+17 Київ
Мені складно казати слова співчуття Ізраїлю. Бо кожне слово, кожне переглянуте фото, кожна цифра загиблих чи закатованих там – це ніж по зраненому серцю. Адже ми живемо в такому. Ми живемо й кажемо одне одному:
– Як ти?
Тому я теж кажу Ізраїлю:
– Як ти?
І це найкраще слово співчуття. Бо найщиріше.
Я подивилася кадри з лікарні сектору Гази. Звичайно, ми не знаємо, хто випустив ту ракету.
Зате я знаю розвалені лікарні в моїй країні. Я знаю, як уміє абсолютне зло бити по лікарнях. По школах. Дитячих садочках. А проти Ізраїлю йде таке саме абсолютне зло. Тому я навіть не намагаюся взнати, хто вдарив по тій лікарні. Здається, я й так це знаю. Зло – воно абсолютне ще й тим, що не жаліє нікого. Навіть своїх.
У мені тече спокійно-діловито 16-та частина крові, і це кров діда мого Лівшица. А 16-та частина – це багато. Тому в моменти горя ізраїлевого я – дщерь ізраїльська.
Бо кожною краплею своєї густозамішаної крові я відчуваю його біль і лють.
Чи ж мені цього не знати, доньці зраненої України?
Щоправда, я все ж не можу зараз читати описи атак, смертей, поранень – описи, які дають російською мовою росіяни Ізраїлю. Бо мені кожного разу хочеться сказати їм: "А знаєте, все це було в нас у Бучі. У Маріуполі. По всій країні. Було і є. Тому нехай болить вам наш біль, як нам ваш болить".
Інакше ми не переможемо абсолютне зло. Ні ви, ні ми. Це просто констатація. Спокійний звичний біль. Спокійна лють. Спокійне розуміння.
– Як ти, Ізраїлю?
Спитай у мене, як я…
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
