+5 Київ
У Преторії вже десь два тижні зливи із грозами. Холодна мряка на порозі африканського літа – не те, що чекаєш від Африки. Виявляється, вона буває й такою. У політичному плані тут теж штормить. У Йоганнесбурзі (це година їзди від Преторії) пройшов саміт G20 – найважливіша політична подія ПАР останніх десятиріч. Саміт, який став драмою.
В останній момент Дональд Трамп заявив, що Америка не братиме участі. Кажуть, в один момент вивільнилося 600 готельних номерів, зарезервованих для США. Саміт "двадцятки" перетворився на саміт "дев'ятнадцятки". І тим не менше, все пройшло гідно. Європа, Азія, Африка – усі продемонстрували єднання й здатність говорити одне з одним спільною мовою. Росія прислала заступника глави адміністрації президента на прізвище Орєшкін. Ну, Орєшкін так Орєшкін. Китай традиційно прислав прем'єр-міністра. Мені здається, дарма. Якби приїхав президент Сі, це був би його політичний бенефіс.
Провівши саміт, Південна Африка видихає. Шок від нечуваних заяв із Вашингтона проходить. Світ навчається жити з розумінням, що Америка тепер така, і нічого тут не поробиш. Протягом одного року світ, який ми знали, розвалився, а на його місці, немов дитячий конструктор, з'являється новий – тільки вже без тої Америки, яку ми знали.
Україна тут зараз у центрі уваги. 17 південноафриканських громадян звернулися з Донбасу із проханням забрати їх з війни. Як вони на війну потрапили, не дуже зрозуміло. Нібито їм сказали, що вони підписують контракт на проходження курсів охоронців. Нібито зробила це безпосередньо донька колишнього президента Джейкоба Зуми, відома своїми проросійськими поглядами. На тлі скандалу вона публічно подала у відставку з посади члена парламенту.
Російське посольство із цього приводу мовчить. Я дав десятків два інтерв'ю й коментарів. У тому числі Financial Times, агентству France-Presse, американському радіо NPR і практично всім новинним медіа у ПАР (у тому числі – проросійським). Головний меседж: воювати за імперську Росію – це нонсенс для громадян країни, яка бачить себе лідером антиімперського руху у світі.
Поза тим, сьогодні два місяці, як ми сюди прилетіли. І якби не новини з дому, якби не дзвінки до батьків, які живуть під обстрілами, якби не сигнал сирени, який усе ще спрацьовує в телефоні, все було б добре. Я знову з тими, кого люблю. Роблю роботу, яку люблю, – хоча тут, в Африці, робити її важче, ніж у країнах-партнерах. Африканці дивляться на європейську війну й кажуть: "Після того, як ви в Європі сторіччями не помічали наших воєн, чому ми повинні помічати вашу?"
Пояснюю. Пишу тексти. Їх ніби погоджують до друку, але в останній момент знімають. Погоджують зустрічі, але в останній день скасовують. Тут своя драма. Кажуть, ти надто поспішаєш, тут інший ритм. Можливо. Але ж часу справді немає.
Після всієї цієї метушні вечорами сідаємо із Ксенькою під жакарандами, палимо багаття, говоримо про Україну, Америку, Африку. Про вирішальну битву добра і зла, яка відбувається вдома, на іншому кінці світу.
Джерело: Олександр Щерба / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
