Дивлюся на Білорусь і згадую всі розчарування після наших революцій. Але відчуття здивування і гордості все одно не відпускає

Один із найбільш високих моментів мого життя був 22 листопада 2004 року. Понеділок, наступний день після вкрадених Януковичем виборів.

Усе було ясно. Демократія вмерла, в Україні не було більше майбутнього, а народ – він же все одно промовчить. Зранку (за київським часом уже було по обіді, я працював тоді у Вашингтоні) пішов до посла і сказав, що я і троє моїх колег робимо заяву протесту. І що я розумію, що "підставляю" його і мені через це дуже шкода (посол був людина хороша). І що, якщо треба, я готовий написати заяву про звільнення. Посол відповів, що поки не треба, але "ти ж розумієш, захистити тебе я вже не зможу". Я сказав, що розумію, і подякував.

Так і ліг спати – з розумінням, що моє старе життя закінчилося і ніякої більше дипломатії, кар'єри вже не буде, але я зробив правильну річ. А наступного ранку прокинувся – і в Києві стояв Майдан. І десятки інших дипломатів по всьому світу приєдналися до нашої заяви.

Відчуття було – ніби Бог посміхнувся. І ще – неймовірне здивування. Неймовірне.

Зараз дивлюся на Білорусь. Я не знаю, чим там усе закінчиться. І розумію, що у них інша держава й інші реалії, яких я, мабуть, не завжди розумію. І згадую все. І Ющенка, і Януковича, і всі наші розчарування після наших обох революцій. Але відчуття здивування, того самого здивування, і трошки гордості за весь рід людський – усе одно не відпускає.

Джерело: Alexander Scherba / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора