+17 Київ
Я намагалася сьогодні привітати всіх причетних. І зрозуміла, що не можу. Майже всі, кого я знаю, або воюють, або по шпиталях, або загинули. Мені не вистачить цілого дня, аби написати кожному особисто. Навіть аби подумки кожного згадати...
Учора забирала з дачі стіл, зроблений колись на замовлення місцевим майстром. Він загинув три дні тому. Він загинув, а стіл проживе ще багато років. І сьогодні, сидячи за цим столом, я згадаю його. І тих, хто ніколи не сяде поряд зі мною вечеряти, але завжди стоятиме за спиною.
Учора дізналася, що мій старший друг підписав контракт.
– Тобі скільки років, нагадай?
– 56. Усі там будемо рано чи пізно.
Учора обережно запитала у знайомої, як її онук після поранення. Онук у психіатричній лікарні. Він залишився чи не єдиний зі штурмової групи. І все ще йде на штурм. Щодня і щоночі.
Перед сном у нас із молодшою донькою відбувається один і той самий діалог:
– Мамо, а де ти була?
– На війні.
– А що там?
– Там погані люди.
– А чого вони хочуть?
– Вони хочуть нас убити.
– А давай ми їх уб'ємо? Давай?
Моя трирічна донька інтуїтивно розуміє те, що ми знаємо розумом. Або нас, або ми. Краще – ми. Аби наші діти не були наступними.
Дякую всім, хто кожного дня наближає цей день, не звертаючи уваги на ціну, яку платить особисто. Честь бути частиною цього війська. І цієї країни.
Джерело: Леся Литвинова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
