У нашій війні є три криваві рани

Ні слова про нас без нас.

У нашій війні є три криваві рани.

Три такі, куди персти воскладаше не годно нікому. Окрім тих, хто стояв там по коліно у крові.

Утім, уся наша війна – кривава, незагоєна рана.

Колись про це напишуть професійні літератори. Перечитають кілометри наших мемуарів, вичавлять загальноприйняту квінтесенцію з рік крові наших душ – і напишуть щось геніальне.

Будуть помилятись у дрібницях, таких несуттєвих для них, таких значних для нас, переплутають позивні, заблукають у населених пунктах, але нас буде вже мало, голос наш стане слабким, ми будемо читати плід генія, сидячи в колісних наших кріслах. Станемо психувати, та чути нас будуть лише наші нещасні правнуки, приставлені до крезі діда чи баби няньками.

Насправді я брешу. Насправді мало хто з нас доживе до правнуків.

Але й тоді будуть три криваві рани нашої війни, куди ми не дозволимо нікому лізти. За правилом, виведеним під час нашої війни, – ні слова про нас без нас!

Іловайськ.

Дебальцеве.

Маріуполь.

Бо рани ці були закритими. Усе, що варилося там, лишалося тільки там і тільки серед очевидців.

Ні слова про нас без нас!

Відповіли жителі Маріуполя на сльозоточивий фільм "Юрик", знятий настільки похапцем і без поваги, наскільки це можливо.

Ні слова про нас без нас – одного разу так дали по носу іловайські воїни одному шахраю в "Літаючому КамАЗі" (жаль, що це не завадило йому в повномасштабку знов начудити).

Я ж можу написати тільки про Дебальцеве. І то – лише з погляду волонтера. Я була там волонтером, я маю право сказати лише те, що бачила і знаю сама. Але й у нас, волонтерів, були моменти, коли ми ловили за руки писателів, які вигадували геть те, чого там не було. Вони вже є, ці писателі, їх треба бити по руках.

Ні слова про нас без нас.

Не маю права на жодне слово про Маріуполь чи Іловайськ. Я не була там. Рана закрита плівкою, але під плівкою – місиво.

Закриті рани. Закриті були котли. Практично повне оточення. Так, і Дебальцеве. Забудьте ви про ту "вільну" дорогу для виходу. Свідки розкажуть вам, чого вартувало виходити по тій дорозі. Я ж можу розказати про ту дорогу, лише як летів "Смерч", як красиво йде політ машини під парасолькою "Градів" і як у кожному автобусі, куди заходила я перевірити, чи люди готові до виїзду, і дати інструктаж, на питання людей, чи безпечна дорога, я відповідала:

– Ні. Дорога обстрілюється. Моліться, люди.

Або просто, коли часу не вистачало:

– Моліться, люди.

І люди все розуміли.

Ні слова про нас без нас.

І сьогодні я читаю пости. Згадки людей про той вихід із Дебальцевого. Я рада, ви живі, хлопчики. Дівчата, ви живі.

Ще живі. Я бачу, нас ще чимало. Тому є надія, що хтось доживе до правнуків.

І я тисну їхні чорні руки, як тисла я ці чорні руки в Артемівську в цей день 11 років тому.

Ні слова про них без них.

Ніколи.

Будь ласка, прослідкуйте за цим, якщо ми раптом помремо чи загинемо, не дочекавшись правнуків.

Так, усе, пішла колона.