Або нас, або ми. Краще – ми. Дякую всім, хто кожного дня наближає цей день, не звертаючи уваги на ціну, яку платить особисто 

Я намагалася сьогодні привітати всіх причетних. І зрозуміла, що не можу. Майже всі, кого я знаю, або воюють, або по шпиталях, або загинули. Мені не вистачить цілого дня, аби написати кожному особисто. Навіть аби подумки кожного згадати...

Учора забирала з дачі стіл, зроблений колись на замовлення місцевим майстром. Він загинув три дні тому. Він загинув, а стіл проживе ще багато років. І сьогодні, сидячи за цим столом, я згадаю його. І тих, хто ніколи не сяде поряд зі мною вечеряти, але завжди стоятиме за спиною.

Учора дізналася, що мій старший друг підписав контракт.

– Тобі скільки років, нагадай?– 56. Усі там будемо рано чи пізно.

Учора обережно запитала у знайомої, як її онук після поранення. Онук у психіатричній лікарні. Він залишився чи не єдиний зі штурмової групи. І все ще йде на штурм. Щодня і щоночі.

Перед сном у нас із молодшою донькою відбувається один і той самий діалог:

– Мамо, а де ти була?– На війні.– А що там?– Там погані люди.– А чого вони хочуть?– Вони хочуть нас убити.– А давай ми їх уб'ємо? Давай?

Моя трирічна донька інтуїтивно розуміє те, що ми знаємо розумом. Або нас, або ми. Краще – ми. Аби наші діти не були наступними.

Дякую всім, хто кожного дня наближає цей день, не звертаючи уваги на ціну, яку платить особисто. Честь бути частиною цього війська. І цієї країни.

Джерело: Леся Литвинова / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора