-9 Київ
Ми йшли рейсом. Був останній день. Та вже, власне, вечір. Ми були втомленими до скону, але лишалась одна справа – треба було заїхати за дзвінком.
Дзвонила мама двох дітей. Просила допомоги. З якоїсь окупованої території вона виїхала, десь почала влаштовуватись, але все не виходило, діти хворіли, продуктів не вистачало, і взуття... Це дитяче взуття має дивну здатність миттєво зменшуватися після того, як його купиш. Таке дивне взуття.
У нас лишалося щось із допомоги, і там навіть було взуття, не кажучи вже про продукти й медикаменти. Але ми були такими втомленими. Але вона просила допомоги.
І ми вирішили заскочити до містечка, де вона жила з дітьми.
Цей швидкий заскок здався мені однією з найдовших доріг на фронті. Ми їхали, здавалося, безкінечно, і ця дорога не закінчувалася. Здавалося, що ми увійшли до вічності, і ця дорога буде вічною, і сніг за вікнами авто нашого каравану, і сутінки.
Я задрімала.
Розбудив мене видих.
Спільний видих екіпажу, здавалось, я почула такий же видих екіпажу другої машини, так охнули всі разом. Я розплющила очі й охнула теж.
Збоку від дороги пропливала гора, вона не була високою, можливо, здавалася. Бо білою була від снігу, що її вкривав, на фоні білого поля й такої ж білої невідомості за горою.
– Крим якийсь. Зимовий Крим, – ошелешено пробурчав хтось із нас.
Я потім розпитувала в людей, що знали це містечко. Питалася, чи є там такі гори. Люди знизували плечима. Можливо, це мені наснилося.
Дорогу через Сіверськ із Лисичанська ми знали, хоч уночі буди й питай. Ми зминали шлях цією дорогою, щоб не попадатися на очі лихим блокам, де люблять шмонати волонтерів. Там було багато гірок і пагорбів, але ту гору зимового кримського пейзажу чомусь я більше не бачила. Чи була я в Сіверську? Та 100500 разів. Чи знала я його? Та де.
Я розуміла, що то просто не та дорога. 100500 разів ми ходили зі Слов'янська через Лиман на Сіверськ. А той єдиний раз, у зимовій казці втоми – звернули ми з траси Слов'янськ – Артемівськ.
...Ми їхали на Сіверськ. Нарешті я зайшла на Сіверськ тією разовою дорогою, звернули на яку ми з траси Слов'янськ – Бахмут. Бо дорогою на Лисичанськ уже їхати було неможливо. Втратили ми ту дорогу. Потім трохи здобули її назад – і знову почали втрачати.
А цю дорогу ми ще тоді не втратили, та їхати нею все одно вже було ризиковано. Командир, у якого ми взнавали погоду, покрутив головою й вирішив їхати з нами. І ми поперли втрьох – двоє цих балакалів і гиготунів і я. Яка якраз хотіла пісяти. Страшенно хотіла пісяти. Але чомусь не попісяла вчасно. І вирішила попісяти в посадці вздовж дороги – на що двоє гиготунів ще більше загиготіли й сказали, що не рекомендують. Бо вони сьогодні не в настрої збирати шматки однієї взятої, хоч і поважної волонтерки. Тому я терпіла й думала лише про одне:
- як би не впісятися;
- коли я навчусь відрізняти калібри;
- де б його попісяти;
- калібри, ги-ги, ти ще навчися відрізняти приліт від виходу;
- може, попісяти просто на дорогу;
- а от командир теж каже, що не завжди відрізняє прильоти від виходу;
- чи памперс ставити чи що, боже, як хочеться пісяти;
- ну, оце от, оце ж прильоти, ну да...
Нас попередили, що дорога обстрілюється вже дуже сильно. Та ми й самі бачили, що тут уже летять тільки військові машини. І саме – летять. Тому я сподівалася, що ми теж пролетимо всі небезпечні віконця обстрілів.
І десь я точно попісяю.
І раптом стався вибух.
Машина підскочила і пішла криво.
Потім спинилася, і ми посипалися на узбіччя.
Гигикали припинили гигикати й оглядали себе й машину. Я сказала: "Та ну вас к чорту!"
Розстебнула штани і стала пісяти просто на край дороги. На оту запилену смужку між залишками асфальту, який колись тут був, і спуском до посадки.
Гигикали загигикали знов, просто до скону, по-джентльменськи відвернувшись. Я пісяла й теж гигикала. Військові машини, що пролітали повз, теж, мабуть, гигикали. А може, і ні. Військові не гигочуть над природними потребами. Треба – значить треба. Хай пісяє нещасна жінка, яку оті двоє придурків затягнули на небезпечну сіверську трасу.
– Це ще хто кого затягнув... – подумала я.
– Це ж треба, як співпало, – серйозно сказав наш водій Ігор Пивовар.
– До долі секунди, – сказав командир.
Там у полі недалечко стояли орудія. Вони й сообразили цей вихід. І в ту ж долю секунди колесо машини потрапило до ями і машина стрибнула. А камінець добряче вдарив по диску.
– Та тут не пісять. Тут вкакатися можна було, – загиготіли ми.
І поїхали далі.
От, власне, і все, що я пам'ятаю про Сіверськ.
Крім підрозділів, які стояли там.
Крім імен, яких ми не знаємо, і позивних.
Крім життів, що скінчилися там.
І десь там, над усім цим, стоїть гора. Де на нас випливла колись зимова казка.
Ладно. До побачення, Сіверську. Ми колись повернемо цю казку.
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
