-1 Київ
Постачання води на півострів – приватне питання за глобальної проблеми відсутності державної стратегії стосовно Криму.
Нещодавно канал "112 Україна" запросив прокоментувати в прямому ефірі тему посилення відповідальності за водіння напідпитку. До того ж були й інші питання. Зокрема і посуха в Криму. Маю зізнатися, із великим подивом читав вал заяв, пов'язаних із моїми коментарями саме щодо цього питання. Для мене тема була експромтом, і відповідав я, опираючись на здоровий глузд. Цікаво, чим були мотивовані всі, хто впродовж тижня коментував мої висловлювання. Якщо вже з'ясувалося, що тема постачання води в Крим так усіх хвилює, давайте розбиратися докладніше.
Спектр оцінок був різним за ступенем емоційності, але однаковим по суті – від стриманого осуду до "посадити і розстріляти" з боку окремих українських політиків. Коментарем вибухнув навіть міністерський чиновник-одноденка, який згадує про Крим заради чергової гучної, але порожньої, як шаманський бубон, заяви. Замість того, щоби зробити системні і продумані дії, наприклад, у питанні будівництва "Кримського мосту", цей чиновник із неприкритим задоволенням смакує цифри втрат України вже за фактом його завершення. Замість вирішення проблеми щодо розблокування руху українських суден в акваторії Азовського моря – повітря стрясають нереалізовані та явно запізнілі беззмістовні ініціативи.
Однак дивуватися в цьому випадку нічому, оскільки така ситуація типова для показової та некомпетентної влади загалом. Не може не дивувати інше – поверховість оцінок та відсутність стратегічного бачення становища з анексією Криму загалом на строк триваліший ніж "із сьогодні на завтра". Тому вал критики, яка обвалилась на мене, викликав необхідність дати відповідь і пояснити позицію. Проблема, зрештою, не у воді, а в наявності або відсутності державної політики і волі щодо повернення Криму до складу України, оскільки на сьогодні влада діє у такий спосіб, ніби це питання для неї закрите і зняте з порядку денного.
На моє глибоке переконання, якщо ми хочемо повернути не тільки територію, а й людей – страждати мають винні, а не громадяни України, коли не вдається повернути територію, слід боротися за голови. У зворотному випадку все виходить дуже по-радянськи – "ліс рубають, тріски летять".
Якщо займатися серйозним державним плануванням, слід реагувати не за принципом "спалах зліва", "спалах справа", а враховувати все різноманіття варіантів у ситуації стрімких змін. Хто зможе з позиції завтрашнього дня гарантувати, що чергова хвиля реформаторів, що прийшли у владні кабінети, не дасть своєї згоди на проведення так званого повторного референдуму або консультативного опитування про статус Криму?
Ініціативи з підозрілою постійністю з'являються у пресі. Чи буде в такому разі для нас і світу важливою думка кримчан і їхнє ставлення до материкової України? І чи взагалі було зроблено перспективний прогноз про тенденції міжнародного розвитку? Якою буде дипломатична кон'юнктура років через п'ять, десять? Будуть актуальні нинішні міжнародні правові стандарти чи вони будуть трансформуватися, набуваючи нові форми і наповнюючись новим змістом. А якщо вони будуть мінятися, то в яку сторону і до чого слід бути готовим?
Тепер кілька зауважень стосовно самого предмету дискусії – води. Безсумнівно, що найближчим часом проблема прісної води в Криму із ситуації поступового наростання дефіциту переросте в повноцінну кризу, якщо не гуманітарну катастрофу. На чому базується мій висновок? Тільки на цифрах і фактах.
Хочу нагадати, що Крим у силу географічного положення має посушливий клімат і північ півострова до появи дніпровської води був напівпустелею зі солончаками. Із початку запуску першої черги Північно-Кримського каналу в 1964 році на півострові проживало приблизно 1,2 млн осіб зі скромним сільським господарством і убогою економікою. На сьогодні в Криму понад 2 млн осіб (без урахування туристичних сезонів) із інфраструктурою, яка розширюється, і значним промисловим потенціалом. Зростання споживання води колосальне в умовах блокування основного джерела, що забезпечує 85% загальної потреби республіки.
Тому можна дискутувати не стосовно питання – чи буде повноцінна криза, а тільки – коли вона настане і в яких обсягах. І цю проблему не можна вирішити, як було вирішено транспортну проблему – шляхом будівництва транспортного переходу. На Кубані немає свого Єнісея. Якщо навіть припустити можливість технічного рішення перекидання частини річкового стоку на півострів, існує мільйон запитань, пов'язаних із функціонуванням сільського господарства Кубані, загроз зміни водного балансу краю і його економічних потреб. І це все в умовах потепління клімату і загальносвітового зростання дефіциту питної води. Поки Криму "щастить" зі сніговими зимами і достатніми опадами, але викачуються підземні джерела, а ці ресурси обмежені, деякі – кінцеві.
Не буду великим провидцем, але з високою часткою імовірності рано чи пізно можна очікувати звернення до України міжнародних організацій у зв'язку з проблемою "кримської води". У свій час Генасамблея ООН ухвалила резолюцію, у якій ішлося, що кожна людина має безумовне право на доступ до достатньої кількості питної води, а Україна – член цієї поважної міжнародної організації.
Але найголовніша проблема, яка мені бачиться в розгорнутій дискусії, – це вже згадана відсутність у влади цілісного бачення державної політики стосовно Криму на п'ять, десять, п'ятдесят років уперед. Відсутність сценарних моделей, поліваріантних можливостей розвитку ситуації. В умовах, коли потрібні стаєри, у нас бігають спринт у силу нерозуміння і неготовності до довгострокового планування.
Ну і, врешті-решт, необхідно бути послідовними хоча б у своїй непослідовності. Якщо з одного боку влада блокує всі можливі зв'язки Криму з Україною, то з іншого ми бачимо постійне зростання товарообігу між Україною і Росією. А як кореспондується з жорсткою риторикою окремих борців за "долю Вітчизни" благословенна на самому верху ініціатива щодо створення вільної економічної зони "Крим"? Чи немає тут елементів лобізму і колабораціонізму? Якась дуже дивна вибірковість чи це роблять свідомо? Створюючи конфліктну, але локальну тему, щоби за шумом піднятого скандалу заробляти мільярди, не привертаючи особливої уваги.
Загалом уся "кримська політика" Банкової – це хаос управлінських рішень, який буде мати довгострокові негативні наслідки. Упродовж останніх років було зроблено все, щоби позбавити Україну будь-яких важелів впливу на ситуацію в Криму. А за розумного і стратегічного підходу, проявляючи майстерність державного управління і мистецтво дипломатичної гри, маючи на руках вагомі козирі, енергетичні, водні, продовольчі, можна було успішно реалізовувати українську політику на півострові навіть в умовах непідконтрольності території.
Станом на зараз, що Україна має в наявності для створення тиску, наприклад, у ситуації кризи в Азовському морі? Нескінченні "стурбованості" західних партнерів і пост міністра у Facebook?
На початку 90-х в одній колись відомій організації була листівка з вельми провокаційним текстом – "Крим буде українським або безлюдним". І зараз складається враження, що забутий заклик стає негласною концепцією химерної "кримської стратегії" – просто, зрозуміло і не вимагає складних рішень.
Джерело: "ГОРДОН"
