Житель селища Петрове Никифоров: У Поворознюка в офісі один із мотузкою підбігає, хотів мене повісити. Поворознюк витяг пістолет і вистрілив у мене. Куля вилетіла біля серця
Як він познайомився з українським бізнесменом, президентом футбольного клубу "Інгулець" Олександром Поворознюком і чому в них виник конфлікт, що думають про Поворознюка жителі селища Петрове Кіровоградської області, де він проживає, як Поворознюк поранив його з пістолета, а також – про тривале лікування після поранення та інвалідність, невиконану обіцянку бізнесмена про компенсацію в сумі $15 тис. та про надію на справедливість розповів в інтерв'ю засновнику інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону житель Петрового Михайло Никифоров, у якого, за його словами, стріляв Поворознюк. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.
Раніше фермер із Кіровоградської області Юрій Ткач розповів в інтерв'ю Дмитрові Гордону, що Поворознюк стріляв у нього кілька разів, дві кулі досі залишаються у його тілі.
Я не чув, щоб Поворознюка в Петровому хтось любив і хтось поважав. Більшість людей на нього злі. Такий наглуватий, що не дай боже!
– Михайле, доброго вечора.
– Доброго вечора.
– Ви народилися й усе життя живете в Петровому?
– Так.
– Це невеличке містечко?
– Невеличке.
– Скільки людей там мешкає сьогодні?
– Приблизно навіть не знаю.
– Але невеличке?
– Невеличке.
– Чим ви займалися впродовж життя у Петровому? Яка у вас освіта взагалі?
– У мене – електрик. Але я працював на техстанціях, займався автомобілями. Ремонтом займався, рихтував.
– Освіта середня?
– Освіта середня.
– Петрове – заможне містечко?
– Та ні. Мабуть, як і скрізь.
– Люди чим займаються переважно?
– Там кар’єр. Ну хто? Фермери. Та й усе.
– Сьогодні в Україні Петрове знають завдяки [українському бізнесмену, президенту футбольного клубу "Інгулець"] Олександру Поворознюку.
– Його всі знають.
– Це така шанована людина, судячи з деяких репортажів про нього, яку всі шанують у Петровому. Люблять його в Петровому?
– Я не чув, щоб його хтось любив і хтось поважав. Більшість людей на нього злі.
– А чого злі на нього?
– Ну тому, що нагле таке.
– Він наглий? Він же янгол!
– Та ну, "янгол". Такий наглуватий, що не дай боже!
– Як він із людьми поводиться?
– Ну поводиться він – як вам сказати? Із ким – грубо, із ким – нормально. По-різному.
– Ви коли з ним познайомилися?
– Я познайомився з ним десь у 1993 році. У 94-му я з ним розійшовся.
– А як познайомилися?
– Я робив на техстанції. Він до мене – раз! – під’їхав. "Привіт". – "Привіт". Там трошки... Дав трошки підзаробити мені. Ну, я ні туди, ні сюди – почав із ним дружити.
– А ви дружили навіть?
–Так. То в бар поїдемо, то так. То до Тані його поїдемо у Кривий Ріг.
– Це дружина?
– Ні, сестра у нього там є. Туди-сюди. Потім йому дали якусь машину – він її розфігачив.
– А чим він займався взагалі у 93-му році? Ким він був?
– Він тоді ніде не робив. Він робив перед цим у хімії. На бензовозі він робив. А потом оце ж почали ці колгоспи розпадатися.
– На бензовозі він робив? Водієм?
– Водієм він робив.
– Він уже на момент 93-го року відсидів чи ні?
– Я у нього таке не розпитував. Але я чув, що він по армії сидів.
– Ви сказали: "Розфігачив вам машину". Що ви мали на увазі?
– Перевернувся там.
– Він за кермом був?
– Так, за кермом він був. Ну, приїхав – так і так. Ну поламав – і поламав.
Поворознюк мені каже: "Давай машину продамо твою – і я тобі через дві нєдєлькі гроші віддам". Машина коштувала $2 тис. Десь через рік чи два віддав мені $300
– А що за машина була?
– "Шістьорка" була. Але тоді ж кращої не було машини. Ну, далі ми там дружили ще так. А потім якось вийшло... Почалися у нас якісь сдєлкі. Там була купівля-продаж у Кривбасі, займалися раніше.
– Що купували, що продавали?
– Цілі офіси... Ну, це ми думали. Продати солярку, купити цукор... Тоді ходив бартер. Ну, а потім пішло: нєурядіци. Почали мене дурити. Потім почали товариші на мене нападати. Ну, щось там не захотів робити – і... А перед цим він оце машину... Машина в мене. Каже: "Давай машину продамо твою – і я тобі через дві нєдєлькі гроші віддам".
– "Шістьорку"?
– Ну, "шістьорку", тільки у кращому стані. "Та давай". Проходить два тижні, три тижні – уже ж машина переоформлена. Немає і немає. Місяць проходить – немає. Ну, так время тягнулося – довгенько тягнулося время. Ну, я вже почав цю машину забирати. Приїхав до нього додому і дав йому підзатильники.
– Він?
– Я йому дав підзатильника. Він там відлетів, де собаки. Батьки повискакували, почали кричати. Ну, я сів і поїхав.
– На цій машині?
– Ні, на іншій машині.
– То ви взяли у нього іншу машину?
– Я не в нього брав, а в інших людей я взяв машину – і приїхав до нього. Ну, потім через пару днів до мене міліція дзвонить: "Прийдіть сюди, на вас скарга є". Поворознюки подали, що там собаку побили. Ну, і цей вже слєдоватєль говорить: "Ну що, Мішо? Плюй на ті гроші – та й усьо". Ну, я і плюнув на них.
– А багато грошей було?
– Ну, машина скільки коштувала? Десь до $2 тис.
– У 93-му році?
– Так, у 93-му.
– Це великі гроші були.
– Великі гроші були. Ну, я і плюнув.
– Слідчий сказав: "Плюнь на ці гроші"?
– Так. Ну, я і плюнув на ці гроші. Десь рік чи два минуло. Дивлюся – він уже їде на 99-й разом із жіночкою. Стає коло мене, дає мені $300. Кажу: "А остальні де?" Ну, не дав – так не дав. Уже, думаю, бог із ним, плюнув на ті гроші.
– Тобто дав $300?
– Так. Плюнув на ті гроші. А потім же ж прийшов і почав травити на мене. То як, наприклад, із цим, із Кириленком. Ідуть – і налетіли на мене.
– Це хто?
– Це його товариші. Налетіли, побилися – та й усе. Я відбився – та й пішов.
– Сильно побили?
– Вони – не сильно, але я зумів відбитися. Потім на другий день приїхали вони, чоловік п’ять. Ну, побалакали, але мене уже ніхто не трогав. І потім час минув. І я перед цим товаришу позичив $1600. Я говорю: "Дай мені гроші". Він каже: "Через Поворознюка буде давати". Я кажу: "Ти сам віддай". Кажу: "У мене і так із ним проблеми". Минув час, приїжджають до мене товариші з Поворознюка бригади.
– А в нього бригада вже була?
– Ну, так, чотири чоловіки у нього було.
– Хто? Рекетири?
– Я не знаю, як їх назвати. Але вони петрівські. Забрали мене туди ж, заходить...
– Куди забрали?
– До нього, у квартиру.
– У квартиру до Поворознюка?
– Ну да, там уже він квартиру собі приімєв однокімнатну, другий поверх там був.
У Поворознюка в офісі один із мотузкою підбігає, хотів мене закрутити і повісити. Поворознюк витягнув пістолет. Куля вилетіла біля серця, дихання перекрило
– А що значить "забрали"? Як вони вас забирали?
– Ну, під’їхали: "Поїхали", – то й поїхали. Я сів і поїхав із ними. То дали мені $1 тис. Я кажу: "А $600 де?" Та й кажу: "Ти задрав, – кажу, – так же ж не робиться". Розвернувся і пішов.
Пішов – коли телефонують на другий день: "Давай сюди! Ти антену украв". Чи поламав, чи що там я їй зробив. Корочє, понти почали ганять. Приходжу. Знайшли вони там дєвочєк. Це ж я сидів – він показує пальцем. Він був. А я його не можу побачити, як тоді була темінь. Ну, я, у принципі, так би ніколи не зробив – щоб там якусь антенку ламати, чи що там. І що це за антена стояла, я не знаю. І потім же ж якось воно було. Дєвочкі пішли. І один із мотузкою підбігає, значить, хотів мене закрутити і повісити.
– Це вдома у Поворознюка?
– Ну, у нього офіс – я не знаю.
– Офіс?
– Так.
– Ви прийшли в офіс до нього?
– Так.
– Хотів повісити?
– Ну, мене хотів там товариш повісити. Він зараз живе в Німеччині.
– Як прізвище?
– Міша Кириєнко.
– Він накинув на вас зашморг?
– Він не встиг накинути. Він поки накидав, цей же ж, дивлюся, пістолет виймає.
– Хто?
– Поворознюк. Витягнув пістолет. І оцей же ж поки бігав, пригав коло мене з тою вєрьовкою, я ж його хотів теж угріть. Тоді ще здоров’я було, що можна було пригріть. І оце ж чую такий удар, такий: гуп! Так по грудях ударив, що так у мене... Я спортом займався і боксом займався, але мене так ніхто не бив, як оце мене, як вилетіло оце із грудей.
– Хто вдарив?
– Не вдарив – це вже куля прийшла в мене. Зі сторони. Він не бив – це він сидів там зі сторони.
– Поворознюк?
– Так. Десь приблизно градусів 40 чи скільки. Це ж пуля як пішла, вона попала мені сюди – і вилетіла коло серця. У мене рубашка була розстьобнута. Дивлюся – барабуля тут така на грудях появилася, де серце. Дивлюся – кров’ю наливається. Ну, а дихати не було як – усе перекрило. Дихання – усе перекрило.
– Налякалися?
– Я не встиг налякатися. Я навіть не поняв.
– Скільки людей було в кімнаті?
– П’ять чоловік було.
– Поворознюк і ще четверо?
– Так.
– Кириєнко, ви сказали. Хто ще?
– Кириєнко, Дєгтярьов Ігор, Висоцький Ігор і Свистунов Олег.
– Це його "бригада"?
– Ну, це його "бригада" тоді була.
– Вони всі петрівські?
– Вони всі петрівські.
– Так, що далі було?
– Ну, а дальше було... Узяли мене за руки, вкинули в машину і десь повезли. Десь катали мене – не знаю. Жовті Води – десь там. Глаза-то откривати – я бачу всіх, соображав, сознання не тіряв.
– Ви позаду сиділи?
– Ззаду мене ж ото кинули, то я... Повезли в Жовті Води мене. Я не знаю, пів часа чи, може, час були. Якось вони, видно, чи совєтуваться, що зі мною робити. І після того мене... Це ж Ігор сказав, що "ну його в баню, у мене батько сидів – я не хочу тоже сидіти". І привезли до лікарні.
– А Поворознюк де в цей час був?
– Тоже там, за кермом був – усе це.
– А, він був у машині?
– Так, він був у машині.
– Пістолет був у Поворознюка в руках?
– Так, у Поворознюка.
– Який пістолет? Ви пам’ятаєте?
– По-моему, "Макаров", говорили. Але мені кулю в руки не давали. Речові не давали.
– Ви впевнені в тому, що стріляв у вас саме Поворознюк?
– Це 100%. А хто може вистрілити? Пістолет же ж був, я ж бачив. У цих же ж ні пістолетів не було. То вірьовки були.
– А він що, дурень такий?
– Та я взагалі не знаю, як це можна було вистрілити в людину. Людина беззбройна, по-перше. Я так був такий, як зараз.
– За копійки.
– Та копійки мені що? Навіть копійки не должен був.
– Так, возили вас. Що далі?
– Якраз оце підвезли. Ну, витягнули та й положили мене. І підійшли.
– Поклали куди?
– На пол. На дорогу положили. Підійшов Ткаченко – я помню це.
– Хто це?
– Лікар. І Яновський – хірург.
– Тобто вони вас привезли до лікарні?
– Так, уже потім вони привезли мене до лікарні.
– Петрівська лікарня чи інша?
– Петрівська, так.
– У вас є лікарня у Петровому, так?
– Так, так.
– І поклали на підлогу прямо?
– Поклали на підлогу.
– А ви у крові?
– Я в курточці був – у мене ж оце все заплило тут же ж. Вони як бачили... Як ото я лежав – і бульби шарували оце з легенів. То вони думали, що всьо мені. Ну, а потім він це списати на Ігоря Висоцького. Що Ігор Висоцький стріляв по мені.
– Зачекайте, будь ласка. Вас привезли до лікарні. І лікарі вас урятували?
– Так. Лікарі мене винесли на четвертий поверх. Я пам'ятаю.
– Ви вже все не пам’ятаєте, так? Чи пам’ятаєте?
– Ні, я все пам’ятаю. Я до кінця пам’ятаю це.
– Винесли – далі що було?
– Винесли... Спитали, хто стріляв.
– Лікарі?
– Я говорю: "Поворознюк стріляв". Він стріляв. Ну, і почали мене різати. Чую, там, розрізали. Потом чую, начали, там... Ковирялися там щось. Ну, все я це чув, тільки нічого не міг зробити.
– Але наркоз був?
– Його тоді майже не було, тому що я розмову чув. Що доктори балакали – я все це чув.
– Що казали?
– Два рази Ткаченко, анестезіолог, казав: "Ну п...дараси". Думаю: п...дараси – так п...дараси. Ну, а потім уже ж у коридор мене викотили. Пам'ятаю, головою лежу: ні простині – ніде нічого немає. Кажу: "Сестричко, дай хоч чимось укритися. Хоч простинь дай". Воно ще зимою, холодно було.
– Це зима була?
– Так. Потім же ж прийшло лікарство, лікарство, лікарство. Крапельниці за крапельниці.
Після поранення мені вирізали кілька ребер. Рік життя вилетів, зараз маю інвалідність
– Скільки ви лежали в лікарні?
– Мене перед Новим роком виписали. Потом через два тижні відправили мене на Кіровоград, бо температура постійно. Потім у Кіровограді (після 2016 року – Кропивницький. – "ГОРДОН") полежав десь близько місяця. Виписався з лікарні – і в мене пішли знову проблеми: почала грудь всихати, права сторона. І десь ходив до вересня місяця. У мене зранку нормальна температура, а ввечері – 39. І це кожен день. Потім уже температура – це у вересні – вона до 40 пішла. Збивай, не збивай – уже було всьо равно. Приїхав туди – мені ще одну операцію зробили.
– У Кіровограді?
– У Кіровограді. Вирізали пару ребер.
– У вас ребер немає?
– Немає в мене ребер. Ну, а потім полежав я в Кіровограді пару тижнів чи тиждень і вже вирішив не лічитися, бо... Ці зробили операцію, вони хлопнули тут – ребра виглядають – усе виглядає оце. Ну, кінчики – воно видно було. І брав із бутилки заливав туди воду з порошком "Лотос". Це мені доктор так порадив. То я виписався додому. Якось у мене тоді до жіночки подружка приїхала з Києва. І познайомилися з професором у Києві. І потрапили сюди в інститут. В інституті я ще десь два з половиною місяці пролежав. До нового десь іще так полежав.
– Тобто рік у вас вилетів?
– Рік вилетів. Ну, і так я із дренажа не виписався – довго я ще ходив. До травня місяця із цими дренажами. Ви знаєте, що таке дренаж? Трубка стирчить.
– А це правда, що Поворознюк дав грошей Висоцькому, щоб він узяв провину на себе? Типу він у вас стріляв. І Висоцький подався в біга.
– Так, це правда. Було таке. І він оце десь у Росію змився. Це Висоцька до мене підходить і каже: "Це мій син стріляв?" Кажу: "Та ні, стріляв Поворознюк по мені". Дивлюся, мамка повеселішала. І потім із часом Висоцький приїхав.
– Він до вас не підходив?
– Я його недавно бачив. Ну, недавно – минулого року я його бачив. Вони тоже іздєвалися над ним, над цим Висоцьким.
– Поворознюк?
– Поворознюк. Висоцький каже: "Мене так фігачили, що я кров’ю ссав". Він просто, я вам сказав, як "шістьорка" у них був. Зараз він живе круто, то десь у Києві живе.
– Як ви ці роки жили? Вам щось нагадувало про той випадок?
– Мені постійно нагадує. Воно ж болить...
– Болить досі?
– Досі болить. Воно і буде боліти, бо ж ребер немає тут і захисту ж немає такого.
– А вам інвалідність дали?
– Ну, я зразу на інвалідність не кидався. Я інвалідність отримав – десь через два роки кинувся. Мені доктор порадив. Каже: "А чого ви не на групі?"
– Тобто ви людина з інвалідністю?
– Так, я людина з інвалідністю. Я був другої групи, але останнім часом третя група.
Поворознюк казав: "Я тобі $15 тис. даю", дитиною поклявся. Не дав нічого, пару тисяч гривень на лікування
– Поворознюк вам якось допомагав вилікуватися?
– Він мені вообщє, я вам скажу, пару тисяч дав.
– Доларів?
– Ні, не доларів – гривень. Копійки він дав. Ну і просили в нього.
– А він прийшов до лікарні?
– Ні, він не прийшов. Він же був десь, у бігах був.
– А, у бігах був?
– Так, він у бігах був. Це міліція все знає, як воно.
– Зараз до міліції дійдемо ще. Тобто він не прийшов – передав через когось?
– Ні, ну я ж це постійно по лікарнях лежав. Та він жіночці щось передав – ну, там сума така...
– Дві тисячі гривень?
– Ну, там пару тисяч. Копійки тоді передав.
– Скажіть, будь ласка, повинно ж бути так: якщо вас доставили в лікарню, у вас вогнепальне, так – то треба що? Треба заявляти в міліцію. У міліцію ви заявляли? Лікарі заявляли взагалі?
– Коли вогнепальне поранення, вони зобов'язані це...
– Ну звичайно.
– Ну, і суд же ж був.
– Стоп, вони заявили в міліцію? Лікарі.
– Ну, лікарі ж, так. До мене ж тоді приходив же ж і цей... Нерода – тільки другий Нерода був там. Є Василь Миколайович – чи Микола Васильович, – а є Микола Миколайович.
– Це хто? Нерода?
– Нерода Микола Миколайович – начальник міліції був.
– У Петровому?
– У Петровому, так. Ну, а це я не помню, за Васильовича.
– Тобто він до вас прийшов?
– Так.
– Що він питав?
– Ну, він спитав, хто стріляв.
– Ви сказали, що Поворознюк?
– Сказав, що Поворознюк. Та він і пішов. Більше до мене не підходив.
– Ну, а справа була? Справа була якась? Кримінальна справа.
– Я оцих справ і не бачив.
– Тобто це просто зам’яли – і все?
– Ну, виходить, так, зам’яли. Я не знаю.
– А ви правди, справедливості шукали? Ну як це так: у вас стріляли, вас ледь не вбили – справедливість повинна якась бути?
– Повинна була така, а де ж її взяти? Я знаю, що, ну дали б йому два-три роки, але я б остався... Ну, те, що він пообіщав мені... Каже: "Я тобі 15 тис. даю".
– Доларів?
– Доларів.
– Ага, пообіцяв.
– Думаю – і кажу: "Поклянися дитиною". Він махає: "Да, клянуся". Ну, я думаю: як дитиною поклявся, то отдасть ці гроші.
– Тобто ви самі спустили цю справу на тормозах, так?
– Так, я спустив цю справу.
– Самі?
– Так.
– Знаючи, що він дасть $15 тис.?
– Так, так. Так і є воно.
– Він дав?
– Він не дав. Оце ж каже: "Покажи мені ці бумаги, де ти лікувався". У мене всьо було зібране, що я лічився чи в Київ приїжджав. Усі були документи зібрані. Він ці документи тільки – раз! – у руки, у машину – приг! І поїхав. Я ж дзвоню тоді в суд. Кажуть: "Треба було рєшать, коли суд продлєвався. Після суда ви вже нічо не зробите". Та на тому й остановилися.
– Він щось вам дав?
– Та нічо він не дав...
– Нічого з 15 тис. не дав?
– Не дав нічого він.
– Поклявся дитиною – і нічого не дав?
– Поклявся дитиною – і нічого не дав. Оце саме обідне: що він поклявся дитиною. Я не знаю, як це можна: клястися – і...
– А ці четверо, що були з ним тоді, – оця "бригада" – вони щось отримали? Якісь строки, може, чи ще щось?
– Ніхто нічого не отримав. Потім уже він їх там поздавав – я не знаю. Цей свистик, по-моєму, чи за зброю сидів. Ігоря Висоцького – теж було, посадили. Той чотири роки відсидів, другий – я не знаю, скільки. Сиділи хлопці.
– Але не за вас?
– Ні, не за мене вони сиділи. Я і не хотів би, щоб за мене хтось сидів.
– А ось зараз у вас є образа на Поворознюка? Чи немає?
– У мене образа є: це що він гроші не віддав.
– А що стріляв – немає образи?
– І те, що стріляв. Інвалідом зробив. На всю жизнь інвалідом. Як от встаєш – болить, лягаєш – болить. Необслідувано. Як я в рік, бувало, по чотири, по п'ять разів у лікарню лягав. Бувало і побільше.
– Ви часто його бачите?
– Я не бачу. Ну, колись бачу: то їде така харя, улибається – то й усе. Він не стає коло мене.
– Його Ропіком називали, да, колись?
– Так, Ропіком.
– А чому Ропік?
– Не знаю. Це, може, шкільне ім'я чи яке – не знаю. Як познайомився, він уже був Ропіком.
Поворознюк у довіру добре втирається. Він аферист такий офігєнний, що не дай боже
– Ропік. Як він став такою людиною, що в нього беруть інтерв’ю поважні журналісти, що він у політику зібрався, я чув? Хоче до партії "Слуга народу".
– Ну, воно работає. Так він до людей, може, підходить... Просто з тими людьми, що з ним будуть зараз працювати, жизнь по-любому накаже. Знаю по собі.
– Ну, а що він? Людям втирається в довіру якось?
– У довіру він втирається добре. Він аферист такий офігєнний, що не дай боже.
– Талановитий аферист?
– Талановитий. Дуже талановитий.
– Я дивлюся на нього – в очах у нього написане одне слово: "боягуз". Він боягуз чи ні?
– Я не знаю. Був мужиком – він не стріляв би, а дав би мені по морді чи, я не знаю. Ну, один на один. Я пропонував: "Давай вийдемо один на один". Що це – два на три... Втройом налітати чи двойом налітати. "Давай один на один вийдемо", – та й усьо.
– А він завжди такий жирний був?
– Ні, він був нормальний, як цей...
– Нормальний був?
– Так, нормальний. Він такий, як і я. Він мій одяг носив, я йому давав. Він тоді біднувато жив.
– Як він піднявся? На чому?
– Та на чому? Ну, у довєріє входить... Навіть із цими колгоспниками. До прєдсєдатєлєй входить у довіру... Уходило у них усе. І земля уходила, і дома уходили. Я-то пам'ятаю Шелеха Івана Івановича, останнього... Він до мене колись привозив.
– Це хто?
– Поворознюк. Це був голова колгоспу. Багата людина була. Ну, це ж він мені каже: "От бери землю". Ну куди мені землю брати, якщо я хворий? Куди мені нею заніматься тоді було?
– Шелех каже?
– Нє, Поворознюк каже: "Шелех тобі віддає цю землю, усе це". Прив’язав його тоді за шкибарки, мене привів у квартиру його. Ну що Шелех? Шелех боїться – і всьо. Тоже зашугав його.
– А чому Поворознюка бояться так у Петровому? От поясніть мені.
– Та ну, раніше-то ніхто не боявся.
– А зараз чому?
– Тому що, наприклад, він по мені вистрілив – і безнаказаний лишився. Уже люди почали боятися.
– Він багато ще в кого стріляв?
– У мене – це точно стріляв.
Поворознюк по мені стріляв тричі, тільки раз попав
– Ну от Юрій Ткач давав мені інтерв’ю. Сказав, що в нього він стріляв тричі – Поворознюк.
– Ну і по мені тричі він стріляв – тільки раз попав.
– А стріляв тричі?
– Так, тільки раз попав. Ну, це хлопці можуть підтвердити.
– Три постріли було?
– Так, так.
– А, було три постріли?
– Три постріли. Ну, там було, дві кулі у стінку застрягли, а одна у мене увійшла.
– Слухайте, ну якесь сафарі на живих людей. Я не розумію нічого.
– Та я і сам не розумію. Дурачок – і дурачок, но взяти й вистрелити...
– Я не розумію, як стільки років при різних прокурорах, суддях, керівниках міліції, поліції ця людина може бути на волі. Як це відбувається?
– Не знаю навіть.
– Він що, усіх корумпував там?
– У нього ж підхід є – він може підійти.
– І що?
– А кто откажется от денег?
– Тобто він дає?
– По-любому ж дає. Ніхто ж не буде так гладити. Стрельнув – погладили: "Молодець, Сашо. Дальше роби".
– А як він, на вашу думку, зміг здобути популярність таку відносну? Як він став популярним в Україні, відомим в Україні?
– Та я навіть не знаю, як можна було стати відомим таким, що... Він без мата не може сказати.
– А що люди в Петровому кажуть?
– Та нічо не кажуть. Бачать, що дурачок, – та й усьо.
– Ну не такий він і дурачок.
– Ні, ну він не дурачок.
– Я б не сказав, що він дурачок.
– Не дурачок. Понятно, що не дурачок.
– Він покидьок, але не дурачок.
– Розумний парень. Підходи у нього є до кожного. Він знає, кого попустити, кого припідняти.
– Ви приїхали до Києва дати це інтерв’ю. Ви не боїтеся?
– Звичайно, будуть неприятності й у мене, і в жінки будуть неприятності.
– Жінка ж ваша – секретар сільради, так?
– Так, жінка працює. Теж посада у неї така непогана.
– Чому ви зважилися на цей крок – дати інтерв’ю?
– За те, що він дитиною поклявся. І здоров’я лишився свого. Якщо ти такий багатий, ну зроби. Ти ж мільйонер. 15 тис. віддав би – та і бог із ним.
– І ви б вибачили йому?
– у то время – так, вибачив би: Я не злопам’ятний. Не сильно.
– От ви приїдете зараз додому. Вийде це інтерв’ю. Поворознюк його подивиться.
– Ну хай дивиться – що я?
– Ви не боїтеся, що він іще буде по вас стріляти?
– Та стріляти – він сам не стрельне. Може, інших когось підішле. Сам він не ризикне і побоїться – не стрельне сам.
– А в Петровому взагалі розуміють, що йому вже кирдик, чи ні?
– Ну разговор ходить, що війна закінчиться – то...
– То кирдик?
– То кирдик буде.
– А може, і до початку закінчення війни.
– Або до початку. Разговор ходить.
– Тобто люди розуміють, що це не може тривати довго, так?
– Люди розуміють. Так, не буде це довго. Балачки ходять, що висить на волосинці. Зараз же він, звичайно, там на ЗСУ ніби якісь машинки дає.
– Стільки в людей забирати – можна щось і дати з того, що забрав.
– Та ну так, я тоже був би... Може, і багатим був би, блін. Дійсно, був би нормальною людиною. Я людей ніколи не наказував. І не хотів. Як із ними робив, то я ніколи не міг ударити чи ще що. Не було в мене такого, щоб когось побити чи зло якесь зробити.
– Це правда, що на Поворознюка було 13 томів карної справи?
– Правда.
– Що там було, у цих 13 томах?
– Я їх не читав. Пам'ятаю, якесь насильство було. Там якась чи дівчина – я не пам’ятаю. Крайнічук ніби там був. Короче, щось таке. Ніби як насильство було.
– Справа про зґвалтування була на Поворознюка?
– Я бачив, що була. Но це вже пройшло 25 років. Було таке.
– Ну він талановита людина, я вам скажу. Це ж треба було корумпувати так стількох!
– Це знає і поліція. Мені говорив один міліціонер, що десь вони чи із Кривого Рогу цю дєвочку тягали... Ну корочє.
– Тобто було зґвалтування?
– Було зґвалтування.
– Скажіть, будь ласка: був такий фермер, заможний фермер – Іван Великий. І в нього був конфлікт із Поворознюком, а потім Івана Великого вбили. Поворознюк має до того відношення?
– 99 процентів. Так просто людей не вбивають.
– А ви знали Великого?
– Я його бачив. Но я з ним так... "Прівєт". – "Прівєт", – да й усьо.
– У них був конфлікт інтересів, так?
– Так, там був конфлікт інтересів. Ну, мужик був такий приятний, нормальний, чесний.
– І що відбулося?
– Ну, відбулося... Чув, що Жовті Води... Ну, що вбили його.
– У Жовтих Водах?
– Машина зупинилася там, бабахнуло – і всьо. Це ж по відео воно десь є. Ну, разговор довго ходив за цього. Рупік, Рупік.
– Поворознюк?
– Поворознюка робота це. Ну, і ходить досі. Його робота – більше ніхто не може.
– Але не розкрили нічого?
– Не розкрили нічого. Та мені здається, і не розкриє ніхто. Ну хто розкриє? Немає людини, як кажуть, – немає проблеми. Це сам Поворознюк таке говорив.
– Це треба так було заминати справи проти Поворознюка стільки років? Тобто він корумпував і керівників міліції, і суддів, і прокурорів? У нього суддя хтось із родичів був, так?
– Ну його вже, царство небесне, немає. Це Юрченко був.
– Родич його?
– Родич був. Ну, так я цього Юрченка бачив: він усю жизнь на "Москвичу" проїздив. Щоб сказати, як обично, їздить на крутих тачках – він усю жизнь на "Москвичу" проїздив. Но Поворознюка, конєчно, виручав.
Поворознюк був біднуватий, коли я з ним познайомився. Хатка у них була під соломою. У нього ні копійки не було за душею
– Як ви думаєте, чому Поворознюк стільки років безкарний? Як може таке відбуватися?
– Як? Дєньгі є дєньгі – чудеса роблять.
– Він багата людина взагалі?
– Він же ж був біднуватий. Я вам уже говорив, як він жив, я коли з ним познайомився. Хатка у них була під соломою. У нього ні копійки не було за душею. І після того, як мене пристрелив, – це у 2000 году, – дивлюся, уже у нього там тракторів куча, комбайнів куча. Дєнєг набрав. Із Петрівського району зібрав.
– Зараз у нього офіс там, так? Великий офіс?
– Офіси у нього. Офіси, магазини. Ну, в нього все є.
– Ну в нього клуб футбольний, вищої ліги навіть.
– Цей клуб футбольний – ну все у нього єсть. Живи і радуйся.
– Але він щось не радісний.
– Ну зараз радість, звичайно, тєряється.
– Що в нього за родина? Ви знаєте родину його?
– Та знаю. Жіночку його знаю.
– Нормальна родина в нього?
– Ну, я не сказав би. Як ото ми їхали колись... Я трошки теж погулював, звичайно, від жіночки своєї. То у любовніци там шапку свіснули вони. Ну, це ще були біднуваті вони. Но просто не доведено було. Бо я дивлюся: їдемо – шапка. Люда держить шапку. Кажу: "А чия це шапка? А дай подивлюся!" Ну в руки вони так не дали ту шапку, щоб я глянув.
– А чим діти займаються?
– Ну діти – фермери ж. Віталька ж у нього теж.
– Як ви думаєте, чим усе скінчиться стосовно Поворознюка?
– Я думаю, тут ЗСУ вернуться – будуть великі проблеми в нього.
– Чому?
– Тому що він там розказує, те що показує, ті машинки ганяє. Мені здається, усе це брехня.
– А він брехун узагалі?
– Ну, вміє.
– Ви знаєте, про що я думаю зараз? Я навіть не думаю про місцеву владу, яка покривала і кришувала Поворознюка всі ці роки. Я думаю про людей, про вас думаю. Ви стали його жертвою – і в нього ще багато жертв.
– Я думаю, так.
– Чому мовчать люди?
– Тому що люди звикли.
Знаю тих, кого Поворознюк уночі вивозив на цвинтар і змушував копати яму
– Ну як вони до такого звикли?
– Тут же я знаю, скільки... Навіть знаю тих, кого він вивозив на цвинтар. Уже ж не вийде і не скаже, що "він вивозив мене... Заставляв мене яму рити там ноччю".
– Поворознюк? Вивозив?
– Було ж таке. Було.
– Людей на цвинтар?
– Так, вивозив.
– Навіщо?
– Ну, там, долги вибивав. Я не знаю, навіщо він вивозив.
– І копали яму?
– Копали яму.
– А потім?
– Я знаю таких людей. Но він же ж не скаже, що "я копав". Це в них... Та може, і скаже. Це Коля Рюк це мені розказував. Каже: "Якби тебе не замочив раньше Поворознюк, то могло і мені таке бути". Ну, зашугав, так шо... Прикиньте: вивезти на кладбіщє і заставити, лопатою щоб рив яму.
– А що він іще такого робив?
– Чув, що хорошо знущався над людьми. Ну, бив хорошо. Ну, він може бити, но коли коло нього хтось стоїть рядом. Він же один – один же ж не може надавати.
– А він щось робить?..
– Слабих він людей бив.
– А він щось робить реально для Петрового? Ну, клуб вищої ліги футбольної – люди радіють із того, що є "Інгулець" у Петровому?
– Не знаю. Я не ходив на ці клуби, мені якось... І через нього мені цей клуб неприємний.
– Ну, а може, він дороги зробив?
– Та які дороги? Дороги які були, такі і єсть.
– Щось він зробив для Петрового?
– Я не бачу, щоб він там зробив. Ну, стадіон будує там. Це вже скільки років – не знаю. Один є стадіон, другий будує.
– Ви знаєте, я думаю зараз над тим, про що ви розповіли. Це жах. Жах не лише від того, що коїться в Петровому. А я щось подумав: а що коїться ще в інших містах і містечках, про що ми не знаємо?
– Ну, за нього, звичайно, чутки є, але... Просто це знайома говорила моя, що я гуляв із нею колись, що там брат пропав. Ну це ж він теж в їхній компашці був.
– Пропав зовсім?
– Пропав безвісти. Він пропав десь. Ну, це вже давно він пропав.
– Ваша дружина працює секретарем сільради. Вона спілкується з Поворознюком якось?
– Та я зараз даже не знаю, бо ми зараз оце з нею вже ж... Вона не хотіла, щоб я сюди їхав.
– От ви приїдете додому – наговорить вам?
– Ну, наговорить мені. Будуть проблеми у мене.
– Що ви їй скажете?
– Та що? Скажу, що не здержався. Висказаться надо було.
– Якщо після нашого інтерв’ю прийде поліція – причому не місцева, районна чи обласна, а поліція з Києва – і попросить вас, щоб ви розповіли, що було, що насправді було, як Поворознюк у вас стріляв, як він вас трохи ледь не вбив, ви розповісте все, що було?
– Звичайно, розповім. Та я вам і розповів. Стріляв він же ж: не просто так стріляв. Я не знаю: злякався, не перелякався – ну, як? Як можна вистрілити? Тим більше, я йому нічого не должен був.
– Я вам останнє запитання поставлю. Ви вірите у справедливість?
– Не вірю поки.
– Не вірите?
– І, мабуть, не буде тієї справедливості. Тому що зараз і в Україні – мені здається, що не дуже вона так хорошо... Тим більше, зараз війна йде. І тут... Мені кажеться, і в Києві тут непорядок.
– Ну що ж? Давайте подивимося.
– Ну подивимося. Буде порядок – я буду радіти.
– Надія є?
– Є.
– На справедливість?
– Так, так.
– Я думаю, що це головне. Дякую вам.
– Дякую.