року, що дозволяє російським спецслужбам убивати своїх ворогів за межами Російської Федерації, то, можливо, і сам російський парламент припинить поводитися стосовно Великобританії зухвало провокаційно. Якщо до цього списку приєднати ще й сім′ї членів партій, що входять у Думу, чоловіки-депутати завиють під тиском дружин і дітей, позбавлених права в'їжджати до Великобританії по покупки.

Ми, безумовно, говоримо в цьому разі про десятки тисяч російських громадян, які зобов'язані будуть підпасти під цю заборону. А якщо розширити її на всі країни НАТО, Лондоном буде безпечно ходити навіть із табличкою "Я – перебіжчик із ГРУ". І не потрібно ані грошей ні в кого забирати, ані нерухомості, ані футбольний клуб "Челсі" (оскільки все добре заховано й захищено англійськими законами та адвокатами). Потрібно забрати всю Великобританію, усю континентальну Європу, усю Америку.

А якщо комусь, хто прочитає цю статтю, видасться, що полковника ГРУ Скрипаля могли вбити без погодження з начальством, то дозвольте поставити перевіряльне запитання: чи могло ГРУ отруїти в Англії обміняного раніше офіцера без узгодження цього питання з міністром оборони Сергієм Шойгу? Звісно ж, ні. А чи міг Шойгу, якого Путін поставив на посаду міністра оборони винятково за безініціативність і особисту відданість, дати вказівку вбити Скрипаля, не повідомивши про те, та ще напередодні виборів, своєму приятелеві Путіну? Відповідь на це запитання всі ми знаємо: не міг.

Глушкова, якщо виявиться, що вбивство це не побутове, а політичне, теж не могли вбити без погодження з Путіним, оскільки після випадку з Литвиненком ФСБ без погодження з президентом у Лондоні не зважилася б убивати чергового політемігранта з оточення Березовського. Тим більше, що після вбивства Глушкова ми просто зобов'язані припустити, що Бадрі Патаркацишвілі і Бориса Березовського теж було вбито, оскільки причин для їх усунення у Путіна було набагато більше, ніж для усунення Глушкова. А згідно із законом 2006 року, усувати ворогів за кордоном спецслужби в усіх випадках мають право тільки з дозволу президента країни, яким на чергові шість років залишається Путін.